“Сержант Збройних Сил України Ярослав Кирик на позивний «Кіндрат» три роки бився на передовій у складі 125-ї бригади територіальної оборони. Він пройшов чистилище Серебрянського лісу,…”, — write on: armyinform.com.ua
Сержант Збройних Сил України Ярослав Кирик на позивний «Кіндрат» три роки бився на передовій у складі 125-ї бригади територіальної оборони.
Він пройшов чистилище Серебрянського лісу, боронив Україну на півночі Харківщини та в районі Гуляйполя на Запоріжжі.
Нині Ярослав Кирик — штаб-сержант групи комунікацій Львівського обласного ТЦК та СП.
Про свій вибір боронити Україну та бойовий шлях, а також про те, чому країна без мобілізації не вистоїть, а продукування міфів про ТЦК — це робота на ворога, військовий розповів АрміяInform.
За освітою геолог, за покликанням — книговидавець
— Я народився в Київській області, але більшу частину життя прожив у Києві. У 2018 році переїхав до Львова — так склалися життєві обставини. Велику війну застав уже тут.
Наразі мені 56 років. За освітою я геолог, геофізик. Але більшу частину життя займався не геологією і не пошуком корисних копалин, а книгами — поліграфією, книговиданням і торгівлею книгами.
Працював на кілька українських видавництв, потім на початку 2000-х років трішки працював на себе, але згодом пішов із цього бізнесу.
«Кіндрат», але не підпільник
— Позивний у мене ще з 2016 року, коли я був членом громадського об’єднання «Український Легіон». Ми займалися початковою військовою підготовкою, просували ідею територіальної оборони за швейцарською моделлю.
Також це щось подібне до естонського Kaitseliit — добровільної воєнізованої організації, яка є складовою Збройних сил Естонії. Вона об’єднує громадян, які добровільно проходять військові тренування та мають власну зброю.
Ми були такими собі «воїнами вихідного дня» — звичайними громадянами, які добровільно збиралися у вільний час на вихідних, щоб освоювати якісь військові навички, тренуватися зі зброєю.
Тоді я і обрав псевдонім «Кіндрат» як похідний від німецького kinder — «діти». Він означав «новачок», «початківець». Але потім багато друзів почали пов’язувати його з «підпільником Кіндратом» з відомої пісні.
Готуватися до великої війни почав завчасно
— Просувати ідею створення тероборони нас спонукали події 2014 року. Ми з камрадами по «Українському Легіону» чудово розуміли, що рано чи пізно повномасштабне вторгнення росії в Україну неминуче почнеться. Не було питання, чи воно відбудеться, — питання було лише в тому, коли саме воно почнеться.
А ми не були до нього готові, адже більшість із нас навіть не проходили строкову службу. Тому ми проходили військову підготовку і заохочували інших цивільних громадян вчитися обороняти Україну.
Тоді, під час АТО й ООС, до Збройних Сил я не пішов — мав уже солідний вік на той час, та й гострої потреби в чоловіках мого віку на локальній позиційній війні, якою стали бойові дії на Донеччині та Луганщині у 2016‒2021 роках, не було.
Три роки бойового шляху зі 125-ю бригадою тероборони
До лав Збройних Сил я прийшов уже після початку широкомасштабного вторгнення — 8 березня 2022 року. На той час я жив і працював у Львові, але за документами числився у ТЦК в Києві. Тому я звернувся з відповідним запитом і став на облік уже у Львові.
У перші дні просто відмітили документи і сказали чекати подальших розпоряджень, адже я не мав ні військової спеціальності, ні досвіду. Але саме тоді у Львові почала формуватися 125-та бригада територіальної оборони, тому я не став чекати і записався до неї.
З 8 березня 2022 року я став військовослужбовцем 125-ї бригади територіальної оборони і пройшов разом з бригадою бойовий шлях тривалістю у три роки.
З кінця літа 2022 року і по травень 2025 року я провів на Сході. Спочатку ми воювали в Серебрянському лісі — це межа Донецької та Луганської областей. Потім, після інтенсивних бойових дій, нас перекинули на Харківський напрямок, під самий кордон з росією на північ від Харкова.
Певний час там було умовне затишшя, але з травня 2024 року росіяни почали наступати і там. 125-й бригаді випало брати участь у важких бойових діях в районі Липців неподалік кордону. Потім нас вивели в Запорізьку область, і решту часу, вже до травня 2025 року, я провів на Гуляйпільському напрямку.
Чистилище Серебрянського лісу
— До Серебрянського лісу ми потрапили навченими, але зовсім необстріляними. Нас не одразу кинули в бойові дії, а намагалися дати за той короткий час максимум знань і тренувань. І ми опинилися фактично вперше в житті, і багато хто в такому солідному вже віці, як я, у бойових діях великої війни.
Якщо чесно, було страшно, навіть дуже. Коли почалися перші зіткнення з ворогом, перші бої, перші втрати, перші смерті товаришів — це справляло дуже сильне враження, переживалося дуже болісно.
