“Хто він? Головний редактор видання «Бабель», санітар моргу, письменник, військовий медик, журналіст – його послужний список вражає, але як саме представити співрозмовника аудиторії? «Думаю, я дурачок просто», – Євген Спірін коротко припинив мої «муки вибору». Філософ пив чай і з гумором розмірковував про те, як постійно «вписується» не туди, чому покинув журналістику та чим живе”, — write on: ua.news
Хто він? Головний редактор видання «Бабель», санітар моргу, письменник, військовий медик, журналіст – його послужний список вражає, але як саме представити співрозмовника аудиторії? «Думаю, я дурачок просто», – Євген Спірін коротко припинив мої «муки вибору».
Філософ пив чай і з гумором розмірковував про те, як постійно «вписується» не туди, чому покинув журналістику та чим живе зараз медик роти Нацгвардії, який не бачить швидкого і переможного завершення війни – в ексклюзивному інтерв’ю для UA.NEWS . Говорив правду. Смішну та часто неприємну, але справжню.
Про власне бачення життя
Проблема в тому, що є купа всього, що треба робити, і кожного разу себе запитую: “нахріна ти у це все вписався?” Наприклад, магістратура, куди я вступив. Окей, вона заочна, але ти розумієш, що це якась срака, це просто програма, де люди вмирають, бо на кожну пару треба 10 книжок, по 200 сторінок підготувати.
Класно, коли там деякі люди, наприклад, в Швейцарії живуть, вони пишуть: «О, я читала додаткову літературу». А ти, типу, усе «виключеним глазом» щось намагаєшся робити. І так все життя у щось вписуєшся, все класно, цікаво. Потім сидиш і думаєш, нащо я це зробив, де я на все час візьму? От так воно й виходить…
Спірін змінює професії
Дуже бурхлива емоція, як йдеш по коридору, до тебе підходить командир і каже: «Ти там що-то філософію закінчив, давай будеш у нас діловодом». Відповідаю: я не діловод. Командир знову: «Ну у нас заболів діловод, треба посидіти в кабінеті місяць». Сидиш діловодом, а потім тобі кажуть: «Треба в Харків їхати, там немає операційної медсестри. Ти ж трупи різав якісь, що ти там не зможеш скальпель подати?» Їдеш в Харків, бо в армії не питають. І так постійно. Думаю, що всі люди такі, тільки не розказують про це.
Головне, щоб не було сумно
Мені взагалі не нудно і не сумно. В моєму дитинстві це називали, може слово й не те, але оцей «балаболізм», коли ти маєш потребу про все розповісти першому-поперечному. Я не знаю нащо це робить. Але так відбувається у всьому. Маєш потребу все спробувати і пережити. Спочатку трупи, а потім посаду головного редактора.
Вау-повороти кар’єрного шляху Євгена Спіріна
Справа яка: немає роботи в Луганську, ти йдеш там, де є робота. А де вона? В морзі, бо твої батьки — лікарі. Потім ти закінчуєш універ і стаєш викладачем. Бо я вчився на викладача. Приходить 14-ий рік. Приїжджаєш в Київ зі свого Мухосранська. Ну хто тебе візьме викладати в якийсь прилічний київський університет? Тебе ж ніхто не знає. У тебе якісь три статті надруковані в журналі «Каразіна» в Харкові ( Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна – прим. ред) . І що? Ти прийдеш, скажеш «здрастє». Тобі запропонують отримати 0,25 ставки асистентом чорт зна кого, за три тисячі в кращому випадку. А тобі треба квартиру знімати, а у тебе нічого немає, ні речей, ні грошей. Але в просторі є попит на те, що відбувається в Луганську. І ти, як дурачок і людина, яка всім все розповідає одразу кажеш: зараз я вам розкажу, що відбувається в Луганську.
У відповідь натомість чуєш: «Чудово! От тобі стрічка новин, знаєш правила «пірамідки»? Ні? Нічого, навчишся». Все. І я вже пишу новини. А що таке новини в якомусь агентстві? Сидиш, переписуєш тексти, потім кажеш: ну що це за нудьга? Давайте щось нормальне про сєпарів, кого там підірвали. Редакція погоджується – це цікаво і твої роботи починають набирати переглядів. Потім знову шукаєш: а що у вас там роблять? А там політичне шоу знімають з Женею Кісельовим, який вуса жує і всі засинають в залі. Пропонуєш: «Можна я буду на цьому політичному шоу щось робити? Є якась там рубрика про Донбас?»
