“«Полковник Олександр Вишнівський був душею й улюбленцем всього його полку. На його наказ Сині не зупинялися виконувати всі його бойові завдання», — згадував про…”, — write on: armyinform.com.ua
«Полковник Олександр Вишнівський був душею й улюбленцем всього його полку. На його наказ Сині не зупинялися виконувати всі його бойові завдання», — згадував про нього генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко.
«Олександер Вишнівський відзначається тією вояцькою простолінійністю і безпосередністю вдачі, яка з’єднувала йому і з’єднує загальну пошану», — писали про військового у відомому часописі українських вояків на еміграції «Вісті Комбатанта».
З нагоди 135-річчя від дня народження Олександра Вишнівського АрміяInform розповідає про маловідомі сторінки біографії військового.
«…в російській старшинській школі я довідався, що крім „малороса“ я був іще „хохлом“…»
Олександр Вишнівський народився 12 серпня 1890 року в селі Заливне Олександрівського повіту Катеринославської губернії, яке нині належить до Новомиколаївської селищної громади Запорізької області.
Походячи з дворянської родини, він змалечку мріяв про військову кар’єру. Тож після закінчення повного курсу Київської 3-класної торговельної школи М. А. Терещенка, вступив на військову службу до піхотного полку російської армії.
1910 року солдата відрядили на навчання до Віленського військового училища, яке він закінчив за першим розрядом 1913 року. Отримавши чин підпоручника, військовий продовжив службу у 169-му піхотному Ново-Трокському полку.
Зіткнувшись під час навчання з проявами зарозумілого російського шовінізму й імперіалізму, Олександр Вишнівський вперше замислився над своїми національними коренями:
Віками московською окупацією приспаний український народ, за малим винятком, являв собою етнографічну масу, що вже не знала «хто вони і чиїх батьків діти». Я не був винятком. Моя національна свідомість не сягала дальше приналежності до «малоросів», які із великоросами й білорусами, згідно з тим, як нас учили московські історики, творили одну цілість. Бувши в російській старшинській школі, я довідався, що крім «малороса» я був іще «хохлом».
«…для мене стало цілком ясно, що я не якийсь там „малорос“ чи „хахол“, …а українець»
На початку Першої світової війни підпоручник Вишнівський командував взводом 169-го піхотного Ново-Трокського полку 43-ї піхотної дивізії 2-го армійського корпусу 2-ї армії Північно-Західного фронту.
Утім, довго воювати Олександру Вишнівському не довелося — вже у вересні 1914 року його частина потрапила в оточення біля Мазурських озер та була майже знищена. Сам підпоручик, поранений і контужений, опинився в німецькому полоні.
У полоні Олександр Вишнівський пробув понад три роки. За цей час він побував у кількох таборах для військовополонених і навіть спробував утекти до нейтральної Швейцарії в серпні 1916 року. Однак через 15 днів його спіймали поблизу німецького міста Ульм.
Найважливішим досвідом полону для Олександра Вишнівського стало утвердження національної свідомості. Познайомившись у таборах із виданнями Союзу Визволення України, який провадив активну українізаційну роботу серед полонених, він остаточно усвідомив себе українцем:
Чим більше я читав «Вісник», тим більше ніби якась полуда спадала з моїх очей, мого мізку й всієї моєї істоти і я почав бачити те, чого не розумів і відчувати, чого не відчував. Нарешті для мене стало цілком ясно, що я не якийсь там «малорос» чи «хахол», менший брат «великороса-москаля», а українець, нащадок народу, що мав свою державу, військо, культуру, мову і т. д., народу, підступно уярмленого Москвою, і що моє попереднє молоде життя, з російським патріотизмом і «Боже, царя храні», було несвідомим яничарством.
