“Одним із найяскравіших таких прикладів у російсько-українській війні є зенітна самохідна установка ЗСУ-23-4 «Шилка». Цей комплекс, що став легендою ще з часів В’єтнамської…”, — write on: armyinform.com.ua
Одним із найяскравіших таких прикладів у російсько-українській війні є зенітна самохідна установка ЗСУ-23-4 «Шилка».
Цей комплекс, що став легендою ще з часів В’єтнамської війни, був створений для боротьби з низьколітаючою пілотованою авіацією. Сьогодні ж, після глибокої модернізації, він ефективно полює на високошвидкісні безпілотні апарати, включаючи ударні дрони та крилаті ракети.
Як «Шилка» зуміла адаптуватися до загроз, про які її конструктори навіть не підозрювали? Які історичні передумови зробили її такою надійною та гнучкою платформою? І що робить її економічно вигідною зброєю для боротьби з відносно дешевими «Шахедами»?
Про історію створення, технічну еволюцію та несподіване відродження ЗСУ-23-4 у складі Збройних Сил України ми поговорили з доктором історичних наук, професором кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрієм Харуком.
— Андрію Івановичу, давайте почнемо розмову про цю систему з короткої характеристики даного озброєння.
— Зенітна самохідна установка ЗСУ-23-4, більш відома як «Шилка», без сумніву, належить до «культових зразків» радянського озброєння часів холодної війни. Як засіб протиповітряної оборони полкового рівня «Шилка» набула значного поширення не лише в совєцькій армії, але й серед союзників по Варшавському договору та в багатьох інших країнах.
Хоча виробництво ЗСУ-23-4 припинили понад 40 років тому — у 1982 році — вони й досі залишаються в експлуатації. Ці комплекси також беруть участь у нинішній російсько-українській війні.
— А як більш ніж шість десятків років була сприйнята поява цієї зброї у військах?
— На момент початку виробництва у 1964 році ЗСУ-23-4 була найефективнішим у світі самохідним зенітним артилерійським комплексом. Завдяки поєднанню чотирьох автоматичних гармат калібру 23 мм із радарною системою управління вогнем, «Шилка» могла боротися з головною повітряною загрозою того часу — реактивними мисливцями-бомбардувальниками.
Гусеничне шасі та бронювання дозволяли їй діяти в бойових порядках танкових та мотопіхотних підрозділів. Однак поява гелікоптерів, озброєних ПТКР із дальністю, що перевищувала ефективну дальність стрільби гармат «Шилки», радикально змінила ситуацію на полі бою.
Спершу ЗСУ-23-4 доповнили зенітно-ракетними комплексами «Стріла-10» із дальністю 5000 м (як порівняти з 2000 м у «Шилки»), а з 1983 року їх поступово замінювали самохідними зенітними ракетно-артилерійськими комплексами «Тунгуска». Виробництво ЗСУ-23-4 припинили у 1982 році.
— Одночасно з виробництвом базової моделі радянські конструктори вносили в цю систему і певні новації. У чому полягав отой апгрейд?
— Дійсно, ще за часів СРСР «Шилку» кілька разів модернізували. Спершу з’явився варіант ЗСУ-23-4В, який відрізнявся підвищеним ресурсом допоміжної газотурбінної силової установки та додатковим оптичним прицілом. У ЗСУ-23-4В1 оновили обчислювач, завдяки чому максимальна швидкість руху ЗСУ, на якій можна було автоматично супроводжувати ціль, зросла з 20 до 40 км/год. ЗСУ-23-4М1 відрізнялася підвищеним ресурсом гармат і більшою надійністю радару.
А під впливом досвіду війни в Афганістані з’явився варіант ЗСУ-23-4М2. У цій країні радянські війська не зазнавали повітряних атак, проте «Шилка» виявилася дуже корисною для обстрілу цілей на гірських схилах. У «афганському» варіанті демонтували радар як непотрібний у цих умовах, натомість збільшили боєкомплект із 2000 до 3000 набоїв, посилили бронювання та встановили нічний приціл.
Радянський спадок
— Наскільки мені відомо із власної служби у Збройних силах СРСР, «Шилки» розміщувалися в багатьох військових частинах, які базувалися на території нинішньої незалежної України. Що ви, пане професоре, можете про це розповісти?
— Радянські частини, дислоковані на території України в 1980-х роках, мали типовий набір засобів ППО. Зазвичай танковий або мотострілецький полк мав зенітний дивізіон, одна батарея якого була озброєна переносними зенітними ракетними комплексами, а до іншої входив взвод ЗСУ-23-4 (чотири машини) і взвод «Стріла-10» (також чотири машини).
