“Вже понад тиждень українське інформаційне поле «гуде» через гучний скандал навколо так званих «плівок Міндіча» . Опубліковані антикорупційними органами записи демонструють шокуючі деталі системної корупції в енергетичній галузі, оборонній та інших сферах, до чого можуть бути причетні вищі посадові особи держави. Суспільство, і так сильно втомлене війною, відключеннями світла та загальною соціально-економічною ситуацією, знову змушене”, — write on: ua.news
Вже понад тиждень українське інформаційне поле «гуде» через гучний скандал навколо так званих «плівок Міндіча» . Опубліковані антикорупційними органами записи демонструють шокуючі деталі системної корупції в енергетичній галузі, оборонній та інших сферах, до чого можуть бути причетні вищі посадові особи держави. Суспільство, і так сильно втомлене війною, відключеннями світла та загальною соціально-економічною ситуацією, знову змушене переживати хвилю обурення та розчарування через зловживання тих, хто керує країною в найважчий час.
Ази політичних технологій та інформаційних комунікацій вчать нас, що на скандал або резонансний та шкідливий для репутації кейс необхідно «вмикати» той чи інший антикриз — інформаційну стратегію, яка перебиватиме негатив. Тож очікувано, що влада не залишилася осторонь і запустила механізми антикризової інформаційної відповіді.
Наразі можна чітко простежити дві основні лінії цієї роботи: зовнішню, спрямовану на перехоплення глобальної інформаційної адженди, та внутрішню, націлену на контроль над наративом всередині країни.
Як же саме ОП намагається взяти під контроль резонансну інформаційну «бомбу» довкола плівок Міндіча і що можна сказати про ці медійні стратегії? Детальніше — в матеріалі UA.News.
Зовнішня стратегія: дипломатичні вояжі як інформаційний щит
Першою і найпомітнішою «лінією оборони» від інформаційного скандалу став масштабний «туризм» ключових фігур. Президент України Володимир Зеленський, який ще недавно закликав до максимальної концентрації саме на внутрішніх проблемах, раптово розпочав низку закордонних візитів.
Стратегія виглядає продуманою, подібне робилося вже неодноразово. Спочатку відбувся екстрений виїзд на Запорізький напрямок фронту. Зеленський побував неподалік Оріхова , на дуже складній ділянці, що створювало образ лідера воєнного часу, який знаходиться на передовій разом із бійцями. Цей візит став потужним, але при цьому дуже коротким і обмеженим інформаційним залпом.
Після цього стартувало справжнє дипломатичне турне. Першою зупинкою голови держави стала Греція . На зустрічі з прем’єр-міністром країни йшлося про співпрацю у сфері безпеки і оборони та, що особливо важливо в контексті енергетичного скандалу та ударів по газовій інфраструктурі України — про можливі поставки американського скрапленого газу в Україну через грецькі термінали. Розмовляли також про імпорт звичайного природного газу. Окремо Зеленський запропонував грецьким промисловим компаніям спільне виробництво зброї .
Далі президент відвідав Францію. Головною темою зустрічі з Еммануелем Макроном стали переговори щодо постачання для України винищувачів Rafale та систем ППО. У ЗМІ підписання документу стосовно бойових літаків подавалося як «історична угода», яка серйозно посилить обороноздатність країни. Однак насправді все це скоріше є політичним символом та інформаційним приводом, а не реальною зброєю. Адже поставки можуть розтягнутися на 10+ років, самі «пташки» ще навіть не вироблені, грошей, аби розплатитися з Парижем, Київ не має, тощо.
Наступним пунктом у розкладі Зеленського стала Іспанія, де також обговорювалися питання підтримки та постачання озброєнь. Голова держави провів зустріч з місцевими виробниками зброї, однак про якусь конкретику не повідомлялося.
Наразі ж президент України перебуває в Туреччині, де, за офіційними повідомленнями, вже почалася зустріч із турецьким лідером Реджепом Тайїпом Ердоганом, присвячена потенційному відновленню переговорного процесу стосовно миру в Україні. Можливо, що на зустріч також прибуде спецпредставник Трампа Стів Віткофф.
Весь цей вояж, безсумнівно, має певну дипломатичну цінність. Однак його хронологія та інтенсивність явно збігаються з розкручуванням внутрішнього скандалу. Кожна зустріч, кожна фотографія з іноземними лідерами витісняє з інформаційного простору незручні питання про «плівки Міндіча».
Паралельно з’ясувалося, що за кордоном перебувають також інші потенційні фігуранти гучної справи. Голова Офісу Президента Андрій Єрмак , секретар РНБО Рустем Умєров та, можливо, інші посадовці, чиї імена звучать у зв’язку з опублікованими записами — всі вони станом на зараз відсутні в Україні.
Таким чином, зовнішня стратегія ОП виглядає як класичне перебивання повістки та формування власного порядку денного. Коли неможливо просто ігнорувати скандал, його потрібно відтінити та замістити більш гучними та, бажано, позитивними новинами про міжнародну підтримку, стратегічні домовленості, надію на мир в країні, etc.
