Деградація, депрофесіоналізація, депопуляція: чи вистоїть Україна?

Війна загострила проблему, але не створила її. Тренди були тривожними ще до повномасштабного вторгнення: низька народжуваність, старіння населення, трудова еміграція. За моделюванням Центру соціальних змін і поведінкової економіки, у наступні роки через міграцію країну покинуть ще 1,5 млн громадян.

Якщо не змінити підхід, то нас спіткає не просто криза ринку праці, а руйнація економічної основи держави. Перед нами дилема: або ми терміново змінюємо стратегію використання та розвитку людського капіталу, або занурюємося в таке собі небезпечне 3D – деградацію, депрофесіоналізацію та депопуляцію.

Вакансії є – людей немає Проблема не тільки в тому, що українців стало менше. Навіть серед тих, хто залишився, структура зайнятості розбалансована. Так, 80% підприємств не мають жодного заброньованого працівника. Це означає, що вони постійно ризикують втратити ключових спеціалістів. Водночас система бронювання залишається хаотичною. Бізнес не має механізмів для збереження кадрів, адже уряд відмовляється створити систему бронювання критичного персоналу.

Критична ситуація і із структурним безробіттям. Це ситуація, коли в певних регіонах – надлишок працівників, а в інших – дефіцит. В одних галузях люди не можуть знайти роботу, в інших – роботодавець не може заповнити вакансії.

Що це означає на практиці? В аграрному секторі, логістиці, на виробництвах критично бракує рук і в найближчі пʼять-сім років ця ситуація лише погіршуватиметься. Нестача персоналу в промисловості змушуватиме компанії шукати працівників в Індії, країнах Африки та Близького Сходу, у Бангладеші.

Україна потрапила в парадоксальну ситуацію: вакансій дедалі більше, але людей, готових працювати, – катастрофічно мало. Бізнесові потрібні гнучкі, мобільні, конкурентоспроможні кадри, а значна частина населення не готова змінювати професію або набувати нові компетенції чи місце роботи.

Крім того, бізнес стає заручником старого трудового законодавства, яке не адаптоване до нової реальності і не дозволяє швидко реагувати на виклики. Якщо не переглянути систему бронювання, не спростити законодавство і не зробити ставку на перенавчання, то криза може стати точкою неповернення. Це не питання далекого майбутнього, це виклик, який потрібно вирішувати зараз.

Перенавчання та адаптивність: чи готові українці? Ринок праці змінився назавжди. Сучасна економіка потребує не просто працівників, а мобільних і технологічно підготовлених фахівців. Проте більшість з 2 млн українців, які перебувають у статусі безробітних, не прагнуть змінювати кваліфікацію чи переїжджати. Вони очікують, що робота знайде їх сама.

Економіка майбутнього так не працює. Ми живемо в реальності, де професія – не вирок. Перенавчання стало нормою. Успішні економіки демонструють простий принцип: кожні пʼять-сім років людина оновлює свої навички та компетентності або повністю змінює сферу діяльності. В Україні ця культура поки що відсутня.

Унаслідок цього незаповнені десятки тисяч вакансій у технологічному та промисловому секторах. Українці з необхідними навичками виїжджають за кордон, а країна залишається без критично важливих спеціалістів. Бізнесу доводиться переносити виробництва або залучати іноземних працівників.

Вихід один: масштабна програма адаптації трудового капіталу. Це означає:

• Громадянська просвіта, соціальні та поведінкові зміни – від патерналізму до відповідальності за добробут родини і майбутнє пенсійне забезпечення.
• Гнучкі освітні програми – навчальні курси, які відповідають потребам ринку та дозволяють швидко опанувати нові навички.
• Державна підтримка мобільності робочої сили – податкові пільги або субсидії для тих, хто готовий переїжджати в регіони, де є робота.
• Стимулювання бізнесу до створення корпоративних програм навчання – компанії найкраще розуміють, які компетенції потрібні їхнім працівникам.

Завдання не в тому, щоб чекати на українців з-за кордону, а в тому, щоб зробити роботу в Україні привабливою. Тут без фундаментальних змін не обійтися.

Повернення українців: міф чи реальність? Що потрібно зробити, щоб люди, які поїхали, повернулися?

Перш за все – визнати, що вони мають альтернативи. Це не 1990-ті, коли трудові мігранти їхали на сезонні роботи та поверталися додому. Зараз більшість тих, хто виїхав, вибудовує життя в інших країнах. Якщо ми хочемо повернути хоча б 50% українців з-за кордону, то Україна має запропонувати їм кращі умови для розвитку, добробуту і майбутнього дітей, ніж Євросоюз чи Канада.

Це не лише про зарплати, а загалом про якість життя. Житло, яке можна придбати за адекватною ціною або отримати в довгострокову оренду. Медична система, яка не змушує їхати на лікування до Польщі чи Німеччини. Якісна освіта, що готує дітей до глобального майбутнього світу, а не лише до складання ЗНО.

