“Нині всі вони служать в одному підрозділі. Батько Валерій Леонідович приєднався до лав Сил оборони у березні 2022 року. Тоді обидва сини працювали за кордоном….”, — write on: armyinform.com.ua
Нині всі вони служать в одному підрозділі.
Батько Валерій Леонідович приєднався до лав Сил оборони у березні 2022 року. Тоді обидва сини працювали за кордоном. Разом і повернулися в Україну.
— Я працював трактористом та комбайнером в агрофірмі на Одещині. Коли напала росія, одразу вирішив, що піду служити. Вважаю, що це обов’язок кожного українця. Пішов до нашої одеської бригади, потрапив до мінометної батареї. Ми з дружиною вмовляли хлопців не повертатися принаймні перший час. Але хіба вони послухали? Твердо сказали, що їдуть додому і відмовляти їх немає сенсу, — каже Валерій Леонідович.
Старший син Володимир мобілізувався до розвідувального підрозділу однієї з бригад. Молодшого Валерія спочатку не хотіли брати до війська.
— У ТЦК відмовляли, мовляв, батько та брат служать, наймолодшому брату немає 18, куди ти підеш?.. Але я наполягав. Зрештою мене взяли після того, як підписав контракт. Одразу пішов у підрозділ до батька, — говорить Валерій.
У 2024-му Володимир також перевівся до рідних, і з того часу вони разом служать у 39-й окремій бригаді берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти. У мінометному підрозділі кожен з них виконує свої завдання. Лише одного разу, навесні 2025-го, випадок звів їх на одній позиції. І цей день, кажуть хлопці, вони не забудуть ніколи.
— Вочевидь, цю позицію «спалила» ворожа розвідка. Десь о 9 ранку в наш погріб прилетів перший артснаряд. Я був біля входу, тож мені перепало найбільше — сильна контузія, цеглою вдарило в живіт, уламок потрапив у ногу, — згадує Валерій Леонідович.
Хлопці, хоча теж дістали контузії, не розгубилися. Прожогом відтягнули батька, надали йому першу допомогу. Розкопали завалений вхід до погреба і, розуміючи, що зараз знову прилетить, усі разом перебігли до сусіднього будинку. Дуже швидко виявилося, що це лише початок.
— Майже одразу по хаті, де ми сховалися, знову вдарили артилерією, в сусідній кімнаті впала стеля, залишатися там не можна було, і ми побігли далі. Росіяни розбирали хату за хатою, від прильотів піднялася страшна курява і, власне, під прикриттям тієї пилюки ми пересувалися з одного місця в інше. Зрештою перебігли майже під берег, сховалися в закинутій будівлі, сподіваючись, що нас загубили. Однак марно — у хату один за одним почали прилітати FPV та скиди. Обстріл вщух лише ввечері, а вночі ми вирішили, що будемо виходити, адже чекати ранку було небезпечно, нас у спокої не залишили б, — каже Валерій.
Увесь цей час побратими та командири хлопців намагалися їх знайти. Зв’язку не було, рації залишилися під завалами в погребі, а пошукова операція не дала результатів.
Але на світанку наступного дня «Батя» із хлопцями вийшли на зв’язок, упіймавши в дорозі слабкий сигнал мережі.
— За себе я не хвилювався, а за синів — дуже. Втім, як би не було, разом все одно легше. Коли хлопці на завданнях, можу дізнатися, як вони, серцю так значно спокійніше. А взагалі, якщо чесно, усі мої побратими стали великою сім’єю. І переживаю я за кожного, як за сина чи брата, — резюмує Валерій Леонідович.
Військові продовжують виконувати бойові завдання в районі ведення бойових дій. А Володимир нещодавно знищив дві одиниці техніки противника та ворожий бліндаж з особовим складом.
Фото: 39-та окрема бригада берегової оборони. За сприяння Аліни Логвиненко
