“Історію бійця оприлюднили Повітряні Сили ЗСУ. Тарас (З метою безпеки ім’я героя змінене) зустрівся з інтерв’юером у Вінниці, в одній…”, — write on: armyinform.com.ua
Історію бійця оприлюднили Повітряні Сили ЗСУ.
Тарас (З метою безпеки ім’я героя змінене) зустрівся з інтерв’юером у Вінниці, в одній із кав’ярень. За плечима пілота: не один бойовий виліт, та десятки успішних операцій під ворожим вогнем.
Перший бойовий виліт — і одразу чітке влучання по позиціях ворога. Це було на Херсонщині, під Антонівським мостом. Тоді йому було лише 21 — на той час наймолодший бойовий пілот Повітряних Сил!
«Чого уже тільки не було», — каже Тарас і перераховує буденно: ПЗРК, FPV-дрони, рейди вглиб, удари по командних пунктах. Але найбільше запам’ятався саме перший удар.
«На словах усе звучало просто, — згадує Тарас. — Під Антонівським мостом — ворожі плавзасоби, замасковані у норах під опорами. Їх потрібно було знищити. А разом із човнами — і живу силу противника».
Та на ділі — все трохи складніше: перевірка координат, визначення орієнтирів, розмітка на карті точок зміни висоти; запасний план у разі РЕБ чи втрати GPS.
«Страх був, — каже він. — Але тільки до того, як сів у кабіну. Потім — холодний розум і робота».
Вертоліт іде низько над водою. У кабіні — чіткі короткі репліки. На підльоті до цілі кожна дія вимірюється секундами. Тарас веде навігацію, виводить командира на курс. Один градус похибки — це сотні метрів на землі.
Коротка команда. Пуск. Слід у небі. Через секунди — спалах, чорний дим. Горить паливо, палають човни.
На землі — коротке підтвердження від підрозділів: «Влучили». На борту — робоче полегшення.
Перший політ дав упевненість. Та вже другий — нагадав, що на війні вона ніколи не буває абсолютною.
Ціллю був елеватор на лівому березі Дніпра — промзона, де ворог тримав вогневу точку з ПЗРК.
«У нас є відео, — каже Тарас. — Чоловік на даху піднімає трубу, натискає кнопку. Через кілька секунд — по ньому працюють наші ракети».
Коли зенітна ракета пішла по борту, екіпаж спрацював майже на рефлексах. Спалах, коротке «Пуск!», теплові пастки, різкий маневр. Мі-8 провалюється вниз, ракета йде в хибну ціль і вибухає позаду.
«Це врятувало нас», — каже Тарас спокійно, без емоцій.
На кадрах із землі все виглядає холодно точним: рух — реакція — удар. Але кожна дія там — на межі секунди.
Через кілька годин розвідка передала фото: той самий росіянин, напередодні нашої «роботи», стоїть біля труби елеватора, усміхається в об’єктив…
«Пост для пам’яті, — каже Тарас. — Більше він не фотографувався».
Після цього польоту, каже, усе змінилося. Не стало легше — додалось усвідомлення. Ти вже не просто пілот — ти частина команди, від якої залежать життя на землі.
Далі були десятки нових вильотів: удари по техніці, прикриття наступу, аеромедичні евакуації.
Про евакуації Тарас говорить зовсім іншим тоном:
«Прилітаємо у визначене місце близько до лінії фронту, вимикаємось — і одна за одною під’їжджають швидкі. Деякі поранені дуже важкі: хтось — без ніг, хтось — без рук, хтось — із перебитою спиною… Максимально плавно та обережно злітаємо… Якось воїни 35-ї бригади морської піхоти обмінялися з нами шевронами просто біля борту — ми ж теж з 35-ки. Знак взаємної підтримки».
Є й операції іншого масштабу.
Одна з них — ураження командного пункту противника ракетами С-13. Щоб «закинути» ракети на потрібну відстань, екіпаж підлетів критично близько — на межі можливостей. Результат роботи для ворога був відчутний: мінус командний пункт.
За даними розвідки, там були полковник і генерал. Після удару в російських ЗМІ з’явилися їхні некрологи.
«У російських чатах потім скаржились на активізацію роботи наших вертольотів. Значить відчули!» — каже Тарас.
Він пояснює: головні вороги вертольотів — ПЗРК і дрони.
ПЗРК — це секунди на реакцію: побачив спалах, крикнув «Пуск!», одразу теплові пастки, маневр, зниження, зміна курсу.
«Коли працює вороже ПЗРК — у тебе є максимум три секунди, щоб не стати мішенню», — каже льотчик.
А от дрони — інша історія. Вони з’являються там, де їх не чекаєш. FPV-шки можуть «зависнути» на маршруті чи підловити нас на зустрічному курсі.
«Їх майже не видно, — пояснює Тарас. — На моніторі чисто, а за кілька секунд — поруч з кабіною». Іноді доводиться кидати завдання й іти на друге коло — аби не втратити машину і людей.
Під кінець розмови Тарас усміхається, дивиться на чашку з кавою й підсумовує: «Не пошкодував жодного разу. У мене найкраща робота».
Ми виходимо з кав’ярні. У небі гуркоче вертоліт.
— Назар, — каже він із легкою посмішкою. — Нарешті хтось молодший з’явився в бригаді. Дочекався, поки буде кому передавати досвід.
Тарас піднімає погляд угору, слухає звук гвинтів і мовчить. Він знає: уже за кілька годин цей звук знову буде його роботою.