Проблема і в тому, що в суспільстві досі є негативне ставлення до співвітчизників, які виїхали з України. “Вони нас зрадили”, “вони втекли”, “нехай не повертаються” – такі меседжі зачиняють двері для талантів і кваліфікованих працівників. Ці люди можуть стати двигуном економіки, якщо створити для них умови.

У 2025 році стартує пілотний проєкт з повернення українців, спочатку – для роботи в оборонній промисловості. Якщо не побудуємо екосистему, у якій хочеться жити і працювати, пілот залишиться одиничним кейсом.

Реальність така: Україна може стати конкурентною на глобальному ринку лише за умови, що повернення українців буде не гаслом, а стратегією. Інакше сюди з’їжджатимуться не таланти, а лише ті, хто не зміг знайти себе в Євросоюзі.

Чи готова Україна до глобального ринку праці? Нестача робочої сили – не просто внутрішній виклик, це глобальна тенденція. Країни, які навчилися адаптувати трудових мігрантів, виграють. В Україні домінує інша риторика: “мігранти забирають робочі місця”, “вони небезпечні”, “ми не хочемо перетворитися на ЄC, який загруз у мультикультурних конфліктах”.

Ксенофобія грає на руку нашому ворогу, який прагне довести, що Україна – неспроможна держава. Неконтрольований потік біженців може бути ризиком, але контрольоване запрошення тимчасових трудових мігрантів або цільове запрошення талантів з вимогами щодо знання історії і мови – це зовсім інше.

Україна історично сильна відкритістю до культур, релігій, ідей та людей. Немає альтернативи радикальному зростанню експорту і залученню інвестицій, але хто буде торгувати з країною, де зневажають іноземців? Як розраховувати на співпрацю з Індією, якщо сотні тисяч студентів з Індії не навчатимуться в Україні?

Ми стоїмо перед вибором: або відкриваємося до світового ринку трудових ресурсів, або залишаємося з дефіцитом кадрів, що призведе до економічного спаду. Зараз співвідношення працівників, що сплачують соціальні податки, до пенсіонерів становить 0,9, а через десять років воно становитиме 0,5. Держава не зможе виконувати зобовʼязання суто через нестачу податкових надходжень.

Що треба зробити в найближчій перспективі? Перш за все – це залучення іноземців у стратегічні галузі: промисловість, сільське господарство, логістику. Друге – гнучкі імміграційні програми для фахівців, які готові створювати додану вартість в Україні. Третє – мультикультурність при сильній національній ідентичності, тобто відкритість до талантів без втрати власних культурних кодів.

Без відкритості до глобальних ринків праці Україна не матиме шансів на економічне процвітання. Питання вже не в тому, чи потрібні нам мігранти, а в тому, що без них радикальне економічне зростання не відбудеться. Отже, якість життя погіршуватиметься відповідно до втрати економічних перспектив.

Чи є альтернатива? Звичайно. Активно залучати на ринок праці людей з інвалідністю, адаптувати ветеранів, надавати можливість людям раніше повертатися з відпусток з догляду за дитиною, стимулювати залучення ВПО. Зрозуміло, що підвищення народжуваності важливе, але воно дасть ефект для ринку праці через 20 років.

Усе перелічене вирішує проблему приблизно на третину, ще третина – це підвищення продуктивності праці, запровадження ШІ та цифровізація.

Одне з найкращих рішень – активне довголіття. 75 років активності як середній показник має стати частиною державної візії, а це просвіта, відповідальність, профілактика, здоровий спосіб життя, тотальна зміна системи охорони здоровʼя.

Час діяти: нові конкурентні переваги України Досі багато хто сприймав Україну як країну дешевої робочої сили. Ця модель більше не працює. Війна, демографічна криза, відплив молоді – усе це зробило кадри дефіцитним ресурсом. Значить, потрібно переосмислити нашу роль у світовій економіці. Ми маємо розвивати адаптивність, швидкість та інновативність. Саме ці фактори можуть зробити Україну конкурентною.

Що це означає? Головне – суб’єктність у переговорах з інвесторами: Україна має не просто просити про підтримку, а пропонувати вигідні умови для партнерства. Друге, не менш важливе, – це прозорі правила гри: податкова, митна, судова реформи, без яких жоден серйозний бізнес не прийде в країну.

Третє – пріоритет технологій: військових, інженерних, цифрових, які роблять нас не ринком споживання, а експортно-орієнтованим ринком, привабливим для інвестицій. Світ швидко змінюється і питання стоїть жорстко: або Україна стає активною частиною нової економіки, або залишиться в економічному минулому.

Проблеми демографії, людського капіталу, інвестицій і конкурентоспроможності вирішуються не гаслами, а конкретними реформами. Якщо ми зараз не зробимо цих кроків, їх зроблять за нас інші країни, які надалі будуть визначати нашу економічну долю, залучаючи таланти з України у власні економіки.