Гендерна радниця ЗСУ. Жінки в армії, боротьба з домаганнями та страх слова «гендер» у політиків — інтерв’ю з Оксаною Григор’євою

Григор’єва була призначена на цю посаду не так давно — на початку березня 2025 року. Перед цим займала аналогічну позицію у Сухопутних військах ЗСУ.

Як йшлося у повідомленні Генштабу Збройних сил України, до повноважень радниці з гендерних питань входитиме, зокрема, забезпечення взаємної координації між родами, видами військ та Міноборони, а також розроблення і реалізація комплексної гендерної стратегії в ЗСУ.

У інтерв’ю NV Оксана Григор’єва пояснює, навіщо потрібні гендерні радники у війську, чи вдається забезпечувати рівні права та можливості для чоловіків і жінок у армії сьогодні, та який досвід країн НАТО необхідно перейняти Україні в цій сфері.

— Назвіть три основні, найбільш пріоритетні напрями, з якими працюватимете на новій посаді найближчим часом?

— Перше — це забезпечення рівних прав і можливостей для військовослужбовців і військовослужбовиць. Це — головне, те, для чого була створена посада гендерної радниці. Принципом гендерної рівності керуються у всіх арміях світу, зокрема у країнах, які входять до НАТО. Тож для нас також важливо досягти того, аби гендерна рівність у армії існувала не лише на папері, у законах, але і щоб прописані норми виконувалися на практиці.

Другий напрям — здобуття жінками вищої офіцерської освіти тактичного, оперативного, стратегічного рівня, та можливість кар’єрного зростання у війську. Ми вже визнали, що жінки гарно воюють. Вони зарекомендували себе як повноцінна бойова одиниця. Проте, якщо подивитися на керівний склад будь-якого підрозділу, ми побачимо, що керівники, в основному, саме чоловіки. Жінок на керівних посадах у армії поки що дуже мало.

Якщо ми проаналізуємо, як склалася кар’єра тих чоловіків та жінок, які прийшли до армії добровільно, починаючи з 2014 року, то побачимо, що чоловіки-добровольці зараз вже комбати, комбриги. Жінки ж залишаються, фактично, на тих самих посадах. Зокрема і через те, що на момент, коли вони приєдналися до війська, не мали права займати бойові посади, навчатися у військових вишах на бойових спеціальностях. Проте, вони все одно весь цей час воювали на рівні з чоловіками.

Принципом гендерної рівності керуються у всіх арміях світу, зокрема у країнах, які входять до НАТО, каже Оксана Григор’єва / Фото: NV

Третій пріоритетний для нас сьогодні напрям — боротьба з дискримінацією, насильством за ознакою статі, сексуальними домаганнями, упередженнями та стереотипами. Це ті прояви, яким у армії не місце. Та, на жаль, вони досі існують, і ми працюємо над тим, аби це виправити.

— Чи спільними є ці проблеми та виклики для різних родів та видів військ?

— Якщо йдеться саме про забезпечення рівних прав та можливостей, ці виклики ніяк не відрізняються. Хіба що — кількісно. Раніше я працювала на посаді гендерної радниці у Сухопутних військах ЗСУ. Сухопутні війська — найбільший за чисельністю вид військ в Україні. Серед них — вчорашні цивільні, які були мобілізовані та потрапили до навчальних центрів. Тому найбільше викликів, які поставали переді мною, стосувалися саме цього контингенту.

Сьогодні гендерні радники є у всіх родах військ. Безумовно, у повітряних, або у військово-морських силах їх набагато менше. Це міждисциплінарна посада, яка потребує знань у різних сферах, наприклад, з психології, соціального напряму, юридичного, також і медичного. Навички комунікації мають бути на високому рівні. Окремої спеціальності, за якою можна було б здобути вищу освіту, отримати диплом як радник з гендерних питань, немає, тож такі фахівці потребують спеціалізованого навчання.

— Які реакції викликає ідея впровадження гендерних радників серед військових, серед чиновників?

