“Календар — найбільш чесний реєстратор реальності. Він фіксує, але не інтерпретує. Мабуть, немає нічого більш невблаганного, ніж календар. Час іде виключно вперед, не даючи взаєм ані хвилини. Сьогодні на календарі — 12 січня 2026 року. Це 1419-та доба повномасштабного військового конфлікту з Російською Федерацією. Ця цифра сама по собі нічого не означає, однак стає фактом”, — write on: ua.news
Календар — найбільш чесний реєстратор реальності. Він фіксує, але не інтерпретує. Мабуть, немає нічого більш невблаганного, ніж календар. Час іде виключно вперед, не даючи взаєм ані хвилини.
Сьогодні на календарі — 12 січня 2026 року. Це 1419-та доба повномасштабного військового конфлікту з Російською Федерацією. Ця цифра сама по собі нічого не означає, однак стає фактом, що потребує осмислення, коли розумієш: з сьогоднішнього дня війна за тривалістю вже перевершила наймасштабніше збройне протистояння в історії людства — 1418 днів Другої світової війни на східному фронті, відомої в радянській та сучасній російській історіографії як «Велика Вітчизняна війна».
Відразу зауважимо: в українській історичній науці термін «Велика Вітчизняна війна» вже давно не використовується, це вважається частиною загальної Другої світової. Ті події іноді називають також «радянсько-німецькою війною». Але в цьому тексті ми звертаємось до старого поняття ВВВ з двох причин: для наочності порівняння, та тому, що в Росії цей термін досі залишається вживаним, а війну в Україну розв’язала саме Росія, і фрази на кшталт «Можем повторить!» на 9 травня — також суто російський винахід.
Саме це арифметичне збігання по тривалості війни стає лінзою, через яку можна розглядати не лише відмінності в масштабах чи тактиці, але й фундаментальну трансформацію самовідчуття суспільства, залученого до затяжного конфлікту. Вищезгаданий російський слоган «Можем повторить!» в цьому контексті набуває напрочуд зловісної актуальності, демонструючи повторення феномену тривалої, спустошливої війни як інструменту політики.
«Велика вітчизняна війна» тривала 1418 днів. Однак якщо тоді за 1418 днів конфлікт пройшов шлях від катастрофічних поразок СРСР та блискавичного бліцкригу гітлерівської Німеччини до беззаперечного тріумфу Червоної армії, то сьогодні, за той же час, суспільні дискусії невпинно обертаються навколо позиційних боїв за міста, яких навіть не одразу знайдеш на мапі. Тоді радянські війська дійшли до Берліну через всю Європу — а сьогодні російські окупанти не дійшли навіть до меж Донецької області.
Як патетичний вислів «Можем повторить!» став державною політикою Росії та які паралелі між цими двома війнами можна провести? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Механіка «можем повторить»: спільне в несхожому
Порівняння двох війн, розділених 80 роками, здається на перший погляд нелогічним. Адже це були різні епохи, технології, ідеологічні підґрунтя, геополітичний контекст, тощо. Однак саме спроба «повторити» — тобто застосувати силу для досягнення політичних цілей — і виявляє певні архетипові константи. Це, перш за все, страждання цивільного населення, руйнування інфраструктури та глибока травматизація суспільства. І в 1940-х, і сьогодні війна залишається найвищою формою політичного насильства, що несе за собою виключно руйнування та смерті.
Проте механіка цього насильства кардинально змінилася. Друга світова на східному фронті була війною мільйонних армій, глибоких оперативних проривів і масштабних оточень. За 1418 днів лінія фронту пройшла тисячі кілометрів, перетворивши на руїни половину Європи.
Сучасне ж протистояння в Україні — це, значною мірою, війна позиційна, технологічна та виснажлива. Вона характеризується великою щільністю розвідувальних засобів, невибірковістю вогню та значною роллю окопної інфраструктури. Фронт скоріше «тліє», а не «палає», але ця тліюча фаза може тривати роками.
Ось чому питання про контроль над Покровськом чи Куп’янськом — це не просто тактична деталь. Це ознака нового типу війни, де абсолютна ясність стосовно лінії фронту в принципі відсутня. Сторони можуть банально не знати, що саме вони контролюють станом на зараз. Тим паче цього не знають військові оглядачі та експерти.
Замість чіткого поділу є зони постійного вогневого впливу, тимчасової окупації та активних диверсійних дій. Можна говорити не про лінію, а про «смугу» фронту, яка перебуває у постійній динаміці. Таким чином, «повторено» лише термін війни, але не її глибинну сутність.
У 1941-1945 роках за 1418 днів конфлікт пройшов шлях від катастрофічного відступу СРСР до беззаперечного тріумфу, від оборони Москви до штурму Берліна. Фронт був динамічним, цілі сторін — тотальними та екзистенційними, географія боїв — континентальною.
Сьогодні ж, через 80 років, за той самий часовий проміжок ми спостерігаємо геть іншу картину. Замість марш-кидків на тисячі кілометрів — запеклі бої за окремі висотки та безіменні села. Замість ясної лінії фронту — «сірі зони». Символом цього стану є буденні зведення про ситуацію навколо Покровська або ж Куп’янська. Путін хизується нібито захопленим Куп’янськом так, ніби він особисто штурмував Рейхстаг. Найсмішніше, що потім виявляється, що місто досі перебуває під контролем ЗСУ.
Цей контраст — про фундаментальну зміну парадигм. Війна ХХІ століття, принаймні в її українському варіанті, виявилася не війною масштабних стратегічних операцій, а війною на виснаження, війною технологій, інформації та психологічної стійкості. Росія «повторила» лише готовність занурити Україну в темряву та безвихідь, але виявилася неспроможною відтворити логіку конфлікту минулого. Масштаби руйнувань та жертв, на щастя, не досягають рівня середини ХХ століття, але сама війна як явище перетворилася з події з початком і кінцем на постійний стан, на фон нашого безнадійного існування.