Внутрішній стратегія: мовчання та дискредитація критиків
Якщо зовні влада демонструє потужну міжнародну активність та роботу заради держави, то всередині країни її лінія поведінки є більш тонкою та роздвоєною. Вона поєднує в собі тактику замовчування та контрольованого обговорення в заданих рамках.
Перший інструмент — це повна інформаційна блокада на лояльних ресурсах. Численні Telegram-канали (в тому числі з мільйонними аудиторіями) та ЗМІ, які вважаються близькими до владних кіл, або повністю ігнорують тему «плівок Міндіча», або згадують про них вкрай рідко та побіжно, як би мимоходом. Для величезної аудиторії подібних ресурсів скандалу фактично просто не існує, що створює «ефект нормальності» та інформаційного спокою.
Другий інструмент — це формування певних наративів тими медіа, TG-каналами, політичними експертами та блогерами, які все ж таки змушені реагувати на подію через її резонансність. Їхня робота будується на декількох ключових тезах.
Найпоширеніша з них — це апеляція до закону. Зазначається, що будь-які провини мають бути офіційно доведені в суді, а судовий процес може зайняти багато років, а тому і говорити поки нема про що. Таким чином суспільству пропонується відкласти обговорення на невизначений термін.
Друга теза зосереджена на відсутності прямих доказів провини найвищих осіб, зокрема і президента України. Акцент робиться на тому, що голова держави був не в курсі, а коли дізнався, то одразу вжив усіх необхідних заходів. Що ж до інших владоможців, то навіть якщо якісь окремі розмови і мали місце, то вони не є підставою для звинувачень у конкретних злочинах, допоки цього не вирішить суд — тут ми повертаємося до тези під номером один.
І, нарешті, третя, найбільш радикальна та, відверто кажучи, абсурдна теза — це дискредитація джерела інформації. Антикорупційні органи (НАБУ і САП), активісти та журналісти, які оприлюднили резонансні матеріали та намагаються їх аналізувати, звинувачуються — по класиці! — у співпраці з російськими спецслужбами або в тому, що їхні дії працюють на посилення РФ і послаблення України в інформаційній війні.
Ця риторика дозволяє перевести обговорення з площини фактів у площину політичних ярликів та гучних звинувачень, за якими ховається повна порожнеча аргументів. Назвати антикорупційні структури, які створювалися та працюють під прямим патронажем західних партнерів ліберального крила, «російськими агентами» — це потребує серйозної інтелектуальної еквілібристики та відвертого морального релятивізму.
Бездоказово ж назвати «агентами Кремля» окремих журналістів, ЗМІ, експертів, блогерів чи навіть депутатів куди простіше, але таким чином відбувається перекладання відповідальності. Фокус зміщується з того, що робилося (гігантські корупційні оборудки у життєво важливих для держави і населення сферах) на те, хто і що про це пише — мовляв, «а нащо ви говорите про це в публічному просторі»? Однак чомусь не виникає питань до фігурантів резонансних плівок: а навіщо ви, панове, крали? Чи не працюєте ви таким чином на ворога, об’єктивно роблячи Україну слабшою?
Найбільш абсурдний аргумент у всьому цьому — що деякі російські ЗМІ та Z-блогери активно пишуть про корупційний скандал, і в цьому вбачається якийсь химерний «зв’язок» з розслідувачами та антикор-органами всередині України. Але ж Україна для цих російських спікерів — ворог. Авжеж, вони писатимуть про будь-які проблеми, що виникають у їхнього ворога. Так само і українські медіа активно висвітлюють будь-які проблеми, скандали і конфлікти всередині Росії. Це є складовою частиною інформаційної війни, а ті, хто робить вигляд, що цього не розуміє — або брешуть, або відверто маніпулюють.
Резюмуючи, станом на сьогодні антикризова інформаційна стратегія ОП щодо скандалу з «плівками Міндіча» виглядає досить слабкою та не дуже впевненою в собі. Потенційно ця історія є найсильнішим ударом по репутації чинної влади за весь період повномасштабної війни. Однак реакція на неї виявилася дещо млявою та найменш професійною за весь цей час.
Зовнішня лінія, хоч і є доволі масштабною, не виглядає органічно та викликає закономірні питання про своєчасність та пріоритети. Внутрішня ж політика, яка поєднує замовчування та спроби контролю за наративом, не відповідає рівню загрози та масштабам скандалу.
В умовах, коли суспільство чекає чітких відповідей та рішучих дій, такий підхід розглядається як бажання перечекати бурю, а не як спроба її зупинити. Це не надто технологічно, і поки що створюється враження, що влада скоріше програє інформаційний простір — або як мінімум точно не виграє його.
Замість того щоб запропонувати переконливу та прозору позицію, забезпечити реальне розслідування (в якому головне — не вийти на самих себе), система обрала тактику відволікання уваги та розмивання відповідальності, що в довгостроковій перспективі може завдати ще більшої шкоди як їй самій, так і державі загалом.