“Стрічка про Розстріляне Відродження народилася на межі містики й жертовності. Історична драма «Будинок «Слово»: Нескінчений роман» режисера Тараса Томенка став однією з найгучніших подій українського кінематографа останніх років, мистецькою сенсацією, що здобула шість відзнак Національної кінопремії «Золота Дзиґа». Але тільки знімальна команда знає, що «благословення» на роботу давав… сам Микола Хвильовий. За визнанням, що закріпило”, — write on: ua.news
Стрічка про Розстріляне Відродження народилася на межі містики й жертовності. Історична драма «Будинок «Слово»: Нескінчений роман» режисера Тараса Томенка став однією з найгучніших подій українського кінематографа останніх років, мистецькою сенсацією, що здобула шість відзнак Національної кінопремії «Золота Дзиґа». Але тільки знімальна команда знає, що «благословення» на роботу давав… сам Микола Хвильовий.
За визнанням, що закріпило за стрічкою статус національного кіношедевру, стоїть не лише 13 років кропіткої праці, але й метафізичний досвід: у перший день зйомок зник увесь напрацьований матеріал, і лише після панахиди, яку Тарас Томенко несподівано вирішив замовити за Миколою Хвильовим, процес пішов далі…
Про те, як мистецтво стає справою всього життя, як боротися зі «зірковістю» і про новий масштабний проєкт, що прокладає маршрут «Слова о Полку Ігоревім» уздовж сучасної лінії фронту, — у відвертому інтерв’ю з Тарасом Томенком для UA.News . Далі — пряма мова режисера.
Промені слави та боротьба із зірковістю
Нічого не змінилося насправді. Відчуваю вдячність і задоволення перед всією командою. Це ж не моя особиста заслуга, ми працювали всі разом. Фільм не залишився осторонь, і це справді приємно. Чого гріха таїти, це окрилює на подальші проєкти. Це здатність і далі робити кіно в Україні.
Вперше зірковість я поборов у 20 років, коли отримав премію на Берлінському кінофестивалі за кращий короткометражний фільм. То була перша в Україні нагорода класу «А». Взагалі перша в Україні. До цього була тільки у Кіри Муратової, та й та за часів радянського союзу. Якось звиклося до цього відчуття. Воно швидко приходить, швидко йде, і в ньому немає нічого надзвичайного. Сьогодні ти «зірка», а завтра повертаєшся до рутинної роботи.
Режисурі не можна навчити, її можна осягнути
Під мостом я не ночував. На щастя чи на жаль, не знаю. Мабуть, режисером я став у лоні матері. Любов до краси закладається батьками. А вона — основне, що має бути в режисера. Я виріс в родині поета, під звуки друкарської машинки, в літературі. Пішов у гуманітарний ліцей вчитися, потім на філологічний факультет, потім на кінорежисуру до Бориса Савченка, та якось так життя й пішло.
Багато дав мені Борис Савченко як педагог, як майстер. Він ніколи не вчив режисури, ми ніколи не чули від нього про режисуру. Але він дав уявлення про цей світ. Як він побудований і що робити з цим світом та як його перенести на екран. Режисурі можна навчити за півроку, але осягнути професію — це справа всього життя.
Успішна моя студентська робота «Тир» на Берлінському фестивалі, де я взяв нагороду, і з того стартонув. Мене потім помітив Кшиштоф Зануссі, запросив у Варшаву, і я переймав у нього досвід. Потім дипломна робота «Пересохла земля», яку я знімав в Олешківських пісках на Херсонщині. Зйомки були дуже складні та багато часу забрали, бо закінчились гроші. Чотири роки я його знімав, цей диплом.
Тай так у мене складалося. «Будинок «Слово»» десь так і викристалізувався з того моменту, батьківського, коли я відчув любов до слова, ціну цього слова. Вирішив зробити про Будинок «Слово» фільм, робив його довго — 13 років від задуму до прем’єри минуло.