Врешті, з тією війною все плюс-мінус зрозуміло. СРСР аж ніяк не був миролюбивою та невинною державою. То був час нових імперій, коли геополітика стала константою для всіх світових держав. Однак складно спростовувати очевидне: гітлерівський Рейх напав на Радянський Союз з метою його окупації та фізичного винищення мільйонів людей задля завоювання «життєвого простору» для «арійської раси». Так, СРСР разом із Німеччиною захопив перед цим Польщу (до речі, приєднавши при цьому до України наші сучасні західні території), до того — воював у Фінляндії, тощо.
Однак 22 червня 1941 року все змінилося, і напад Третього Рейху став для Радянського Союзу екзистенційною війною. Не дарма про це співали — «война народная, священная война». Та на сучасну Росію ніхто не нападав, їй ніхто не загрожував, а агресором вже виступила вона. Тому будь-які порівняння цієї війни з тодішньою з боку російського офіціозу та пропаганди виглядають як мінімум дивно та напрочуд цинічно.
Психологія нескінченності та адаптація до війни
Найбільш вагомий наслідок порівняння двох війн лежить не в оперативній площині, а в психологічній. Для поколінь середини ХХ століття війна, попри всю свою жахливість, залишалася окремим, хоча й велетенським за масштабом, епізодом життя. Вона мала початок і, що важливо, очікуваний кінець у формі тотальної перемоги над нацизмом.
Нинішній же конфлікт давно набув рис постійного стану. За 1419 днів війна встигла вплестися в тканину повсякдення: в політику, економіку, освіту, планування, культурне життя. Ціле покоління дітей народилося і виросло в умовах, де повітряні тривоги, розмови про фронт та відключення електроенергії є нормою життя — звичайно, «нормою» в лапках. Це породило феномен адаптації, коли війна стала «новою нормальністю». Стрес перестав бути гострим, а став хронічним, фоновим явищем, що виснажує не раптовістю, а тривалістю.
Тут і виникає ключова відмінність. На 1418-й день Другої світової війни на східному фронті ситуація, попри всі жертви, вже мало нагадувала початкову катастрофу. Відбувся корінний перелом, і якщо на початку війни німецькі війська стояли в 20 кілометрах від Москви, то за менше ніж чотири роки радянські військові вже штурмували Берлін.
Нині ж конфлікт має циклічну природу: активні наступальні або оборонні дії змінюються періодами виснажливої позиційної боротьби, після чого цикл повторюється. Це створює відчуття «розтягнутості» часу, відсутності чіткого горизонту подій, відсутності бодай якихось перспектив, що може бути психологічно навіть важчим, ніж період інтенсивних, але відносно коротких бойових дій. Суспільство навчилося виживати, але питання «як жити в умовах безкінечної війни?» залишається відкритим. Тому що назвати це повноцінним життям відверто складно.
Міф, перемога та значення символічного простору
Подолання психологічного рубікону у 1418 днів має і символічний вимір. Воно фактично означає вихід за межі часових рамок одного з найпотужніших історичних наративів, що формував ідентичність на пострадянському просторі. Це змушує переглядати усталені категорії — зокрема, поняття перемоги.
У контексті Другої світової війни перемога була тотальною та очевидною: беззаперечна капітуляція противника, окупація його столиці, звільнення всієї захопленої нацистами території. Щоправда, в якомусь сенсі можна сказати, що Освенцим замінили на ГУЛАГ, однак це все одно був чіткий, зрозумілий усім результат.
У нинішніх умовах уявлення про бажану кінцеву точку є більш складними та розрізненими. Для різних груп — від політиків і військових до цивільних мешканців — перемога може означати різне: від повного відновлення територіальної цілісності до отримання гарантій безпеки, суду над агресором або просто можливості жити без щоденних обстрілів та тривалих відключень світла. Перемога перестає бути єдиною урочистою подією, розмиваючись у низці різних цілей.
Резюмуючи, перехід символічного рубежу в 1418 днів — це не просто цифри. Це сотні тисяч загиблих, мільйони біженців, зруйновані міста та покоління дітей, які виросли під акомпанемент повітряної тривоги. Але головне в цьому — втрачений час. Час для розвитку держави і суспільства. Війна більше не є чимось таким, що починається і завершується, а також має чітко визначені часові рамки. Вона перетворилася на фон, на постійний режим існування, де поняття «нормальність» фактично втрачене.
Ця нова реальность породжує фундаментальні питання, на які немає відповідей. Як суспільство може функціонувати в умовах нескінченної мобілізації — не лише військової, але й економічної, психологічної, інформаційної? Як зберігати соціальний капітал і прагнення до майбутнього, коли воно перманентно затьмарюється невизначеністю сьогодення? Класичні дипломатія та стратегія, що оперують категоріями перемоги або поразки, виявляються неадекватними перед обличчям конфлікту, який не має чіткого фіналу.
Іронія фрази «Можем повторить!» в тому, що повторено лише найпримітивніший параметр — час війни. Але якщо та війна велася Росією та іншими країнами СРСР за своє майбутнє і за власне життя, то сьогоднішня війна є антонімом попередньої: вона глибоко несправедлива, невиправдана та агресивна, а не оборонна.
Таким чином, 1419-й день війни — це не про минуле. Це про майбутнє, яке в нас забирають. Майбутнє, яке стає дедалі більш віддаленим з кожним новим днем кровопролиття.
Читай нас у Telegram та Sends