Однак у другій половині 1980-х розпочався процес заміни «Шилок» на «Тунгуски». Насамперед це стосувалося частин Прикарпатського військового округу, який (разом із Білоруським ВО) входив до другого стратегічного ешелону, призначеного для підтримки військ країн Варшавського договору.
Однією з перших «Тунгуски» отримала 24-та мотострілецька дивізія з Яворова, згодом черга дійшла до інших частин. Однак до моменту розпаду СРСР завершити цю заміну не встигли.
Точну кількість ЗСУ-23-4, що залишились в Україні на момент проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року, визначити складно. Річ у тім, що засоби ППО, на відміну від танків, бронетехніки чи артилерії, не підпадали під дію Договору про звичайні збройні сили в Європі, тому СРСР не оприлюднював інформацію щодо їх кількості та розміщення. Орієнтовно кількість ЗСУ-23-4, що потрапили до Збройних Сил України, можна оцінити приблизно у 150 одиниць.
— Але і в такій кількості це озброєння не було потрібне новій українській армії. Принаймні так здається, аналізуючи доктрини на роззброєння, які втілювало тодішнє військово-політичне керівництво країни, сподіваючись на довічну дружбу з рф та розраховуючи на підтримку країн Заходу…
— Через скорочення ЗС України більшість «Шилок» досить швидко вивели з бойового складу. Для небагатьох танкових і механізованих бригад, що залишилися в Сухопутних військах після кількох хвиль скорочень і реорганізацій, було цілком достатньо новіших «Тунгусок».
У 2012 році єдиною бойовою частиною, яка все ще використовувала ЗСУ-23-4, залишалася 36-та окрема бригада берегової оборони (ОБрБО). Це була механізована частина, дислокована в Криму, але підпорядкована не Сухопутним військам, а ВМС України. Більшість «Шилок» потрапили на склади, де машини чекали на свою долю.
«Донець»
Найочевиднішим способом позбутися застарілої техніки (окрім утилізації на брухт) був продаж за кордон. У 1990-х, а особливо у 2000-х роках, Україна продала величезну кількість озброєння, однак серед них не було жодної ЗСУ-23-4.
Шанси на продаж зросли б, якби потенційним клієнтам запропонували модернізований варіант. Спроби модернізації «Шилки» в ті роки здійснювалися в кількох країнах, зокрема в Польщі. Але українська модернізація, названа «Донець», була найбільш радикальною.
— І в чому, на вашу думку, цей конструкторський радикалізм був реалізований?
— У 1997–1999 роках харківський завод імені В. Малишева реалізував дуже вдалий контракт із Пакистаном, продавши цій країні 320 танків Т-80УД. Прагнучи розвинути успіх, українське підприємство намагалося зацікавити закордонних клієнтів (насамперед той же Пакистан) іншими машинами на базі Т-80УД.
Однією з них був самохідний зенітний ракетно-артилерійський комплекс «Донець», своєрідний спрощений аналог «Тунгуски», зібраний із наявних компонентів. Шасі взяли від Т-80УД, але в його задній частині (праворуч) встановили допоміжну силову установку для живлення систем машини на стоянці з вимкненим основним двигуном.
На шасі встановили башту від ЗСУ-23-4 зі штатним озброєнням і радаром 1РЛ33М (хоча, за заявами розробників, з новою цифровою системою управління вогнем — однак, на нашу думку, це могла бути лише декларація, а на прототипі залишили стару систему). По боках башти встановили чотири контейнери із зенітними ракетами від комплексу «Стріла-10».
Прототип комплексу «Донець» був побудований у 1999 році. Він виявився значно важчим за «Шилку» — 35 тонн проти 21 (що, зрештою, не дивно через танкове шасі). Значно покращилися ходові характеристики: швидкість на шосе сягала 65 км/год, на пересіченій місцевості — 40 км/год (у ЗСУ-23-4 — відповідно, 50 і 30 км/год).
Боєкомплект гармат збільшили до 4000 набоїв. І на цьому, мабуть, усе. Поєднання на одному шасі елементів двох не надто сучасних зенітних комплексів не дозволило суттєво покращити бойові можливості «Донця».
За проєктом батарею комплексів «Донець» мали становити шість бойових машин та одна командна машина (також на шасі Т-80УД), оснащена трикоординатним радаром, що забезпечував повну картину повітряної обстановки. Інформація про цілі — як із власного радара, так і з зовнішніх джерел — могла передаватися на бойові машини. Максимальна дальність передачі інформації — 2500 м. Однак покупців на «Донець» знайти не вдалося.
Воєнна модернізація
— І якою була подальша доля цих установок?
