“Дівчина пережила окупацію Херсонщини: добре знає, що таке ховатися від ворожої артилерії та дронів, якими росіяни знищують правий берег Дніпра…”, — write on: armyinform.com.ua
Дівчина пережила окупацію Херсонщини: добре знає, що таке ховатися від ворожої артилерії та дронів, якими росіяни знищують правий берег Дніпра — її рідне село щодня перебуває під ворожими обстрілами.
Анна приєдналася до лав 39-ї окремої бригади берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти й бере участь у проєкті «Контракт 18-24». Пригадує, коли прийшла до ТЦК, чоловіки дивилися на неї… з подивом.
Нині військовослужбовиця на позивний «Афіна» проходить підготовку до навчання, попереду — БЗВП. Інструктори в один голос стверджують, що дівчина — одна з найкращих у групі та демонструє виняткові лідерські якості. Вона вже очолила відділення.
«Я тут одна дівчинка, але мене це взагалі не бентежить, бо маю двох братів, та й взагалі з дитинства мене оточували переважно хлопці. Я вмію з ними спілкуватися. І, скажімо так, ніяких поблажок я тут не маю. Бо у війську всі рівні, і насамперед ми — воїни», — говорить «Афіна».
Про найщасливіший день у житті: «Наші зайшли»
Коли почалося широкомасштабне вторгнення росії в Україну, Анна жила і працювала в Харкові. Місто щодня потерпало від ворожих обстрілів, але для дівчини найважчим випробуванням стала не небезпека, а відсутність зв’язку з мамою й братами, які потрапили в окупацію на Херсонщині.
«У нас дуже дружна родина, ми звикли постійно спілкуватися, навіть коли жили окремо, і я просто місця собі не знаходила, бо не знала, що з моїми рідними. Зрештою я вирішила, що зроблю все можливе, щоб прорватися до них. Моя подорож в окупацію — це історія, яку я ніколи не забуду. На окуповану територію заїхала через Василівку, через сіру зону проїхала на лівий берег Дніпра, а вже звідти через 15 російських блокпостів добиралася до свого села. На кожному мене перевіряли, допитували, думала, посивію, доки дістануся додому», — розповідає Анна.
Далі були місяці в окупації — без зв’язку із зовнішнім світом, фактично без грошей, але поряд з родиною, що для Анни було найважливішим.
«Певно, найщасливіший для мене день — той, коли молодший брат прибіг до мене з українськими шевронами в руках і з криками: «Наші зайшли!» Я спочатку не повірила, пішла на вулицю, а там — купа військових машин, наші прапори, люди з квітами. Руки дрижали, здавалося, що це сон. Як я плакала! Пам’ятаю, підбігла до хлопця у пікселі, обійняла його і кажу: «Пообіцяйте, що ви нас більше ніколи не залишите!»
Обрала бригаду, яка обороняла її рідне село
Херсонщина важко оговтувалася від російської окупації. Все заміновано, транспортного сполучення майже не було, так само як світла, води й газу. Проте люди не виїжджали, намагалися налагодити життя на рідній землі. За деякий час росіяни почали обстрілювати правий берег, щоразу жорсткіше.
З часом обстріли стали щоденними. Почали прилітати КАБи та FPV.
«Старший брат пішов воювати, мама з молодшим братом поїхали до Херсона, бо там була робота і хоч якась цивілізація. Вимагали, щоб я поїхала з ними. А для мене це була така трагедія залишити будинок, обійстя, моїх котиків, песиків, і я довго не могла змусити себе зробити це. Родина сварилася, мовляв, чому ти там сидиш, ти ж розумієш, що кожного дня можеш загинути? А я зберуся їхати — і щоразу сідаю та плачу. Навіть коли переїхала до Херсона, намагалася приїжджати в село. Аж поки військові не переконали мене, що мої подорожі надто небезпечні».
Анна говорить, що намагалася влаштуватися на цивільну роботу, але серце не лежало до цього. Зрештою, вона вирішила, що піде захищати країну. Бригаду обрала одразу — 39 ОБрБО обороняла її село, тож дівчина мала там багато знайомих.
«Її жартома називають бригадою сімейного типу. І це дійсно так. Там чудові люди, які вже стали для мене другою родиною. Мама мене підтримала. Сказала, що свого часу теж мріяла про військову професію, але не пустив батько, тож вона не буде перешкоджати моєму життєвому вибору. Зібрала документи, поїхала до Одеси в рекрутинговий центр бригади, там мені все пояснили, допомогли оформити документи. Зрештою, я тут».
«Я вимоглива до дисципліни, нетерпима до запізнень та пофігізму»
За словами Анни, вона має впертий характер.
«Бачу мету — не бачу перепон», — зауважує вона.
Саме ця впертість допомагає їй і зараз, коли триває інтенсивне навчання групи проєкту «Контракт 18-24». Теоретичні заняття, фізичні навантаження, тактика, марш-кидки — усе це «Афіна» проходить нарівні з хлопцями. Ба більше, за короткий період вона спромоглася стати командиром відділення, і до своїх обов’язків ставиться дуже відповідально.
вбудувати посилання https://armyinform.com.ua/2025/06/01/zagartovuyus-fizychno-ta-moralno-19-richnyj-dobrovolecz-povernuvsya-zi-stokgolmu-i-vstupyv-do-lav-dshv/
«Я викладаюся на максимум. Так, треба мати певний рівень авторитету, щоб хлопці слухалися. І це насправді важко, тому що в кожного різний характер, але ми знаходимо спільну мову. Всі знають, що я вимоглива до дисципліни, нетерпима до запізнень та пофігізму. Водночас і хлопці так само впевнені в тому, що я не буду прискіпуватися до дрібниць і завжди намагаюся розв’язати якісь питання, обговорити, знайти компроміс», — розмірковує «Афіна».
Попереду ще кілька місяців БЗВП, а вже потім — служба в омріяному підрозділі. «Афіна» з нетерпінням чекає моменту, коли зможе приєднатися до бойового колективу.
«Чи боюся я потрапити на передову? Ні. Бо я достатньо встигла побачити і відчути на собі. КАБи, артилерія, міномети, дрони — усе це для мене не є новиною. Я вже хочу працювати. Мені дуже подобається медицина. Причому, це те, чого я спочатку боялася найбільше, думала, не зможу, а зараз все чудово виходить. Так що, думаю, впораюся і з бойовими завданнями», — упевнена «Афіна».
«Контракт 18-24» — це добровільна ініціатива, що дозволяє українцям у зазначеній віковій категорії приєднатися до Сил оборони України на один рік.
Проєкт пропонує гідну фінансову винагороду, професійний бойовий вишкіл за стандартами НАТО та соціальні гарантії, яких не дає жодна цивільна професія.
Фото з особистого архіву 39-ї окремої бригади берегової оборони. За сприяння Аліни Логвиненко
