“У 2022 році став до лав Сил оборони. Спочатку бої на сході в лавах 95 ОДШБр, поранення. Потім — розмінування…”, — write on: armyinform.com.ua
У 2022 році став до лав Сил оборони. Спочатку бої на сході в лавах 95 ОДШБр, поранення. Потім — розмінування рідної Херсонщини у лавах 808 Дністровської окремої бригади підтримки, підрив, важке поранення та ампутація стопи.
«Саперна справа — це єдине кохання», — каже Олександр.
Всередині липня він отримає протез. Мріє сходити в Карпати, а потім — знову повернутися до служби, і знову — в саперний підрозділ.
«Я ще не доробив», — безапеляційно каже чоловік.
Як із цивільного життя потрапив у військо, що важливо пам’ятати після поранення та під час реабілітації — Олександр розповів під час розмови з кореспонденткою АрміяInform.
«Погана бусифікація» в Херсоні, окупація і добровільний похід у ТЦК
«У мене дві магістратури: перша — правознавство, друга — публічне управління та адміністрування. Я працював у Державній виконавчій службі, крайня посада — виконувач обов’язків начальника районного відділу. Згодом займався державною реєстрацією нерухомого майна фізичних осіб-підприємців, керував філіями.
Потім був директором комунального підприємства, яке займалося геодезією та топографією. Коли почалося повномасштабне, я звільнився з комунального підприємства і хотів знову почати працювати державним реєстратором. Якраз знайшов місце роботи в селищній раді, але процедура оформлення застала мене 24 лютого 2022 року. Фактично, з 2011 року я працював у державних структурах, комунальних підприємствах. У студентські роки працював відеоінженером на телеканалі.
У перший день повномасштабного вторгнення я допомагав із продуктами та побутом батькам і рідним. Потім почав добровільно залучатися до підтримування порядку в місті, патрулювали в межах району, в якому проживали. Мерія ще не була захоплена росіянами.
Потім близько місяця я ходив на проукраїнські мітинги — думали, що ще так можна донести інформацію про те, що Херсон — це Україна. Зрештою, крайні наші мітинги стали малочисельними, десь до 100 осіб. Людей розганяли газом і відловлювали цими поганими машинами — «бусіками». То була «погана бусифікація» зі сторони агресора. Так, я бачив і ту, і цю (усміхається — ред.).
У травні 2022 року вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Я повідомив батькам, що не буду залишатися в Херсоні, бо все ставало набагато гірше. Було розуміння, що мирним шляхом — протестами — ми нічого не зможемо добитися.
Я приїхав в Київ, там жив мій дядько. У столиці протягом двох тижнів я оформився як ВПО і одразу пішов у військкомат ставати на облік не з риторикою «забирайте мене на війну», а з риторикою «це мій обов’язок: стояти на обліку, і якщо я буду потрібен війську — то без проблем».
Так все і сталося — але ходив я в ТЦК ще довго, бо навесні було чимало охочих приєднатися до лав Сил оборони України. Зрештою, мене відправили в 143 навчальний центр вчитися на сапера. Там була моя БЗВП, я пройшов навчання, отримав 166-ий ВОС і за розподілом потрапив у 95 окрему десантно-штурмову бригаду.
Перше поранення — «найфартовіше поранення, яке я міг лише собі уявляти»
Далі був Донбас. Наприкінці жовтня я отримав перше поранення: кулею роздробило лікоть, а танковий уламок влетів у шию, трішки пошкодив хребець, застряг в ньому, але не пробив. Це найфартовіше поранення, яке я міг лише собі уявляти (сміється). Бо я на своїх ногах вийшов на евакуацію достатньо швидко. Це було на ділянці фронту за Тернами, перед Кремінною.
Лікувався на Львівщині, рана гоїлася досить довго, бо це було брудне поранення. Осколок з шиї дістали, рука зажила. Далі було три місяці відпустки за станом здоров’я — хоча реабілітацію свою трохи провтикав; час, виділений на лікування, використав не на повну. Поранена рука згинається не на повну амплітуду… Я пройшов ВЛК, мене визнали обмежено придатним.
У реабілітації дуже багато залежить від бажання людини та її настрою. Бо не буде такого, що прийде людина з армії, і буде супроводжувати на всіх етапах. Але зазвичай для поранених військових є всі можливості, головне — бажання. І варто не забувати та запитувати, і тоді отримаєш все можливе: від бригади, держави, ГО. Після першого поранення я не дуже усвідомлював, що треба більше собою займатися — думав, що якось воно само по собі… Але зараз по-іншому ставлюсь до цього.
Тату після поранення: 95 бригада і мотиви з Гаррі Поттера
До війни в мене не було жодних тату — але зробив собі вже після поранення, хотів замаскувати шрам.
Це тату (показує праву руку, забитий рукав — ред.) — без сенсів, просто сподобався ескіз.
