“Віктор Цимбал — всесвітньовідомий український маляр, графік і художник книги. Але ще будучи гімназистом, він пішов добровольцем до Дієвої Армії УНР, щоб захищати Україну…”, — write on: armyinform.com.ua
Віктор Цимбал — всесвітньовідомий український маляр, графік і художник книги. Але ще будучи гімназистом, він пішов добровольцем до Дієвої Армії УНР, щоб захищати Україну від московської навали зі зброєю в руках.
Про це спілкуємося з кандидатом історичних наук, провідним науковим співробітником Національного музею Голодомору-геноциду, дослідником життя і творчості Віктора Цимбала Андрієм Іванцем.
— Тож перше моє питання про становлення Віктора Цимбала, як особистості, і чому він пішов воювати?
— Це насправді дуже важливе питання, оскільки Віктор Цимбал виростав не в традиційній для російської імперії родині. Обоє його батьків були вчителями. Його родина займала чітко проукраїнську позицію, виховувала дітей як українських патріотів, як людей, які мусять служити громадянській справі, які розмовляють і вдома, і на вулиці українською мовою.
Звісно, що все це не могло не датися взнаки за часів російської імперії. Батько Віктора був ув’язнений, позбавлений права викладати. Мама також була позбавлена права викладати. Тим не менше, український дух у родині вони зберігали і плекали. Тому коли в 1917 році після лютневої революції в росії розпочалася українська революція, вся родина Цимбалів зустрічала її дуже радісно і діяльно.
Віктор Цимбал був учнем Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства в Києві. Там навчалися всі діти родини Цимбалів. І в умовах революції Віктор Цимбал не міг не займатися громадською діяльністю. Він був в об’єднанні середньошкільної молоді міста Києва, яке збиралося в клубі «Родина», в приміщенні, де зародилась Українська Центральна Рада. Він разом з іншими юними українськими патріотами вступив у знаменитий Студентський курінь, що пізніше воював під Крутами.
П’ятнадцятирічний Віктор Цимбал кілька разів охороняв Центральну Раду, будучи гімназістом сьомого класу.
УНР була проголошена в листопаді 1917 року, а вже наступного місяця радянська росія напала на неї. Нависла загроза над Києвом і студенти із гімназистами, які були членами Студентського куреня, виїхали у січні 1918 року на Бахмачський напрям, щоб зупинити наступ російських військ на столицю Української Народної Республіки. Віктор Цимбал також прагнув їхати, але батько силою його не пустив. Є версія, що він заховав синові чоботи, і Віктор просто не зміг вийти з дому взимку.
Після того не пройшло і року, як Віктор Цимбал в свої 16 років утік із дому і таки вступив добровольцем до лав армії УНР у лютому 1919 року. Він ще не завершив навчання, був учнем восьмого класу вищезгаданої 2-ї української гімназії. До речі, класним керівником у нього був Микола Костьович Зеров, відомий поет, педагог і науковець. Також він навчався у Київській художній школі. У Віктора дуже рано проявилися його мистецькі здібності і він відчував, що це його доля.
Але ще більше він в цей конкретний момент, на початку 1919 року, відчував обов’язок стати на захист Батьківщини.
— Розкажіть детальніше про Віктора Цимбала, як вояка Дієвої Армії УНР.
— Отже, він вступає до лав Дієвої Армії Української Народної Республіки. Займається досить ризикованими справами. Є спогади, в яких говориться, що Віктор Цимбал був зв’язковим між повстанськими групами, займався розвідувальною діяльністю. І так продовжувалося фактично весь 1919 рік.
Ми знаємо, що це надзвичайно драматичний і трагічний рік для України, тому що з одного боку об’єдналися дві українські держави, які виникли на уламках російської та Австро-Угорської імперій. Це було велике досягнення, свідчення того, що українці хотіли створити свою соборну державу. Але нова держава опинилася в кільці ворожих фронтів.
Сьогодні ми воюємо на одному фронті та знаємо наскільки це важко. Новонароджена УНР воювала одразу з білою росією, червоною росією, Польщею, ще була проблема з отаманщиною. На півдні висадилися війська Антанти, недружні до Української Народної Республіки. Антанта не дозволяла завозити в Україну не тільки амуніцію, а навіть ліки, хоча шаліли пошесті. Армія УНР була змушена перейти до партизанських форм боротьби у грудні 1919 року, а головний отаман Симон Петлюра виїхав у Варшаву, для того, щоб укласти союз із цією державою, якій також загрожувала радянська росія, щоб спільно вести боротьбу за визволення.
