Нафтозалежні: як найбагатша за покладами “чорного золота” Венесуела зводить кінці з кінцями

Не так давно Венесуела, яка володіє найбільшими у світі запасами нафти (за даними ОПЕК 2024 року – 303,2 млрд бар.), була однією з найбільш перспективних економік Латинської Америки. Скориставшись періодом високих цін на нафту, соціалістичний уряд покійного Уго Чавеса витрачав величезні суми на соціальні програми. Проте зниження глобального попиту у 2014 році і гра на пониження від Саудівської Аравії призвели до різкого обвалу світового нафтового ринку.

Венесуела від цього постраждала чи не найбільше: на початку 2016 року нафта коштувала менше 30 дол. за бар. На цьому тлі, а також через неефективну економічну політику режиму Мадуро країна опинилася на межі соціально-економічного краху. ВВП Венесуели впав, більшість її 30-мільйонного населення живе за межею бідності в умовах блекаутів і дефіциту продуктів.

Передвісники кризи Колись Венесуела була зразком економічного зростання. Значною мірою – завдяки нафтовій промисловості. За даними центрального банку республіки, її ВВП на душу населення у 1958-1977 роках зріс на 250%.

Після смерті диктатора Хуана Вісенте Гомеса у 1935 році і до правління Карлоса Андреса Переса (1974-1979 роки) країна мала низьку інфляцію, сильну валюту та активно урбанізувалася. Після усунення у 1958 році диктатора Маркоса Переса Хіменеса Венесуелу навіть називали “маяком демократії” на континенті.

Проте, як показав час, більша частина економічного зростання виявилася міражем. До середини 1970-х націоналізація нафтопрому, ініційована президентом Пересом, показала крихкість економіки, яка значною мірою залежала від нафти.

До кінця 1970-х ілюзія гармонії розвіялася, її змінив тривалий період економічної нестабільності. Інфляція зросла із 7,2% у 1978 році до 81% у 1989-му, підірвавши купівельну спроможність і зробивши експорт та імпорт украй нестабільними.

У 1983-1988 роках два уряди – спочатку президента Луїса Еррера Кампіна, а потім Хайме Лусінчі – намагалися стабілізувати ситуацію, запроваджуючи контроль над цінами та валютним ринком, але всі зусилля виявилися марними. Занепад супроводжувався соціальною та політичною кризами, які вилилися в масштабні протести 1989 року та спробу держперевороту у 1992 році на чолі з Уго Чавесом.

Зрештою, Чавес таки прийшов до влади у 1998 році, вигравши президентські вибори. На тлі підйому світових цін на нафту він нарощував популярність, впровадивши програми боротьби з бідністю, житлові субсидії і навчання дорослих.

Поки модель “соціалізму 21-го століття” процвітала, Чавес поступово захоплював демократичні інституції. Прихильників “чавізму” призначали суддями, прокурорами та членами виборчих комісій, що порушувало Конституцію Венесуели 1999 року.

Згодом ціни на нафту впали, але Чавес продовжував випускати облігації на міжнародних ринках і на двосторонній основі, зокрема з Китаєм. Він збільшив зовнішній борг країни з 25 млрд дол. у 2005 році до понад 120 млрд дол. у 2006-му. Це сприяло шаленим і часто необґрунтованим витратам. Через це країну, як і наприкінці 1970-х, знову почали називати “Саудівською Венесуелою”.

Епатажний команданте помер у 2013 році. Здавалося, після цього “соціалізм 21-го століття” піде в минуле. Спадкоємець Ніколас Мадуро, колишній водій автобуса і профспілковий лідер, який при Чавесі став головою МЗС і віцепрезидентом, харизмою наставника не володів. Оголошуючи про смерть Уго, Мадуро заявив, що того отруїли “зовнішні вороги”, а опозицію назвав “фашистами”.

Передвиборча кампанія виявилася надзвичайно швидкою: Чавес помер 5 березня, а 14 квітня відбулися вибори президента. Влада тиснула на бюджетників, масово вкидала бюлетені та використовувала підконтрольні ЗМІ для пропаганди. У результаті Мадуро переміг опозиціонера Енріке Капрілеса з перевагою 1,5%.