«Склад цієї дивізії, як старшинський, так і козацький, відзначався високою національною свідомістю…»
Після підписання в лютому 1918 року Берестейського миру та проголошення самостійності Української Народної Республіки, німецьке командування розпочало формування з українських полонених військових частин (так званих Синьожупанних дивізій), які мали стати основою української армії.
Олександр Вишнівський очолив піхотну сотню 1-го українського («синьожупанного») козачого полку імені гетьмана Петра Дорошенка. Невдовзі ж через брак досвідчених старшин його перевели до 4-го Синьожупанного полку, де він став командиром куреня.
Склад цієї дивізії, як старшинський, так і козацький, відзначався високою національною свідомістю і для того Союз Визволення України — духовний батько «Синіх» і «Сірих» — вважав Синьожупанників, поруч із Сірою дивізією і Запорозьким корпусом, майбутніми кадрами українського війська.
Однак Українська Центральна Рада зволікала зі створенням регулярної армії, тому українізовані частини поступово розкладалися. З огляду на нерішучість українського уряду німці невдовзі після формування роззброїли Синьожупанників.
Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Олександр Вишнівський служив у 6-му Полтавському армійському корпусі Армії Української Держави у складі 11-ї пішої дивізії.
«…довгим і тяжким шляхом бойового досвіду виховувались і загартовувались ті „Сині“, одна назва яких вже лякала ворога…»
Після перемоги антигетьманського повстання наприкінці 1918 року Олександр Вишневський вступив до лав Армії УНР. У цей час Директорія з ініціативи Симона Петлюри активно формувала українські національні збройні сили, звернувши в тому числі увагу на формацію Синьожупанників, які мали стати однією з основ війська.
Олександр Вишнівський увійшов до складу комісії з формування нових підрозділів, а згодом став помічником полковника Марка Вовчка-Пащенка — командира відновленого 1-го Синьожупанного полку. Вже 1 лютого 1919-го року новостворений полк вирушив на фронт: його спішно перекинули в район Миколаївської Слобідки Києва для прикриття відступу основних сил Армії УНР під натиском більшовиків.
Здобувши бойове хрещення, 1-й Синьожупанний полк продовжив стримувати наступ більшовиків на Правобережжі, поступово відступаючи на захід. У березні під час важких боїв за містечко Вчорайше на Житомирщині командир Марко Вовчок-Пащенко втратив контроль над ситуацією, тож Олександр Вишнівський перебрав командування на себе.
Після цього 1-й Синьожупанний полк було перепідпорядковано начальнику 7-ї пішої дивізії Миколі Шаповалу, а сам Олександр Вишнівський фактично став командиром полку. Він зумів організовано відвести підрозділ за річку Збруч, дорогою роззброївши збільшовичений Бессарабський полк та здобувши значний запас зброї, якої гостро бракувало українським військам.
«…довгим і тяжким шляхом бойового досвіду виховувались і загартовувались ті „Сині“, одна назва яких вже лякала ворога, ті „Залізні“, які пізніше поруч із іншими частинами 3 Залізної стрілецької дивізії з честю підтримували її бойову славу, як 7 піший Синій полк», — писав згодом Олександр Вишнівський у спогадах «До історії Синіх і Залізних».
Вапнярська перемога Залізної дивізії
Влітку 1919 року Синьожупанники знову вступили в бій. Вони діяли на Правобережжі — брали участь у визволенні Кам’янця-Подільського та боях за Нову Ушицю. У цей час підрозділ було реорганізовано та перейменовано на 7-й Синьожупанний полк у складі 3-ї пішої дивізії Дієвої Армії УНР.
У липні 1919-го полк під командуванням Олександра Вишнівського відзначився в запеклих боях за важливий залізничний вузол — станцію Вапнярка на Вінниччині. 26–28 липня 1919 року українські війська спочатку відбили станцію в червоних, а потім утримали її, витримавши низку шалених контратак з боку більшовиків.