Сестра Віктора Цимбала, яка чудово декламувала і в майбутньому стала актрисою, написала яскраві спогади, у яких згадує, що її брат був ад’ютантом Симона Петлюри. Промайнула інформація, що коли Петлюра вів переговори у Варшаві, то його єдину доньку Ольгу навчав малювати Віктор Цимбал. Мені пощастило працювати в Києві з архівом Цимбалів, який родичам у Київ передали із США (можливість опрацювати архів Андрієві Іванцю надав військовослужбовець ЗСУ Антон Цимбал. — Авт.). Цікаво, що у ньому є фотографія, де молодий Віктор Цимбал у новій військовій формі. А на звороті написано: «Варшава 9 лютого 1920 р.». Тобто він дійсно перебував на початку року у Варшаві. Коли ж збройна боротьба за свободу Української Народної Республіки навесні відновилася, Віктор знову опинився в Україні, вступив у Спільну юнацьку школу для того, щоб бути професійним військовим. Ця школа в результаті бойових дій переміщалася по різним містам України. І Цимбал пересувався разом із нею, брав участь у бойових діях, зокрема, восени 1920 року.
На жаль, як ми знаємо, той союз, який Симон Петлюра уклав з Юзефом Пілсудським, де-факто був зраджений польською стороною. В договорі між УНР і Річчю Посполитою йшлося про те, що сторони не будуть укладати угоди одна проти одної. А Польща у жовтні таки уклала перемир’я із радянською росією, в результаті українські війська залишилися сам на сам із переважаючими силами більшовиків, які загалом нараховували близько 5 млн людей. А в Україні у серпні 1920 року діяла понад мільйонна червона армія росії. Звісно, що без зовнішньої підтримки воювати з настільки переважаючими силами ворога довго не було змоги. Організована збройна боротьба продовжувалася до 21 листопада 1920 року. 105 років тому вона завершилася. Українські війська змушені були відійти за Збруч і Віктор Цимбал опинився в таборі для інтернованих.
— На жаль, Віктор Цимбал розділив долю армії своєї країни…
— Була в українського керівництва ще надія, що боротьба буде відновлена, саме тому в таборах для інтернованих на території Польщі концентрувалися українські війська, які могли бути використані, якщо зміниться військово-політична ситуація. Віктор Цимбал був в Ланьцуті, Каліші і Вадовицях. Там, попри песимізм у частини людей, продовжувалася активна діяльність і художня, і літературна, проводилися просвітницькі і культурницькі заходи. В них Цимбал брав активну участь, оформляв різні видання, афіші, спектаклі, які ставились для військових. Він намалював серію карикатур «Типи інтернованих». Вони були надруковані в Варшаві, в газеті «Українська трибуна». До речі, мистецтвознавці їх досить високо оцінюють, як цікаву графіку, що фіксує побут українських військових у цих таборах.
У 1923 році стало ясно, що найближчим часом організована збройна боротьба не відновиться. Тоді Цимбал вирушив в Прагу, нелегально перейшовши кордон Чехословаччини, де продовжив навчання. Він отримав в Празі вищу освіту — в Чехословацькій державній художньо-промисловій школі і в Українській студії пластичного мистецтва.
— Тобто він уже остаточно пішов по мистецькому шляху?
— Віктор Цимбал ще в дитинстві проявив здібності до образотворчого мистецтва. Він в два роки перемалював лева на подушку. Потім його творчі здібності бачили і відзначали в гімназії, він відвідував Київську художню школу. На час збройної боротьби за самостійну Українську Народну Республіку Цимбал відійшов від активної творчої діяльності, але вже в таборах для інтернованих фактично до неї повернувся. Є спогади, що він ходив дуже бідно одягнений, але завжди із папірцем та олівцем і замальовував те, що відбувалось навколо.
Його душа завжди прагнула реалізуватися в мистецтві. Але прославився він вже на чужині.
У Чехословаччині він обидва заклади, про які я згадував, закінчив з відзнакою і виграв у 1925 році, ще будучи студентом, чеський загальнонаціональний конкурс на створення портрету «батька чеської історіографії» Франтішека Палацького, в якому брали участь близько 100 художників. Серед них було дуже багато досвідчених чеських графіків, а перемогу здобув нікому не відомий студент-українець.
Коли він в 1928 році опинився в Аргентині, то став одним з провідних графіків Південної Америки. До нього зверталися найвідоміші фірми, як аргентинські, так і філії міжнародних компаній, серед інших — Coca-Cola, Martini & Rossi, Ford, Opel, Nestle, Bank of New York. Але цікаво, що Цимбал зароблені гроші пускав на громадську і культурну діяльність українців діаспори. Він завжди прагнув повернутися в Україну. Під час Другої світової війни навіть просив дозволу на переїзд до України у влади Третього рейху, але йому відмовили. А потім він побачив, що ці окупанти нічим не відрізняються у ставленні до України від інших окупантів. До кінця життя, навіть коли пізніше в 1960 році він переїхав до Сполучених Штатів Америки, Віктор Цимбал спостерігав, що відбувається в Україні, вболівав за українські справи, прагнув сюди повернутися.
— Зокрема, під час Голодомору він був одним із тих людей, які несли правду світу.