Опозиція переможця не визнала і проігнорувала його інавгурацію. Це створило у венесуельському суспільстві напруженість, яка зберігається досі.

Соціально-економічний колапс Прийшовши до влади, Мадуро почав жорстку кампанію політичних переслідувань, зокрема проти Міністерства нафти та державного нафтового монополіста Petróleos de Venezuela S.A. (PDVSA), аби усунути нелояльне керівництво та отримати повний контроль над сировинними доходами.

Йому це вдалося, але роки неефективного диктаторського управління, політичних чисток та розвал управлінських структур у PDVSA підірвали галузь та дестабілізували економіку країни. За даними ОПЕК, у вересні 2021 року Венесуела видобувала 527 тис. бар. нафти на добу – на 83% менше порівняно з 2013 роком.

Таке падіння безпрецедентне. Жодна нафтодобувна країна, яка не постраждала від виснаження родовищ, воєн чи збройних конфліктів, з таким не стикалася. Обвал ще більше вражає з огляду на найбільші у світі запаси нафти.

Попри проблеми режиму, PDVSA мала репутацію однієї з найпотужніших державних нафтових компаній у світі. У 2013 році вона видобувала 3,02 млн бар. на добу, мала активи на 231 млрд дол. та отримала 12 млрд дол. прибутку.

У 2004-2013 роках доходи від продажу нафти досягли 700 млрд дол. або 96% від усіх експортних доходів країни. Проте через переслідування, які почав Мадуро, сотні менеджерів та робітників PDVSA опинилися у вигнанні або у в’язниці.

На їх місце режим призначав лояльних керівників, які беззастережно підтримують владу. Відтоді PDVSA обходить механізми звітності: з 2016 року уряд не видає звітів про фінансовий аудит компанії ні громадськості, ні Національній асамблеї.

Після грубих зловживань PDVSA уряд передав контроль над нею військовим, у 2017 році призначивши генерала Нацгвардії Мануеля Кеведо президентом компанії та міністром нафти. Після цього переслідування лише посилилися: компанію залишили ще 3 тис. робітників, зокрема кваліфікованих інженерів.

Як наслідок, у 2015-2018 роках видобуток нафти впав на 43% порівняно з 2013-м, а її переробка скоротилася на 90%. Те, що залишилося від нафтових доходів, ішло на погашення кредитів від Китаю, що негативно вплинуло на економіку.

Без доходів та перспективної економічної політики країна почала страждати від гіперінфляції, яка сягнула 180% у 2015 році та шалених 9 586% – у 2019-му. Національна валюта болівар різко знецінилася відносно долара, а ВВП на душу населення у 2015-2019 роках обвалився на 74%.

Рівень бідності зростав у геометричній прогресії, а мінімальна зарплата впала з 480 дол. на місяць у 2012 році до 2,4 дол. у 2021-му. Так 96% населення опинилися за межею бідності. Корупція та насильство з боку держави за Мадуро зростали. За даними Transparency International (TI), у 2024 році Венесуела посіла третє місце у списку найкорумпованіших країн світу після Сомалі й Південного Судану.

“Мільйони бюджетних доларів систематично інвестуються таким чином, щоб збагачувати небагатьох у владі, збільшуючи бідність і нерівноправність. Великі корупційні схеми йдуть пліч-о-пліч із захопленням законодавчої та судової систем чиновниками з метою утримати владу і не сплачувати податки”, – заявляли в TI.

У країні через недофінансування інфраструктури спостерігаються постійні перебої з подачею електрики та води. Крім того, на середину 2010-х років у Венесуелі припав пік вуличної злочинності. За даними CCSPJP, у 2015 році Каракас за кількістю вбивств (120 на 100 тис. жителів) став найнебезпечнішим містом світу.

Тоді ж у Венесуелі сформувалася одна з найнебезпечніших банд регіону – “Поїзд Арагуа”, яка вже діє і в США. Понад 5 тис. членів угруповання викрадають та вбивають людей, займаються пограбуваннями, рекетом та наркобізнесом.