— Чомусь в Україні дуже бояться слова «гендер». Хоча це, по суті, лише соціальна роль, яку нам зазвичай нав’язують з дитинства: хлопчики носять блакитне, дівчатка рожеве, у школі на фізкультурі хлопці йдуть підтягуватися, а дівчата — віджиматися, на трудовому хлопці роблять вироби з дерева чи металу, а дівчата роблять бутерброди і шиють. Допризовна підготовка як шкільний предмет передбачала, що хлопчиків вчили одягати протигаз і стріляти. Дівчат могли вчити хіба що надавати домедичну допомогу.

Наші політики завжди уникали слова «гендер», зокрема і його використання в українському законодавстві. У деяких документах «гендерну рівність» замінюють на «рівні права і можливості», адже інакше такі законопроєкти складно навіть винести на голосування до сесійної зали Верховної Ради. Просто тому, що депутати-чоловіки не голосуватимуть за «гендер» — він ріже їм слух.

Та ці ролі не повинні нав’язуватися: кожна людина, незалежно від статі, має вибирати те, що сама хоче. І сьогоднішні реалії яскраво це демонструють.

Посаду гендерного радника було впроваджено ще 20 років тому у 2005 році, на виконання ст. 12 Закону України Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Тоді багато адміністрацій призначали собі радників, однак це не було обов’язковим.

В Україні дуже бояться слова «гендер», хоча це лише соціальна роль, яку нам нав’язують з дитинства, каже гендерна радниця ЗСУ / Фото: NV

У 2016 році розпочалася реальна гендерна інтеграція, коли уряд України затвердив перший Національний план дій України з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 Жінки, мир, безпека. До його виконання залучалися також інститути сектора безпеки та оборони, на рівнях міністерств та відомств, центральних органів виконавчої влади тощо масово призначалися радники з гендерних питань. Це були люди, які працювали на позаштатних посадах. До їхніх обов’язків входили: забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок, боротьба з дискримінацією, будь-якими проявами насильства за ознакою статі.

Посади радників з гендерних питань у ЗСУ запроваджені спільною директивою Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України в 2019 році. Згодом такі радники стали з’являтися вже й у різних підрозділах у війську.

Коли ми тихо робили свою роботу, не говорили про це на загал, спротиву така діяльність не викликала. Та як тільки наша діяльність перейшла на новий рівень, і ми почали комунікувати ці питання публічно, стали стикатися з різними реакціями, зокрема і з хейтом з боку так званих «антигендерних» організацій. Та ми маємо говорити публічно про гендерну політику, про те, як реалізуємо її у війську, як боремося з проявами дискримінації та насильства, і які позитивні приклади вирішення проблем існують. Щоб військові знали, що вони завжди можуть звернутися за захистом до гендерного радника у своєму підрозділі.

Ми не раз стикались з небезпекою, яка полягала в тому, що інформацію про випадки сексуального насильства у армії наш ворог активно перекручував та використовував проти нас самих. Але маємо висвітлювати ці кейси, і розповідати, як на практиці вирішуються такі проблеми, які є механізми протидії, яка превентивна інформаційна робота ведеться, і яким є реальне покарання.

Ми ведемо роботу з реалізації Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 Жінки, мир, безпека на період до 2025 року та активно працюємо над пропозиціями до цього плану на наступний період.

Сьогодні наскрізна гендерна політика проводиться на рівні всієї країни — не лише у Міністерстві оборони. Над цим працюють віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина, Урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко, центральні органи виконавчої влади, інші установи та організації. Але коли про це почали говорити публічно в контексті роботи гендерних радників при ЗСУ, для багатьох воно стало відкриттям.

— З якими запитами найчастіше звертаються до гендерних радників у війську сьогодні?

— Найчастіше з гендерною дискримінацією і домаганнями у нас зіштовхуються жінки. Та чимало з них бояться розповідати комусь про те, що відбувається. Отже, головне, щоб до гендерного радника була довіра. Бо якщо дискримінує чи домагається безпосередньо сам командир, тоді ситуація — ще гірша. І розказати про це — ще важче.

Радник з гендерних питань підпорядковується безпосередньо командиру — начальнику. Якщо радник у підрозділі не може вирішити питання на своєму рівні, тоді звертається по допомогу далі, до гендерного радника свого командування, потім — до гендерного радника ЗСУ.

Гендерні радники можуть розглядати питання, пов’язані не лише з дискримінацією або домаганнями. Це також те, що стосується звільнення жінок з армії, надання відпусток з догляду за дитиною тощо.