Битва за Вапнярку стала однією з ключових подій Другої радянсько-української війни. За мужність, звитягу та стійкість, виявлені українськими вояками у Вапнярській операції, 3-тя дивізія Армії УНР здобула почесну назву «Залізна». 7-й Синьожупанний полк відіграв у боях за Вапнярку одну з ключових ролей.
Вапнярська перемога 3 дивізії на пів місяця обезсилила ворога на фронті Одеського напрямку й примусила його до пасивности.
Невдовзі, 15 серпня 1919 року, під час Піщанської операції на Вінниччині Олександр Вишнівський дістав важке кульове поранення в ногу і до кінця осені лікувався у Вінницькому шпиталі.
«Був Він одним з видатніших героїв-полководців — учасників Визвольної боротьби України»
Попри поранення, Олександр Вишнівський не залишив строю, і взимку 1919–1920 років приєднався до легендарного рейду частин Армії УНР тилами більшовиків — Першого Зимового походу Армії УНР. Після його завершення навесні 1920 року брав участь у спільному українсько-польському наступі на Київ.
10 липня 1920 року в одному з оборонних боїв під час більшовицького контрнаступу полковник Олександр Вишнівській був поранений вдруге, цього разу в правицю. Це вогнепальне поранення виявилося надзвичайно тяжким — права рука назавжди втратила рухомість.
Через інвалідність Олександр Вишнівський не міг більше повернутися на поле бою і прийняв пропозицію генерала Віктора Зелінського очолити канцелярію штабу. Після цього його активна військова кар’єра завершилася, й у званні полковника Армії УНР він дійшов до кінця визвольних змагань.
«Був Він одним з видатніших героїв полководців учасників Визвольної боротьби України. В 1918 році був Командиром 1-го полку Синьої дивізії, а потім Командиром 7-го полку Залізної дивізії. В боях за Українську волю й державу був тричі ранений», — зазначили в некролозі Олександра Вишнівського, опублікованому в часописі «Українське Козацтво».
На еміграції: мемуари та наукові студії з історії українського війська
Після поразки Української революції Олександр Вишнівський опинився в еміграції. У 1920–1930-х роках він мешкав у Польщі, де присвятив себе збереженню пам’яті про історію українського війська в боротьбі за національну державність.
Військовик збирав архівні документи та матеріали з історії Армії УНР та публікував власні спогади про події 1917–1921 років. У середині 1930-х років на сторінках військово-історичного щорічника «За державність. Матеріяли до історії Війська Українського» побачили світ його нариси «Вапнярка» та «До історії „Синіх“ і „Залізних“».
Після Другої світової війни у 1948 році Олександр Вишнівський емігрував до Сполучених Штатів Америки, де оселився в місті Детройт. Тут він продовжив свою науково-дослідницьку діяльність.
Військовий видав великі історико-мемуарні праці «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971) та «Повстанський рух і отаманія» (Детройт, 1973) — фундаментальне дослідження про повстансько-партизанський рух і феномен отаманщини в добу визвольних змагань.
Попри те, що на обкладинці книги «Третя Залізна дивізія» зазначено лише прізвище Олександра Удовиченка, значну її частину (33‒46 розділи) написав саме Олександр Вишнівський, не кажучи вже про упорядкування та підготовку праці до друку.
Уряд УНР в екзилі високо оцінив заслуги Олександра Вишнівського, підвищивши його спочатку до звання генерал-поручника Армії УНР.
Останні роки життя Олександр Вишнівський провів у США, лишаючись активним у ветеранських колах. Він помер після важкої хвороби на 86-му році життя 12 жовтня 1975 року в Детройті.
Поховали ветерана на українському цвинтарі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі) з усіма військовими почестями.
На батьківщині постать військовика довго залишалася маловідомою, однак в наші дні його належно вшановано. 2015 року на будівлі клубу в його рідному селі Заливне відкрито меморіальну дошку, а в місті Запоріжжя з’явилася вулиця Олександра Вишнівського.