За даними ООН, з 2016 року країну в пошуках кращого життя покинули щонайменше 7 млн громадян. Емігрувати виявилося простіше, ніж продовжувати боротьбу. Здебільшого мігранти облаштувалися в сусідніх країнах: Колумбії, Бразилії, Еквадорі, Перу, Чилі. Найзаможніші виїхали в США і Європу ще за часів Чавеса – для них еміграція і економічно, і психологічно була не настільки болюча.

“Який був сенс учитися і щодня ризикувати життям у Венесуелі, щоби потім заробляти менше 100 доларів на місяць? Я вирішила виїхати. Батьки мене повністю підтримали”, – розповіла одна з мігранток Оріана.

Ці проблеми переросли в політичну кризу. У 2015 році опозиційні партії перемогли на парламентських виборах і мали б отримати контроль над Національною асамблеєю, однак уряд Мадуро, використавши підконтрольний Верховний суд, не визнав результати виборів. Країна пережила масові протести та політичні репресії. Понад 130 людей загинули на вулицях, багатьох було ув’язнено. Це ще більше делегітимізувало режим Мадуро та його інституції в очах Заходу.

За словами Оріани, за Чавеса так жорстко не розганяли протести, як за Мадуро. Не тому, що Уго був шляхетним чи поважав опозицію – він турбувався про свій імідж: “Чавесу не було наплювати, що про нього думають за кордоном”.

У серпні 2018 року уряд запровадив економічний “шоковий пакет”: збільшив девальвацію валюти і скасував трудові пільги. Одночасно він розпочав приватизацію державних активів, зокрема нафтового сектору.

Потужності PDVSA передавали наближеним до влади приватним компаніям за допомогою наказів і судових рішень в обхід Конституції. Як наслідок, частку компанії в найважливіших нафтових районах зменшили на користь Росії та Китаю.

Невдала спроба скинути Мадуро У 2018 році Мадуро “переобрався”. Результати виборів з численними фальсифікаціями не визнали ні опозиція, ні міжнародна спільнота. Усе це вилилося в нові протести. У січні 2019 року голова Національної асамблеї Хуан Гуайдо проголосив себе тимчасовим президентом. Його визнали США, Канада та ще 50 країн. Росія, Китай, Іран, Сирія, Куба і Туреччина підтримали Мадуро.

Протистояння Мадуро і Гуайдо розвивалося на тлі погіршення економічного становища: виник дефіцит продуктів, зникли найпростіші ліки. Гуманітарну допомогу, яку відправляли сусідні країни і США, у країну не пропускали.

Через перебої з електрикою виходили з ладу насоси, що спричиняло перебої з водопостачанням. Жителів багатих кварталів рятували генератори, приватні підземні резервуари і свердловини. Решті венесуельців щодня доводилося виходити на пошуки води з пластиковими пляшками, бідонами та каністрами.

Тоді ж США запровадили санкції проти PDVSA, заблокувавши активи компанії. Обмеження не стосувалися імпорту в Сполучені Штати венесуельської нафти, але забороняли американському бізнесу здійснювати фінансові операції з PDVSA. Вашингтон також передав тимчасовому уряду Гуайдо повноваження з контролю над активами Венесуели та центробанку країни, які були на рахунках Федерального резервного банку Нью-Йорка та інших американських банків.

Тоді ж з’явилися чутки, що Пентагон розглядав можливість відправки 5 тис. своїх військовослужбовців до Колумбії, яка межує з Венесуелою. Очікувалося, що американці могли б спробувати передати Гуайдо контроль над PDVSA. Опозиціонер заявляв, що вірить у можливість мирного передавання влади.

Проте спроба змістити Мадуро не вдалася: Гуайдо не володів важелями влади в Каракасі, а його підтримка громадськістю та розколотою опозицією почала падати. Йому закидали, що він не зумів організувати обіцяні демократичні вибори.

Ще одним фактором стабільності для влади була підтримка армії, фактично куплена режимом Мадуро. Військові володіють компаніями через підставні структури та контролюють кордони, а отже, контрабанду і наркотрафік. До того ж популістський рух “чавізм” досі популярний серед певних груп населення.