Іншу (показує біцепс лівої руки, малюнок — за мотивами нарукавного знаку 95 ОДШБр — ред.) мені подарували хлопці із 95-ї бригади, коли я залишав бригаду. Ця — бо мені просто подобаються книги про Гаррі Поттера (показує передпліччя лівої руки, де малюнок, схожий на чорну мітку смертежерів — ред).
До мене ще підійшов побратим якось, і каже: «Я знаю, що дають присягу на вірність українському народу, ДШВ, але щоб давали присягу Волдеморту — бачу вперше» (сміється — ред.).
У нас в бригаді була зведена рота, в якій були військові після поранення — треба було працювати з оформленням документів, стежити, щоби всі пройшли ВЛК тощо. Я цим займався — бо чого сидіти, склавши руки? Плюс хлопці набагато краще розуміють, коли після бойових приходять і бачать людину, яка теж брала участь у боях. Особливо — коли ти бачиш своїх же, які «затрьохсотились» трохи пізніше за тебе.
«Саперна справа — це єдине кохання»
У травні 2023 року я дізнався, що триває набір в інженерно-саперні батальйони для розмінування. А оскільки саперна справа — це єдине кохання, то я одразу дізнався контакти, випросив собі відношення.
Далі було очікування переводу — я чекав майже пів року. Без діла не сидів, але було багато паперової роботи — в цивільному житті я мав теж багато паперових справ, тому це для мене вже не було цікавим.
Мені пропонували залишитися — але я відмовлявся, і відповідав, що моя справа — розмінування. Згодом таки перевівся до 808 бригади, було навчання, отримав ще один ВОС: 179-й, керування машинами розмінування.
Я був у роті розмінування 2-го інженерно-саперного батальйону 808 Дністровської окремої бригади підтримки.
Тоді якраз ми отримали дуже круті машини GCS-200 і вчилися вже на них. Нас навчали люди від компанії-виробника, технічні спеціалісти, люди, які займалися гуманітарним розмінуванням в інших країнах світу. У нас було чимало запитань — і ми отримували відповіді.
У 2024 році треба було відправити на Херсонщину групу фахівців з інженерних питань разом із технікою. Я очолив цю групу.
Відтак, вже з минулого року в мене була ротація безпосередньо на гуманітарне розмінування: або проходили після машин, або виконували термінові задачі, або ж працювали на ділянках, складних для проходу техніки.
«Тієї міни там не мало бути…»
Підірвався я в березні 2025 року на півночі Херсонщини. Ми займалися не бойовим розмінуванням: є велика ділянка, і треба крок за кроком очищати землю, плюс глибини. Тобто: проходить машина, проходимо ми з собаками перевіряємо, щоб нічого точно не залишилося. Збираються всі уламки та знищуються, згідно із процедурами. По факту, це гуманітарне розмінування, але руками військових.
Херсонщина — це поля, канали, посадки. Чимало сільськогосподарських угідь… Ми працювали на винограднику, там було дуже багато дроту. А коли багато металу — міношукач не реагує. Ця ділянка була досить сильно «зашита» противником.
Собак залучити на той момент ми не могли — бо лише зайшли на цю ділянку, а, судячи зі знімків із дронів, там була загроза розтяжок ОЗМ. Собака може їх зірвати. Гарантій безпеки немає, може зачепити тих, хто працює навколо. Тому ми працювали самостійно.
Я працював «кішкою», яка натягується до понад 30 метрів. На момент підриву я встиг зняти більше 20 ПМН-2, і три ТМки, одна з яких стояла на невилученій МЛ-8 — так звана «мінна пастка». Але міна не спрацювала.
Міношукач — штука гарна, але він на тій ділянці «захлинався». Пропрацьовували все щупом. І тієї міни там не мало бути… Противник розставляє міни по підручнику, в шаховому порядку… Але пройшло два роки з моменту, як росіяни пішли з Херсонщини. Міну замулило в землю, досить глибоко. На неї не реагував міношукач, не знаходив її й щуп. Її просто там не мало бути… І підрив. Мені розірвало стопу на лівій нозі, а вище на литці була дірка 10 на 15 см, кістку було видно.
Тому спочатку була ампутація в лікарні поблизу, а в Одесі в шпиталі зробили реампутацію (через глибоку рану на литці — ред.)
Після протезування — на службу: «Мій підрозділ працює в моїй рідній області, тому маю подвійну мотивацію»
Протезуватимуся у центрі Superhumans. Я запитував та консультувався з обізнаними людьми — відтак, зупинився на них. Зідзвонився з ними десь приблизно через два тижні після поранення, в березні 2025 року.
Мене одразу взяли на облік, тримали зі мною зв’язок, зідзвонювалися раз на два тижні. Протезування і підготовка до нього, первинний огляд і аналізи — безкоштовні. Це центр європейського рівня. Інтер’єр — наче в американському серіалі про лікарні.
Після протезування мрію сходити в гори. А потім — назад на службу.