І раптом ти вже в якомусь кабінеті, де всі обговорюють аналітичну передачу на тиждень. Редактор починає давати більше грошей за це. Ось, вже можна жить тепер.
Але якби не Луганськ. Кому було б цікаво, що приїхав якийсь чорт і щось розповідає у Фейсбуці? А так тебе помічають інші журналісти: чого там сидиш на своїй стрічці, приходь до нас. А скільки в тебе зарплата? А хочеш в тридцять разів вищу? Так 10 років в журналістиці й проминуло.
Чому Спірін пішов з журналістики
Та скільки можна? Одні й ті самі люди, які один одного нагороджують одними і тими самим преміями. Це занадто. Як каже одна моя колишня колега: «На вечірки ходите разом, а потім гів…м поливаєте одне одного у Фейсбуці». Це ж типу жаба і гадюка української журналістики. Всі про всіх все знають, всі на це тикають пальцями, а потім кажуть: «Здрастє, ви виграли премію імені чого-небудь». А з іншого боку, купа молодих з’явилася, які прийшли після вступлення. Вони почали більше робити, їздити кудись, і все таке інше. Пора зав’язувати з цим.
Чому Спірін не змовчав про інтерв’ю з Тігіпком
А знаєш чому? А я тобі поясню. Тому що оце фішка наші плюс свої. От всі бачать, що Боря Давиденко (головний редактор видання Forbes Україна – прим.ред) лупить ху…ту, відверту. Ну от раз за разом. То в нього забудовник «красавєц», там де все вирубали і залили бетоном, то у нього ще щось. Я розумію – специфіка видання говорити з бізнесменами. Але всього 11 років тому Тігіпко заходив в будівлю луганської СБУ, захоплену ЛНР. Я чув, як він каже: «рєбята, через месяц ми в росіі». Вибачте, коли в журналі «красавцем» виступає Тігіпко, який напряму причетний до створення ЛНР — я не буду мовчати.
Вражає, що інтерв’ю з Тігіпком публікує Боря, який свого часу взяв і пішов з Forbes, бо його захопив Курченко. Тобто це принципова людина, яка сказала, що не буде працювати на Курченка і тут на тобі — рольова модель Сергій Тігіпко. Я зараз не про те, що з Тігіпком не можна говорити. З усіма можна. Навіть з путіним. Суть в питаннях, які будемо ставити. «Скільки ви жмете від грудей?» Це що? Те саме, якби спитати зараз у Януковича, який розмір взуття він носить. Що це за питання? Як людина причетна до цього шматка історії, я мав про це сказати Борі. Дуже ввічливо, до речі, хоч не в моїх правилах ввічливо щось питати. Через це у мене нема більше друзів серед журналістів. І на свадьбу мене ніхто не покличе. Я щиро йому сказав: Боря, з великою шаною, але от тобі факти. Що робить Боря? Пише, ах ви «громактів, комсомольці-під…си». Ну дякую, дуже дякую.
Як Спірін «перейшов дорогу» Безуглій
Ми насправді були в дуже нормальних відносинах. Здається я перший, хто зробив з нею велике інтерв’ю на чотири години. Звісно, там половину викинули, то давно вже було, вони всі тільки-тільки прийшли у Верховну Раду. Безугла мого віку, лікар і чому б з нею було не говорити. Вона не виглядала тупим монстром, як її зараз малюють. І вона такою не є, насправді. Але чим далі, тим більше її плавило, плавило, плавило. Коли вона почала писати, що мовляв «оцей студент хотів скіпнутися з війни в університет, його вбило снарядом, так йому і треба» – це було занадто. Я, навіть без матюків, написав, що для мене є один-єдиний вихід і, на мою думку, так повинні зробити всі поважні люди – просто забанити Безуглу і більше не цитувати. Все!