— Збройні Сили України не виявляли зацікавленості в модернізації «Шилок» аж до початку російської агресії у 2014 році. Тоді виникла нагальна потреба у збільшенні чисельності армії та формуванні нових підрозділів. Було розпочато відновлення численних ЗСУ-23-4, що перебували на складах техніки, а водночас розпочалася програма їхньої модернізації.
У червні 2017 року з’явилася інформація про намір модернізувати українські «Шилки» за польським проєктом — до рівня ZSU-23-4MP «Бяла». Проте, зрештою, вирішили покладатися на власні сили. Головним виконавцем української програми модернізації стало державне підприємство «Завод «Арсенал». Усі роботи, пов’язані з проєктуванням та створенням дослідного зразка, підприємство виконувало за власний кошт.
— Що концептуально було закладено арсенальцями в той проєкт оновлення?
— Програма модернізації, запропонована заводом «Арсенал», на відміну від проєкту «Донець», не передбачала заміни шасі. Натомість зосередилися на підвищенні бойових можливостей старої доброї «Шилки». Конструктори запропонували комплексний підхід, який передбачав кілька рівнів модернізації — залежно від побажань замовника та наявного бюджету.
Перший рівень модернізації (ЗСУ-23-4МА1) передбачав встановлення нової багатофункціональної радіолокаційної станції «Рокач-АС» замість штатного радянського радара 1РЛ33М, а також заміну аналогової спеціалізованої обчислювальної системи на сучасну цифрову. Машину також обладнали навігаційною системою та блоком цифро-аналогових перетворювачів.
«Рокач-АС» може працювати в режимах кругового огляду, пошуку та автоматичного супроводу цілей. Радар здатний виявляти та супроводжувати навіть БПЛА з ефективною площею розсіювання приблизно 0,01 м² на відстані до 7 км. Завдяки режиму кругового огляду ЗСУ-23-4МА1 стала повністю автономною — вона вже не залежить від зовнішніх джерел інформації про повітряні цілі.
Радар 1РЛ33М займав весь внутрішній об’єм башти «Шилки». Станція «Рокач-АС» розміщується в невеликому контейнері, встановленому зверху. Усередині башти тепер з’явилося багато вільного місця, що не лише забезпечує комфортніші умови для екіпажу, але й дозволяє встановити додаткове обладнання.
Другий етап модернізації (ЗСУ-23-4МА2) передбачає додаткове оснащення «Шилки» оптико-електронною системою, яка має тепловізійний і телевізійний канали, а також лазерний віддалемір. Вона призначена для виявлення, автоматичного супроводу, видачі координат і параметрів цілей у цифровій обчислювальній системі в автоматичному або напівавтоматичному режимі.
Система дозволяє контролювати повітряний простір, а також відстежувати ураження цілей. Вона здатна виявляти цілі на відстані до 12 км і автоматично супроводжувати їх на дистанції до 10 км.
Третій етап (ЗСУ-23-4МА3) передбачає інтеграцію ракетного озброєння. У задній частині башти встановлюється блок, що вміщує чотири зенітні керовані ракети — ймовірно, перспективні українські «Колібрі», які є глибокою модернізацією радянських ПЗРК «Ігла». Пусковий пристрій разом із чотирма контейнерами для ракет також містить систему охолодження, що забезпечує роботу головок самонаведення протягом 12 годин.
— А яким був парк цих комплексів ППО на початок російського вторгнення у 2014 році?
— Наскільки мені відомо, у лютому 2014 року Збройні Сили України мали понад сотню бойових машин ЗСУ-23-4. Частина з них перебувала в зенітному дивізіоні 36-ї окремої бригади берегової оборони, у 169-му навчальному центрі (смт Десна, Чернігівська область). Решта — майже сотня — у різному технічному стані зберігалися на складах.
Усі машини 36-ї бригади були захоплені російськими окупантами в Криму. Частину з них (у найгіршому стані) повернули в червні 2014 року, і вони стали основою для оборони Миколаєва — їх розмістили на блокпостах на в’їздах до міста, хоча технічний стан цих машин був украй поганим. Згодом ці десять машин передали до 145-го ремонтного полку, де їх відремонтували і відправили назад у війська.
Також було розпочато відновлення справності «Шилок», що перебували на складах. Це було пов’язано з потребою насичення засобами ППО нових бригад, формування яких розпочалося після анексії Криму росією та вибуху проросійського заколоту на Донбасі.
Цим з’єднанням бракувало важкого озброєння, тому, окрім звичайних механізованих бригад, на зламі 2014–2015 років було створено чотири окремі мотопіхотні бригади: 56-та (Маріуполь), 57-ма (Кропивницький, з 2018 року — Нова Каховка), 58-ма (Конотоп, Сумська область) і 59-та (Гайсин, Вінницька область). Ці бригади отримали легке та здебільшого застаріле озброєння. «Тунгусок» для них не вистачило (вони залишилися в механізованих і танкових бригадах), тому їх озброїли ЗСУ-23-4.