У результаті в січні 2023 року опозиція проголосувала за скасування “тимчасового президентства”. Відтоді США не визнають Гуайдо президентом Венесуели.

У жовтні 2023 року адміністрація Байдена послабила санкції після досягнення “Барбадоської угоди” між урядом Мадуро та опозиційними партіями країни щодо проведення президентських виборів 2024 року. Рішення передбачало генеральну ліцензію на шість місяців, яка тимчасово дозволяла вести бізнес з нафтогазовим сектором Венесуели. Її дія закінчувалася 18 квітня 2024 року.

За угодою Мадуро мав випустити політв’язнів та організувати вільні вибори. Проте своїх обіцянок він не виконав, тож Білий дім відновив дію санкцій. На тлі обмежень Каракас збільшив використання криптовалют у контрактах при експорті нафти.

Після виборів 2024 року, які не стали демократичними, ситуація у Венесуелі залишається складною на тлі поглиблення економічної кризи та репресій уряду.

“Внутрішньополітична динаміка з оскарженням результатів виборів, неконституційне приведення до присяги Мадуро на новий термін, а також новий геополітичний контекст після повернення Трампа до Білого дому додають подальшої нестабільності та невизначеності до хиткої ситуації в країні”, – зазначають в італійському аналітичному центрі Istituto Affari Internazionali.

За словами експертів, посилення позицій неконституційного уряду – крок назад для країни, який повертає її до десятиліть диктатури в Латинській Америці. Цей перехід відбувся в умовах жорстоких репресій. Відтоді країна живе в стані страху.

Прагнучи стабілізувати економіку, Мадуро в останні роки схвалив низку реформ. Часткова доларизація грошової системи, запровадження нової фіскальної політики та зміна ставлення до міжнародного капіталу знизили річну інфляцію та дещо покращили торгівлю. Однак колапс 2014-2020 років завдав нищівного удару по економіці країни і швидко оговтатися точно чи вийде.

За роки суворого контролю, націоналізації і бюрократизації економіка скоротилася на понад 80%. Місцевий промисловий сектор працює на 30% своєї потужності.

Причина падіння видобутку нафти, а разом з ним і економіки Венесуели, політична. Немає жодного технічного фактора, який би виправдовував нинішню ситуацію. Країна має достатньо запасів, щоб видобувати нафту з низькою собівартістю і мінімальною шкодою для довкілля протягом тривалого часу.

Лише повернувшись до верховенства права й отримавши міжнародну легітимність, країна зможе успішно управляти нафтовою галуззю, що допоможе подолати безпрецедентні гуманітарну та соціальну кризи, кажуть аналітики.

Співпраця з Росією Після падіння військової диктатури Венесуела проводила обережну зовнішню політику. Усе змінилося після перемоги на виборах у 1998 році Уго Чавеса.

Одразу після приходу до влади він став чи не головним другом Москви в Латинській Америці. Чавес, одержимий антиамериканізмом, не був зайвим для Кремля тоді, коли Москва та Вашингтон ще не так відкрито ворогували. З псуванням їх відносин значення Каракаса для Кремля тільки зростало.

Після смерті Чавеса і приходу до влади Мадуро проросійський курс Венесуели не змінився. Вони разом говорять про “багатополярний світ”, “боротьбу з гегемонією Заходу” і “невтручання в справи суверенних держав”. Лідери країн зустрічаються і телефонують один одному. Мадуро приїжджав в РФ на парад 9 травня.

Заяви та візити підкріплюються активною торгівлею і військовою співпрацею. Поки Мадуро залякує своїх прихильників “західним імперіалізмом” та “вторгненням США у Венесуелу”, військові Куби та Росії вже присутні на території країни.

Чи не єдине, з чим у Венесуелі не було перебоїв в останні роки, – поставки зброї з РФ. Відтоді, як на початку 2000-х Путін і Чавес підписали перші контракти, Каракас перетворився на головного в Латинській Америці покупця російської зброї: літаків, вертольотів, танків, бронетранспортерів та обладнання для артилерії. У кінці 2017 року загальна сума контрактів на постачання техніки і зброї сягнула 11 млрд дол.