Жінки можуть стикатися з домаганнями у армії, але бояться повідомляти про це, зазначає гендерна радниця ЗСУ / Фото: NV

Я, як радниця з гендерних питань, активно сприяю посиленню матеріального забезпечення військовослужбовиць, які перебувають на передовій, жіночою військовою формою, полегшеними військовими бронежилетами, взуттям та засобами гігієни. Залучаю до цього волонтерські ініціативи, і сама також безпосередньо долучаюся до процесів розроблення та вдосконалення жіночої військової форми.

— Як змінилася робота гендерних радників з початком війни повномасштабної?

— Викликів додалося. Наприклад, тепер ми займаємося, зокрема, взаємодіємо з родинами загиблих, зниклих безвісти.

Дуже багато нюансів виникає у родинах, де і жінка, і чоловік — військовослужбовці, мають спільну малолітню дитину. Так, у нас є багато жінок — кадрових військових, які здобували освіту у військовому навчальному закладі, мають офіцерське звання, наприклад, майора, капітана або полковника. Вони не мають іншої спеціальності у цивільному житті, адже їхня спеціальність — військова. Їхні цивільні чоловіки добровільно мобілізувалися у 2022 році. Потім, уже під час повномасштабного вторгнення, у них народжуються діти. Звісно, постає питання, кому з них звільнятися з війська.

Жінка, кадрова військова, яка надалі хоче служити, але у неї маленька дитина, а її чоловіка не звільняють зі служби. Тож з дитиною немає кому залишатися і вона вимушена звільнятися сама. Хоча логічно, що якраз саме її чоловік може знайти собі спеціальність у цивільному житті. Жінці, яка у цивільному житті спеціальності не має, буде дуже важко перекваліфіковуватися після військової кар’єри.

Крім того, є така болюча категорія, як жінки, звільнені з полону. Їм треба повертатися до життя. Деякі після реабілітації могли би повернутися на службу. Та чимало з них не можуть займати ті посади, які займали раніше. Отже, їх треба перекваліфіковувати, перенавчати.

Є дівчата і жінки, які, на жаль, за фізичним станом здоров’я вже не можуть служити, і мають право звільнитися. Ця категорія жінок взагалі не захищена, вони нікому не потрібні.

Мені відомі дуже негативні випадки, коли жінки, звільнені з полону, після повернення потрапляли до рук адвокатів-шахраїв, які полювали на їхні кошти, накопичені на рахунках за час полону. Вони зазнавали шантажу і залякування. Деякі через нестабільний психологічний стан і тиск опинялися у приватних психіатричних установах, потім просто зникали. Так само, як і їхні гроші. Були жінки, які зловживали алкоголем та наркотиками. Іноді справи доходили до суїцидів. Тобто ця категорія — дуже вразлива.

Іноді військовослужбовиці обирають не звертатися зі скаргами про домагання у армії публічно, тому що не хочуть, аби їхнє приватне життя, пов’язане з домаганнями, випливало назовні й про це дізналася військова частина. Але вони можуть дзвонити мені особисто. У таких випадках я все ж наполягаю, щоб вони обов’язково звернулися і на гарячу лінію. Адже ми маємо зафіксувати цю скаргу — по-іншому зараз допомогти важко.

Оксана Григор’єва розповідає про різницю між повноваженнями гендерних радників в Україні та у країнах НАТО / Фото: NV

Я вважаю, що має бути створена окрема гаряча лінія саме з протидії дискримінації та домаганням, для запитів, пов’язаних з нестатутними відносинами тощо. Адже на загальну гарячу лінію іноді дуже важко додзвонитися.

Зараз ми працюємо над тим, щоб було затверджено оновлене Типове положення про гендерного радника. У ньому має бути чітко визначено всі питання, з якими може працювати радник сьогодні, відповідно до сучасних реалій. Дуже важливо створити відповідні побутові умови для того, щоб і жінка, і чоловік, могли служити гідно.

— У 2018 році жінки отримали можливість проходити службу на бойових спеціальностях. Скільки жінок на таких спеціальностях маємо в Україні відтоді?