— Це було ризиковано. Навіть на іншому континенті в Аргентині люди побоювалися помсти більшовицького режиму…
Дружина Цимбала Тетяна Михайлівська, до речі, в 1920 році була в повстанському загоні на Поділлі, воювала з більшовиками, потім змушена була емігрувати. Вони зустрілися в Аргентині і одружилися. Вона згадувала, що одна людина, яка приїхала в Аргентину, побоювалась помсти і таки була вбита в Аргентині. Була підозра, що це зробили саме радянські комуністичні спецслужби.
Але Цимбала ніколи не зупиняли такі загрози. Він у 1933 році писав статті, малював на тему Голодомору, закликав чинити тиск на радянський союз, відкривав очі оточенню на те, що відбувалося в Україні в той момент. Це була настільки масштабна катастрофа, настільки грандіозний злочин, що його не можна було просто ігнорувати.
1 жовтня 1933 року Цимбал написав статтю «Трагедія на Дністрі» в газеті «Українське слово» — офіційному органі Товариства «Просвіта» в Аргентині, де він описав те, що українців знищують жахливим способом. Що оскільки «черезвичайки», Соловки, Сибіри не допомогли, то тепер українців просто вбивають голодом. Він писав, що потрібно самоорганізовуватись, бо тих втікачів, які перепливли Дністер — вижили у хвилях і не були вбиті радянськими прикордонниками, можуть видати назад в срср, тому що не вистачає грошей на їх утримання. Він закликав збирати кошти, щоб допомагати таким людям.
До речі, ця стаття супроводжувалась малюнком, що не підписаний, але ми знаємо, що Цимбал активно друкував свої зображення в ЗМІ, і, ймовірно, це був його твір. на ньому зображена жінка, яка несе дитину на руках і гнівно волає. І пізніше, у грудні 1933 року, він через газету робив ще один заклик збирати допомогу українцям. А головне, що він зробив, чим він, власне, і став відомий в контексті Голодомору, — створив першу картину на тему Голодомору. В 1933–1936 роках він намалював картину, яка називається «Рік 1933», де дух, душа матері тримає в руках померлу дитину і злітає крізь темні небеса, хмари і зірки догори, до світла і гнівно волає. Це крик до непідкупного Небесного Судії про те, що не можна знайти справедливість на Землі.
— Як взагалі Віктор Цимбал зміг дізнатися про Голодомор? Іноді думають, що срср вдалося повністю перекрити канали інформації…
— У 1933 році українці, які жили в західних областях, захоплених Польщею, та в діаспорі зробили дуже багато, щоб донести світу інформацію про злочин, який вчинив радянський союз проти українців. Навіть вийшли на рівень Ради Ліги націй. Завдяки письменниці і журналістці Мілені Рудницькій вдалося домовитися з очільником Ради Ліги націй, прем’єр-міністром Норвегії Йоганом Людвігом Мовінкелем про розгляд цього питання. Він тричі ставив на голосування питання про допомогу українцям на закритому засіданні Ради Ліги націй у Женеві у вересні 1933 року, але, на жаль, цю пропозицію більшість учасників засідання не підтримала.
Хоча до нібито найвищого органу на планеті на той момент була донесена інформація про голод в Україні, але було сказано, що оскільки срср не член Ліги націй, то ми вмиваємо руки, нехай цим займається Міжнародний Червоний хрест. Останній звернувся до Червоного хреста і півмісяця срср, звідти надійшла відповідь, що голоду ніякого немає, допомоги не потребують. І на тому все завершилось.
А от Цимбал через це дуже глибоко переживав. Він створив першотвір у живописі на тему Голодомору, який став одним із провідних візуальних символів трагедії в світі. Цей образ досі тиражується в журналах, газетах, надихає інших митців на інтерпретації, зокрема графічні.
Сам Цимбал вивіз картину до США і до 30-х роковин злочину комуністичної москви подарував її Українській вільній академії наук в Нью-Йорку. А Вільна академія наук, яка час від часу виставляла цей мистецький твір на своїх заходах, стикнулася з потребою зберігання його в особливих умовах. УВАН консервувала твір, але цього було замало. Тому вже в наш час представники діаспори, родичі Віктора Цимбала, які жили в Києві, Національний музей Голодомору-геноциду і українська влада звернулися до УВАН з проханням передати картину в Україну. І в лютому 2020 року полотно з Нью-Йорка було передане до Національного музею Голодомору-геноциду, де пройшло реставрацію і зберігається нині. Тепер ця картина виглядає наближено до того, як її бачив сам Віктор Цимбал і минулого року вона була занесена до державного реєстру Національного культурного надбання.
— Чому Вас зацікавила постать Віктора Цимбала?
— Варто відзначити особисті якості митця. Він надзвичайно приваблива та різнобічно обдарована особистість, є взірцем самопожертви. Віктор Цимбал не тільки готовий був воювати за Україну зі зброєю в руках, коли була така потреба. Він все життя на ділі намагався служити українській справі. Де б він не жив, а жив він у п’яти країнах на трьох континентах, — завжди пам’ятав про Україну. Без перебільшення, це був подвижник, життя і творчість якого варто вивчати, пам’ять про якого необхідно повертати в Україну.