Неприкаяна душа Хвильового
Чи була робота з архівами дуже виснажливою? Не тільки енергетично. Мені було фізично важко. Я виходив з архівів виснажений, наче з каторги. Це якась «чорна діра», яка висмоктує з тебе усе живе, бо у цих архівах акумульований людський біль, невиказна трагедія. Оці записки, листи Куліша, Леся Курбаса, коли трагедією та болем просякнутий папір. Зізнання на самих себе, які вибивали з людей, катування, якими змушували людей підписувати протоколи…
Був перший знімальний день, і у нас зник матеріал. Порожні картки. Якась метафізика, такого не могло бути просто. Кіномеханік розводить руками, оператор каже, що все фіксували, але матеріалу немає. Я розумію, що в цю тему треба ввійти по іншому, так просто матеріал не зникає. Ми з командою тоді пішли в церкву, поставили панихиду по Хвильовому. Я тоді усвідомив, що після смерті Миколи Хвильового, за ним жодного разу не провели панахиду. Його душа залишилася неприкаянна. Він застрелився, а в часи комуністичної влади не відспівували.
Аж моторошно стало, коли я це зрозумів. Не знаю, як це відчув, щось підказало, що маю зробити, щоб налагодити контакт. Після того, як ми замовили панахиду в церкві, робота стабілізувалося. «Тема пустила до себе». Наче десь там, угорі напевно, нам дали дозвіл говорити про неймовірне покоління письменників, вирване з корінням. Так не могло продовжуватися. Вони – це точка опори зараз нашої сучасної української культури. Від цієї точки маємо починати рух і ми.
«Нескінченний роман»: доки йде війна
Роман нескінченний чи нескінчений? Крапка чи три крапки? Три крапки, доки йде війна. Ми самі зараз на терезах та не знаємо, чим закінчиться наш роман. Письменники закінчили розстріляними в Сандармосі. І ми у схожому процесі, бо невідомо, чи виживемо у війні, чи залишимося живими після. У всьому світі ніхто не знає, чи житиме Україна після війни. Ми всі, українці, зараз в одному на всіх будинку «Слово».
Про можливе продовження стрічки
З Netflix. Якщо Netflix зацікавиться — я зроблю. Сценарні можливості дозволяють про кожну квартиру будинка «Слово» знімати окрему історію. Багато хто, так би мовити, залишився осторонь. Підмогильний залишився, Куліш — там багато є про що розповісти, ми тільки привідкрили двері. Можна продовження робити, але я хотів би умови, щоб у фільм був інтегрований західний глядач, не тільки України.
Золоті Дзиґи: все склалося добре
Я чекав, що нагород у премії «Золота Дзиґа» буде більше, ніж у 6 номінаціях. Михайлу Любарському за операторську роботу. Вважаю, була неперевершена. Хотілося за чоловічу роль Славі Довженку, Дмитру Олійнику. Хотілося за жіночу роль Марині Кошкіній. Але й так добре склалося.
Для мене показник, що цю історію «Будинку «Слово»» підхопила молодь. Раніше у таку популярність було неможливо повірити. Та й сам будинок, наче Меккою став у Харкові. Всі, кого я знаю, у Харкові найперше їде до Будинку Слово.
«Слово о Полку Ігоревім» як лінія фронту
Я зараз пишу великий історичний сценарій «Слово о Полку Ігоревім». Кіно буде. Якщо похід Ігоря покласти на карту — шлях проходить так само, як зараз лінія нашого фронту: Чернігів, Курськ, далі Донеччина, Покровськ. «Слово о полку Ігоревім» — це неймовірна історія. росіяни вважають поему «жемчужиной русской словесности», хоча до неї вони жодного стосунку не мають. Хочу забрати у них «жемчужину» та зробити перлиною. Зробити цю києворуську пам’ятку зрозумілою сучасникам. Там багато архетипів, які актуальні сьогодні. Про полон, повернення з полону і розуміння того, що треба знайти сили зібрати військо і захистити свою батьківщину.
Фінансування кіно в умовах війни
Я не подавався, знаю, що президент натякнув на фінансову підтримку кіно в наступному році. Не знаю. А хтось щось знімає під час війни?
Також, варто до прочитання: «Нащо я на це підписався?» Євген Спірін про війну, корупцію та мораль українців