За штатами 2015 року, зенітний ракетно-артилерійський дивізіон окремої мотопіхотної бригади налічував три батареї: ракетну (три самохідні ПУ «Стріла-10» і 27 ПЗРК «Ігла»), артилерійську (12 ЗУ-23-2) і мішану артилерійську (8 ЗУ-23-2 і 8 ЗСУ-23-4).
— А що вам, Андрію Івановичу, відомо про те, куди саме направлялися ці ЗУ?
— Окрім мотопіхотних бригад, «Шилки» також отримала 10-та окрема гірсько-штурмова бригада (Коломия, Івано-Франківська область), сформована у жовтні 2015 року (інша гірсько-штурмова бригада — 128-ма — мала на озброєнні «Тунгуски», оскільки належала до «старих» бригад, створених до 2014 року). 10 ОГШБр передали певну кількість ЗСУ-23-4.
Також ЗСУ-23-4 отримала 36-та окрема бригада морської піхоти, сформована 2015 року в Миколаєві. Її кістяк становили військовослужбовці 36 ОБрМП, 1-го та 501-го окремих батальйонів морської піхоти, які після окупації Криму залишилися вірними Україні. Логічно припустити, що саме ця бригада отримала «Шилки» колишньої 36 ОБрМП.
Якщо припустити, що штат ЗРAД 36 ОБрМП був подібний до штатів мотопіхотних бригад, то ЗС України в шести бригадах мали б мати на озброєнні 48 ЗСУ-23-4. Однак відновлення боєздатності бойових машин, які роками простоювали просто неба, виявилося складним завданням.
Зусилля з відновлення боєздатності «Шилок» тривали. Останню партію відремонтованих ЗСУ-23-4 ремонтний завод у Балаклії передав війську в січні 2022 року. Також деякі «Шилки» були відновлені завдяки зусиллям волонтерів. Такі машини іноді оснащували нестандартними елементами — наприклад, протикумулятивними сітками.
— А яка роль відводилася цим засобам озброєння під час відсічі діям росіян та сепаратистів у період АТО/ООС?
— Під час бойових дій на Донбасі українські «Шилки» майже виключно використовувалися для ураження наземних цілей. Вони виявилися доволі корисними в позиційних боях як протиштурмовий засіб.
Особливо це стосувалося періоду після підписання Мінських домовленостей, які обмежували використання важкого озброєння. «Шилки» зазвичай перебували в другому ешелоні — у районах Покровська, Костянтинівки, Краматорська, висуваючись вперед у разі посилення атак ворога.
Якщо ж ваші читачі хочуть дізнатися певні деталі застосування даних ЗСУ у той період, то я б порадив їм почитати матеріал, розміщений раніше на порталі вашої агенції.
У 2018–2021 роках, коли на фронті встановилося відносне затишшя, батареї ЗСУ-23-4 проходили навчання на полігонах у складі своїх бригад. Наприклад, у липні 2020 року такі машини брали участь у навчаннях 56 ОМПБр, присвячених наступальній операції. А в січні 2021 року батарея «Шилок» із 10 ОГШБр провела тактичні навчання з бойовими стрільбами на полігоні в Рівненській області.
Від початку широкомасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року батареї «Шилок» активно воювали у складі своїх бригад. Оскільки українські ЗСУ-23-4 залишилися в незміненому вигляді, їхня ефективність проти сучасних літаків і гелікоптерів є мінімальною. Їх застосовували для боротьби з БпЛА, але й тут можливості обмежені — радар 1РЛ33М не здатен виявляти малорозмірні повітряні цілі.
Через це, а також через низьку справність радарів екіпажі «Шилок» фактично «приречені» на використання лише оптичних прицілів (перше відоме автору фото української «Шилки» з розгорнутою РЛС з’явилося лише в середині квітня 2023 року). Також ЗСУ-23-4 активно застосовувалися для обстрілів наземних цілей.
Окрім шести згаданих бригад, «Шилки» з’явилися й в інших частинах, сформованих внаслідок мобілізації.
Втрати українських ЗСУ-23-4 є відносно невеликими — за даними сайту oryxspioenkop.com, станом на сьогодні становлять п’ять машин (дві з них захоплені росіянами). При цьому чотири з них втрачені в перший рік відбиття широкомасштабного вторгнення.
Цікаво, що російські втрати таких машин удвічі більші — дев’ять екземплярів (і теж вісім з них — за перший рік).