— На жаль, ми не можемо оприлюднювати ці цифри. Але точно можу сказати, що їх кількість зростає, й сьогодні у війську жінки представляють, фактично, всі спеціальності. У нас є жінки-артилеристки, операторки БПЛА, навідниці-операторки різних бойових машин, керівниці гармат, снайперки. Жінки добре розбираються у техніці, оперують будь-якими видами зброї. Серед жінок багато бойових медикинь, які пішли у армію, не маючи медичної освіти, але за цей час здобули навички, пройшли відповідне навчання, і зараз їхні знання й уміння — на високому рівні.

Мені хочеться створити такі умови, щоб якомога більше жінок йшли в армію. Жінки уже зараз є скрізь і всюди. Я вважаю, що військова справа для жінки — дуже гарна можливість кар’єрного зростання. Молоді дівчата уже зараз можуть обрати сучасну спеціальність, зокрема й навчитися керувати дронами.

Крім того, мені хотілося б, щоб якомога більше жінок було на керівних посадах та у високих званнях, наприклад, як бойові генералки у ЗСУ.

— У вересні 2024 року представники Міноборони взяли участь у конференції, присвяченій гендерним викликам у протимінній діяльності. Про які виклики йдеться?

— Так, над цим надзвичайно важливим питанням працює Міністерство оборони. До його структури входять Збройні сили України, ГУР, Державна служба спецтранспорту, які безпосередньо і займаються розмінуванням.

Зараз проводяться навчання, в основному, з гуманітарного розмінування — це робота на відносно мирних територіях, де не ведуться активні бойові дії, але де можуть падати уламки чи бойові частини. До такої діяльності залучаються жінки як саперки. Варто додати, що у такій роботі жінки вже зарекомендували себе добре.

Коли йдеться про протимінну діяльність, про повоєнне відновлення замінованих територій, тут жінки теж зможуть себе проявити. Але в цьому випадку ми говоримо вже про той час, коли бойові дії завершаться, буде тихо, і ми матимемо можливість розміновувати все, що було заміноване до того. Разом з тим, у нас є також і жінки серед саперів безпосередньо у бойових підрозділах.

— У новині про ваше призначення на цю посаду йшлося, що: «посаду радниці запроваджено з метою забезпечення взаємної координації між родами та видами військ та Міноборони України, а також розроблення та реалізації комплексної гендерної стратегії в ЗС України». Розкажіть детальніше, про яку гендерну стратегію йдеться?

— Під егідою Міністерства оборони ми працювали над цією стратегією протягом пів року, а тепер очікуємо на її затвердження наказом міністра. У основі документа — забезпечення прав і можливостей для чоловіків та жінок у війську.

Стратегія включає такі напрями як: просвіта і навчання, матеріальне і психологічне забезпечення, кар’єрне зростання, зокрема, антидискримінаційні механізми, боротьба з сексуальними домаганнями. Тобто все, що необхідно для повноцінного функціонування чоловіків і жінок в армії.

Для військових дуже важливо, щоб усе було зафіксовано у письмовому вигляді. Ми наскрізно говоримо про гендерну рівність вже багато років, але окремої статті у бюджеті на це досі немає. Тож над цим питанням потрібно працювати, щоб ми чітко знали, яким чином можемо залучати жінкок і чоловіків у армії, щоб це були повноцінні воїни, підготовлені для захисту країни.

Зараз в Україні працюють над комплексною гендерною стратегією в ЗСУ, розповідає Оксана Григор’єва / Фото: NV

Важливо пам’ятати і про те, що до цих людей повинна сформуватися повага не лише коли вони у війську, а й згодом, коли вони уже не будуть військовослужбовцями, а стануть ветеранами. Навіть після завершення війни ми все одно маємо надавати цим людям необхідну підтримку.

Отже, зараз ми все приводимо у відповідність до закону. Я сподіваюся, що зовсім скоро завершимо обговорення усіх правок та затвердимо цю стратегію. Коли матимемо чітко прописаний документ, зможемо перейти до пошуків фінансування на реалізацію цих ідей — так, щоб це були не лише бюджетні, але й позабюджетні кошти, як-от гроші від міжнародних партнерів. Надалі необхідно буде також внести зміни і до статутів.