Я служив бойовим медиком, латав хлопців від поранень. Звісно, коли ти вперше в крові своїх товаришів, це справляє дуже сильне враження. Серебрянський ліс залишився для мене зоною суцільних сутінків, чистилищем, з якої один крок до пекла.
Ми там провели близько року, від вересня 2022-го і до осені 2023 року. Були дуже вимотані, втомлені. Знаю, що зараз він ще більше зруйнований, для мене це пекельне місце просто.
Липці на північ від Харкова та Гуляйполе на Запоріжжі
— Після Серебрянського лісу нас вивели в Харківську область, на північ від Харкова, у район Липців. Спочатку це вважали таким відновленням у спокійнішій зоні. Там теж були бойові дії, обстріли, але із Серебрянським лісом не порівняти.
У той час мене визнали обмежено придатним, і я більше часу проводив на блокпостах. Ми обладнували позиції, контролювали дороги. Періодично були обстріли, час від час намагалися заходити російські ДРГ. Прильоти по нас були, найближчі — це 50‒70 метрів.
А вже взимку ворог почав активніше прощупувати й обстрілювати наші позиції, бити по Липцях КАБами і навіть ракетами. До весни інтенсивність ударів зросла, а в травні росіяни почали новий наступ у бік Харкова. Тоді важкою ціною їх вдалося зупинити в районі кордону.
З Харківського напрямку нас вивели в район Гуляйполя на Запоріжжі. Влітку 2024 року то був порівняно спокійний напрямок. Хоча «спокійний» — поняття відносне. Обстріли та бойові дії не зупинялися ні на день.
Ситуація там почала загострюватися вже навесні 2025 року — у березні, у квітні. Але я застав тільки початок, бо саме у травні 2025 року мене перевели служити в тил. ВЛК визнала мене придатним в частинах забезпечення, ТЦК та СП, навчальних центрах.
Країна без мобілізації не вистоїть
— Відтак з травня 2025 року мене перевели проходити службу до Львівського обласного ТЦК та СП. Тоді, коли з’явилась можливість перевестися і перепочити від передової, я погодився, бо три роки дуже виснажили здоров’я.
Коли у вас є 20 людей, які тримають ділянку фронту на 6 кілометрів і ви довгий час сидите на позиціях, тижнями звідти не виходите, то починаєш думати про те: «Чому нас немає ким замінити? Чому ми не можемо вийти на ротацію, піти у відпустку?»
А потім приїжджаєш у тил і бачиш спокійне життя і людей, які могли б прийти нам на допомогу, але зовсім не поспішають це робити, не горять бажанням. Вони кажуть: «Ти погодився — ти і воюй. Воно тобі треба — ти і воюй».
Я тоді подумав, що на службі в ТЦК та СП зможу принести користь — пояснити людям, що бійцям у війську потрібна підтримка, допомога і заміна. Змінити ставлення до мобілізації. Як виявилось, це дуже непроста проблема.
Ми маємо справу не просто з небажанням захищати Батьківщину, а зі страхом, який базується на інстинкті самозбереження. Проти цього страху дуже важко працювати, тому що людина підбирає для себе будь-які виправдання, чому вона не йде зараз захищати Україну.
Тому ця проблема така важка і, на жаль, в цьому вона знаходить союзників і серед агентів ворога, які поширюють різні ІПСО та просто пропаганду. Вона знаходить відгук і серед деяких політиків, які роздувають цю тему, щоб сподобатись виборцям. Тому це важко, але мусимо продовжувати, бо ні фронт, ні країна без мобілізації не вистоїть.
З міфами щодо ТЦК та СП необхідно боротися
Негативне ставлення до військовослужбовців Збройних Сил, які проходять службу в ТЦК та СП — це результат роботи груп ІПСО, спеціальних агентів. Є цілі групи людей, які вишукують будь-який найменший негатив і підсилюють його, роблячи з одного випадку тисячу, яких насправді не було.
Існує також міф, який дуже сильно роздувають всіма можливими засобами про те, що військовослужбовці ТЦК та СП — це несправжні військові. Вони називають нас «працівниками ТЦК» або «співробітниками ТЦК», хоча насправді в ТЦК та СП проходять службу такі самі військовослужбовці Збройних Сил України, як і в інших військових частинах.
Ще один спосіб — знецінювати військовослужбовців ТЦК, протиставляти їх військовим з бригад. Немов би справжні військові ніколи не підуть служити в ТЦК. Це дуже шкідлива маніпуляція, бо в ТЦК понад 90% військовослужбовців має бойовий досвід, зазнав поранень чи втратив здоров’я на війні.
Є також ті, хто заважає військовим Збройних Сил ефективно виконувати службові обов’язки і навіть нападає на військовослужбовців. Держава мусить жорстко карати за такі правопорушення, адже ті вироки з умовними строками, які виносять зараз суди — це надто м’яко для таких злочинів, які становлять загрозу не лише здоров’ю та життю військових, але й національній безпеці.