Бо, по-перше, війна не закінчилась, по-друге, міни нікуди не дінуться, а людей — не дуже багато. Навчених — ще менше. І я вважаю, що я ще не доробив… Тим паче, мій підрозділ працює в моїй рідній області, тому маю подвійну мотивацію. Але якщо нас перекинуть на Харківщину чи Сумщину — працюватиму так само ретельно.
Людей берегтимуть роботи
На запитання про те, як мінімізувати втрати серед людей під час розмінування, Олександр відповідає швидко та не задумуючись: машини.
«Наземні дрони. GCS-200. Чим більше їх — тим простіше, безпечніше і краще. Крім іноземних закордонних партнерів, які надають нам техніку для розмінування, і українські виробники представляють чимало розробок у цій ніші, і вони досить непогано працюють. Але після машини потім все одно має пройти людина. Гарантії у 100% ніхто дати не може. Але саме машина підвищує шанси на безпечну очищену ділянку на максимальний рівень. Потім по факту сапер просто збирає уламки або нерозірвані снаряди, котрі не становлять небезпеку, коли на них наступити», — говорить військовий.
«Наприклад, у нас бувають ситуації, коли машина проходить на нормальній глибині (ротор працює на глибині від 15 до 30 см), землю „перемелює“, але снаряд заходить глибше. Його знаходять. Але це не ПМН, на яку можна наступити… Тому чим більше буде наземних роботів — тим краще для держави. І так само має бути чимало спеціалістів для цього напрямку».
Військовий вважає правильним кроком те, що в Силах оборони почали набирати для підрозділів розмінування військових з обмеженою придатністю до служби — адже і сама професія сапера, і власне процес розмінування в Україні будуть критично потрібними в майбутньому.
«За мого життя розмінування точно не завершиться. Особливо, якщо врахувати досвід інших країн світу, де були військові конфлікти», — каже сапер.
«Звернутися до психолога — це не слабкість»
Під час реабілітації після важких поранень, наголошує Олександр, важливою є психотерапія.
«І в цьому немає нічого поганого. Звернутися до психолога чи психотерапевта — це не слабкість. Це треба розглядати з тієї точки зору, що ти хочеш себе зробити сильнішим. Це як тренування — але для ментального стану. Є чимало організацій, які надають таку допомогу».
Він продовжує:
«Інколи військові після важких поранень починають шукати розраду в алкоголі — і це абсолютно хибний шлях. Ефекту не буде. Алкоголь лише погіршить загальний стан і життя в цілому. Це не вигідно. Це не відповідь на виклик. А от поговорити з терапевтом чи зі свідомими побратимами, які пройшли цей досвід — так, це результативно. Важливим також є спорт та активний спосіб життя — «але починати треба якомога раніше, щоб потім було легше. Так само цікаво і корисно під час реабілітації — онлайн-навчання. Чимало курсів із, наприклад, військової справи, є у безкоштовному доступі. Дізнаватися щось нове — це важливо і теж терапевтично».
Так само сильною і потрібною під час реабілітації є підтримка від 808 бригади, куди фахівець повернеться після протезування.
«Ще у квітні я не міг подумати, що в липні вже буду подорожувати потягом»
Як я підтримував себе під час поранення? Дав собі відпочити у перші тижні (усміхається — ред.). Бо в мене завжди є така собі претензія до самого себе, що я замало роблю всього — треба більше. Тому перші тижні після поранення дав собі відпочити: книги, фільми. Важливо не заганяти себе, не сварити. Цінним є спілкування зі знайомими, друзями, побратимами. Ну й основна ціль — стати на ноги.
Так, важко усвідомлювати, що це не відбудеться за місяць чи два, це — дорога. Але важливо (і теж важко) прийняти факт ампутації й те, що це — на все життя. Але не здаватися, не падати духом, робити якісь фізичні вправи, пробувати щось нове. Я, наприклад, у квітні не міг подумати, що вже в цьому місяці (липень) я зможу нормально подорожувати потягом — але я вже їздив до Львова, далі — дорога до Одеси, потім знову до Львова.
Коли є час — читаю. Окрім статутів ЗСУ (сміється — ред.) першою пригадую книгу «Марсіанин». Книга мотивує і нагадує, що завжди з кожної халепи є вихід. Переважно читаю спеціалізовану літературу: важливо передивлятися, згадувати міни, їхні характеристики, специфіку, аналізую новинки тощо. Це важливо освіжати в пам’яті, оскільки час, витрачений на лікування, прибирає з пам’яті деякі моменти.
Що для мене буде завершенням війни?.. Якщо більш жартівливо — указ про демобілізацію. Але якщо говорити про припинення війни — то лише припинення її активної фази… Це важке питання… Хочеться, щоб припинилися активні бойові дії. Але потім виникають додаткові питання: на яких умовах, і стає важко, бо розумієш, що ворогу віддавати свої території не хочеться. Ціна нашої незалежності дається нам дуже важко.
А от розмінування — це вже справа мого життя. І тут якогось швидкого фінального результату не буде.
Фото Наталії Кравчук та з особистого архіву Олександра Рилєєва