Пройшов рік, тьотя тяпнула зранку піїсяшку і викотила пост на 27 абзаців-6 лайків. Мораль цього допису була, що Спірін мудак, але про Тігіпка правду написав. Нащо ти це писала? Оцей рівень експертності, коли людина розповідає про фронт, про ділянки, а потім не може з’ясувати, в якій бригаді я служу. Є відкритий альбом в моєму фейсбуці, де можна побачити 25 фоток з шевроном моєї бригади, яка взагалі не «Хартія» – всього три кліка зробить. Виникає логічне запитання: якщо людина банально не здатна визначити бригаду, то що вона може знати про Покровський напрямок, приміром?
Коли у Фейсбуці виникає «ср…ч»
Коли щось таке відбувається, я закриваю всі соцмережі. Не заходжу, не читаю ніяких коментарів. Для чого? Ну, наср…ли в соцмережах. Дякую. Це один із принципів дурачка. Якщо ти вписуєшся, то вписуєшся вже в якесь лайно.
Чим Євген Спірін займається зараз?
Служу в Нацгвардії . В медичній роті медичного центру, який побудували з нуля для лікування всіх бригад Нацгвардії. Величезний шпиталь, де отримати лікування можуть азовці, буревіївці, хартійці. Центр має медичну роту, яка закриває потреби в різних підрозділах.
Про найбільші розчарування за два роки в армії
Це про систему. Ось дивишся: там тіпи за свої бабки роблять бліндажі: купують бетон, знаходять дерево. Там купують собі старлінки, тут ще щось купують за свої гроші. При цьому відкриваєш сайт з журналістськими розслідуваннями і починається інфаркт. Бо якийсь Вася, просто воєнком, купує собі третій будинок, наприклад. Або славнозвісний голова ВЛК, психіатр, який готівкою тримає чотири мільйона баксів вдома.
Тупі люди в армії вражають. От хто міг у 90-ті роки будувати кар’єру якогось там МТЗшника, який буде відповідати за паливо і бензин? Яка нормальна людина, це в 90-ті роки, коли всі знають, що лікарі, вчителі і армія після розвалу совка в повній дупі, бо всі гроші розділили-розікрали, піде в армію? А ні. Хтось пішов, 20 років сидів в цій армії, почалась велика війна. Отримав полковника, потім, не дай Бог, якогось генерала і починається виходжування «кремльовським шагом» по штабам і погрози всім: «я тєбя в акопи атправлю».
І таких валом. Вмотивованих людей просто вбивають армійською тупизною. В дачному будинку з картону, де будуть зимувати бійці на лінії фронту, всім байдуже на форму військового привітання. В Києві, звісно, не так, тут статутні шкарпетки мають значення. І чим далі в штаб, чим вищі звання, тим все гірше і гірше.
Наприклад, спілкуюся з іншими людьми, в інших підрозділах, вони намагаються впровадити автоматизацію в документах, роблять Google Doc для рапорта на відпустку. Отримують за це «по шапці», бо «не положено» Google Doc, а положено робити журнал. Хто його буде заповнювати, де його шукати – нікого не цікавить. У 2022-му, наприклад, не було проблемою роздавати «калаші» з вантажівок. А тепер тебе ВСП-шники на Харківській трасі питають, чого ви патрони везете. Ну чого? Тому що це бойове завдання в нас, автомати у нас з патронами. Чим далі від лінії фронту, тим більше такого всього. Сумного і печального.
Ми хочемо перемогти? Та я не знаю, що ми хочемо. У мене немає розуміння, що хочуть ці люди. Бо я довго не міг повірити… Ні, зараз можу, звісно. Я тупо не міг повірити, що можна вкрасти на бронежилетах. Але купа людей це робить, спокійно, совість навіть не ворушиться при цьому. Хочеш, вкрадемо на медичних препаратах, хочеш, вкрадемо на турнікетах, хочеш, закупимо якесь лайно, типу, як нам видали термобілизну, де верх на мені, як топик, вище пояса. І хтось це купив, не один комплект, а купив десятки тисяч і скільки мільйонів на цьому «заробив»? Можна купити лор-установку на кілька мільйонів вище, чим вона коштує – і таке кожного дня. Хто хоче перемогти? Вони? Нічого вони не хочуть.