— Чи спираєтеся у своїй роботі на практики, досвід інших країн? Як інтегруються в цю роботу в Україні стандарти НАТО?

— Враховуючи Перелік початкових вимог до взаємосумісності з НАТО, введення у штатний розклад посади старшого радника з гендерної політики є надзвичайно важливим для забезпечення координації між родами та видами військ та Міністерством оборони, а також перехресної координації у відповідних інституціях.

Принципова різниця між українськими гендерними радниками та гендерними радниками в країнах НАТО полягає у тому, що останні працюють на територіях, де здійснюються миротворчі операції. В Україні ж це фахівці, які ведуть роботу на території своєї ж країни, там, де у поточний момент триває повномасштабна війна. На відміну від іноземних колег, їм, до прикладу, не треба окремо вивчати менталітет місцевого населення. А робота з цивільними є важливим напрямом, адже деякі з місцевих мешканців усе одно не залишають своїх домівок навіть після проведення евакуації, та продовжують жити в умовах активних бойових дій.

До того ж, гендерні радники країн — членів НАТО безпосередньо залучені до планування військових операцій — на відміну від наших, українських. Розширити можливості гендерних радників в Україні та дозволити їм бути залученими у планування операцій може допомогти згадана вище комплексна стратегія.

— Чи, на вашу думку, мобілізація жінок в Україні потрібна?

— Я вважаю, що ми всі повинні готуватися захищати Батьківщину, і що кожен і кожна мають оволодіти тією чи іншою військовою спеціальністю, а також пройти навчання з надання домедичної допомоги. Загальновійськова підготовка має проводитися вже зараз, але — на добровільній основі.

Що стосується саме жінок, тут мені подобається норвезький приклад: жінки можуть добровільно служити в армії на строковій службі, яка триває від пів року до двох років. Звісно, тут потрібно враховувати, що, на відміну від Норвегії, у нас повномасштабне вторгнення, у нас запроваджено воєнний стан, а тому ми не можемо перейняти собі деякі механізми точно так само, як вони працюють в інших країнах.

На мою думку, кожна жінка має бути готовою за необхідності стати на захист країни. Проте обов’язкова мобілізація жінок сьогодні в Україні є політичним питанням. Наше суспільство до цього не готове.

На вулицях міст, у ресторанах і магазинах я все ще бачу чимало чоловіків призовного віку. І мені складно повірити у те, що всі вони заброньовані, є працівниками критичної інфраструктури абощо. Частину цих чоловіків точно можна було б замінити жінками на їхніх посадах у цивільному житті, поки самі вони воюватимуть.

Оксана Григор’єва вважає, що загальна мобілізація жінок в Україні поки що не потрібна, проте кожна і кожен мають бути готовими захищати країну в разі потреби / Фото: NV

Я знаю, що існують чоловіки, які купують собі інвалідність, які укладають фіктивні шлюби з жінками з інвалідністю. Знаю, що є чоловіки, які три роки сидять у квартирі й не виходять, поки бідна, загнана жінка працює, щоб їх прогодувати. А зараз вийти для них — це тим більше проблема, адже вони вже у розшуку. Через це розпадаються сім’ї.

Жінки йдуть у армію добровільно. Та я також знаю і про те, що у деяких родинах жінку можуть відправляти у військо її родичі, наприклад, свекруха, для того, щоб чоловік, мамин син, залишався вдома з дітьми. Аргументують це тим, що ти жінка, тебе ж не відправлять на штурм, а його можуть вбити на війні.

Мені відома історія, коли одна жінка, чоловік якої сидів вдома кілька років і боявся вийти на вулицю, розлучилася з ним після того, як він запропонував позбавити її батьківських прав на їхню спільну дитину. Для того, щоб він став опікуном і мав право на оформлення відстрочки. Ця пропозиція стала для неї точкою неповернення.

Перед нами сьогодні стоїть завдання мотивувати людей приєднуватися до лав армії — не змушувати їх, не заганяти силою. А показувати, що без них ми ніяк не зможемо виграти цю війну. Участь кожної і кожного є надзвичайно важливою у захисті Батьківщини. Так, ми розуміємо, що страшно всім — і чоловікам, і жінкам. Але не така страшна армія для тих, хто вже у армії.