“Офіційно російської бази у Венесуелі не існує, але насправді росіяни постійно присутні в кількох стратегічно важливих центрах країни”, – розповідав венесуельський журналіст Ернан Луго Галісія.

Російські військові вчать венесуельців користуватися купленою технікою. Курси підготовки доводиться повторювати через плинність кадрів: навчені місцеві пілоти йдуть працювати в комерційну авіацію або дезертирують і виїжджають з країни.

З 2009 року Венесуела імпортувала різні товари за російські кредити. На знак подяки за визнання “незалежності” Абхазії та Південної Осетії Кремль виділив країні 2,2 млрд дол. У 2011-му Чавес отримав ще 4 млрд дол. Хоча він обіцяв погасити їх до 2014 року, Росія неофіційно визнавала, що дає гроші безповоротно.

Співпрацюють країни і в нафтовому секторі. Ще до смерті Чавеса у Венесуелі працював Національний нафтовий консорціум. Для освоєння нафтових родовищ до нього увійшли, зокрема, “Газпром”, “Лукойл” та “Роснефть”.

В умовах санкцій режим Мадуро покладає дедалі більші надії на видобуток золота, алмазів та колумбіту-танталіту – важливого металу для виробництва електротехніки. Він запрошує до Венесуели російські компанії.

Санкції проти РФ на тлі великої війни в Україні, схоже, лише зблизили Москву та Каракас. В уряді Росії стверджували, що у 2022 році імпорт венесуельської кави та какао в Росію збільшився у 2,5 і 1,8 разу відповідно і що до кінця того року товарообіг між двома країнами досяг рекордних 9,8 млрд дол.

Крім того, до Венесуели почали частіше їздити російські туристи, яким через санкції стало складно, а часом і неможливо отримати візу в ЄС. На цьому тлі влада Венесуели, де росіяни можуть 90 днів перебувати без візи, почала кликати їх на тропічний острів Маргариту. Туди запустили прямі чартерні рейси з Москви.

Трамп і нові ризики для нафтового сектору Після повернення Трампа до Білого дому відносини між США та Венесуелою стали більш напруженими. Під час своєї передвиборчої кампанії 47-й президент США жорстко критикував політику Байдена та зняття санкцій з нафтового сектору.

“Призначення новим держсекретарем Марка Рубіо, який має стійку позицію проти уряду Мадуро, додало сильного ідеологічного елементу до зовнішньої політики нової адміністрації, принаймні щодо Латинської Америки”, – кажуть експерти.

Особистий посланець Трампа Річард Гренелл здійснив офіційний візит до Каракаса через десять днів після інавгурації. Хоча було багато спекуляцій щодо мети візиту, Трамп оголосив, що зустріч була присвячена звільненню шести громадян США, затриманих у Венесуелі, а також зобов’язанню Мадуро прийняти тисячі венесуельських біженців, яких його адміністрація планує депортувати.

Хоча уряд Мадуро намагався використати зустріч як політичний крок для зближення з Білим домом, Управління з контролю над іноземними активами США наказало енергетичній компанії Chevron припинити свою діяльність у Венесуелі.

24 березня Білий дім оголосив про запровадження тарифів до 25% проти імпортерів венесуельської нафти. Це вплине на Китай, Індію, Італію та Іспанію.

Таким чином, нафтовий сектор Венесуели залишається зануреним у правову та політичну невизначеність, що перешкоджає іноземним інвестиціям. Нові санкції США щодо нафтового сектору можуть важко вдарити по крихкій економіці.

Якщо Chevron та інші міжнародні нафтові корпорації вийдуть з Венесуели через тиск США, видобуток нафти може різко скоротитися до 550-680 тис. бар. на добу, як це було у 2020-2022 роках, коли обмеження діяли в повному обсязі. Крім того, введення вторинних тарифів для країн-імпортерів перешкоджатиме перенаправленню нафтових потоків на інші ринки, позбавляючи Мадуро ресурсів.