Знаєш мій любимий вислів? Треба було повіситись ще в ковіді
В мене немає ідеї як закінчиться війна. Буде отак, як є. Це не про песимізм. Я не бачу переможної перемоги, яка нас всіх чекає. А що я можу з цим зробити?
Зараз приїжджаю на Дарницю, повалений будинок. Вдарило двома ракетами. П’яти поверхів нема. Поруч стоять малі, років 14-ти діти. Питаю про що говорите, та ні про що – кажуть. А яку музику слухаєте? Та Басту слухаємо. От чому це відбувається?
Якийсь Вася запостив відео, що йому не подобається зупинка транспорту на Хрещатику під час хвилини мовчання. Йому написав Стерненко, прийшла СБУ, Вася вибачився. А скільки таких василів у кожному домі? І отак всюди. З одного боку незламна пошта, яка доставляє посилки, навіть якщо у склад влучила ракета, а з іншого боку: на Подолі відкрили простір для людей з ПТСР. Щоб вони могли побути серед рослин. А замість цього місцеві бабусі там крадуть помідори, насаджені небайдужими людьми. Це про незламність? Так, пошта у нас незламна. А люди трохи «зламні». Я не бачу виходу. Може, як то кажуть, облити бензином і спалити все . А що ти спалиш? Тут вже й так все горить.
Реальність про алкоголь, «масажки» та побут в армії
Існує неофіційне правило: людину, яка повернулася з бойових позицій, добу не чіпають. Коли у якомусь підрозділі чи бригаді кажуть: «у нас сухий закон», тоді головне правило – не попадатися. Сказати, що люди не п’ють в армії – це тільки дурник може повірити. Сказати, що там всі абсолютно бухають – теж неправда.
Дуже небезпечно вживати алкоголь озброєному. Бачив неодноразово, коли людина, як мавпа, розібрав гранату з криками «я уже пожив». З іншого боку, а що ви хотіли, якщо три роки на «нульових» людину не міняєте? Цивільні думають, що «на нулі» боєць в окопі сидить три роки і безперервно з «калаша» там кудись стріляє. Насправді це означає, що боєць три роки живе в глушині, виїздить на бойові позиції на 10, 20, 30 днів, і повертається у цю ж глушину. Що вона може бачити в глушині? Перше – «масажку» в Краматорську. Заходиш туди, а там отак-от кітеля висять. Як-то є таке фото, періоду Першої Світової, де солдати вишикувалися до проституток.
Друге – бачить у своєму телефоні слоти, які можна покрутити, можливо, виграти гроші. І все. Прийшли бойові – нема бойових. Половина на «масажку» пішла, половина – на слоти. В парламенті починають всі пропонувати – заборонити військовому казино онлайн, заборонити алкоголь, «масажку». А що ви йому взамін даєте? Що військовий бачить в умовному Добропіллі? Замініть його і не доведеться нічого забороняти!!!
Про залежних і ЗСУ
Маєш, що випити – пий і не виходь з кімнати. Маєш вихідні після бойової? Не показуйся нікому. Якщо бійця все ж піймали у нетверезому стані, то треба три свідка, які засвідчать, що він п’яний, «задують» на драгер, потім суд, штраф 17.5 тис. гривень. Потім удвічі більший, потім «тюряжка». В армії заборонено вживати взагалі. Але подивімося, яких чоловіків набирають. Колезі телефонує командир, пізно увечері, в неділю, мовляв, приїзди теміново, я загріб на вулиці якогось метадонщика, треба глянути, чи він адекватний. Відправили його на ВЛК, затрохи часу – придатний. Всім байдуже, що він метадонщик. Яка ця людина буде в ЗСУ? Вона буде така ж сама, як і в цивільному житті. А скільки відомо історій, коли людину роблять героєм. Боєць геройськи вчинив, героїчно повівся, а боєць, виявляється, просто бухий був.
Про житло для військових
У звільненому від росіян селі, де ми жили, був спеціальний чоловік, місцевий, він тримав ключі від усіх вцілілих будинків. Ми заселялися з побратимами і раз на місяць телефонували власнику будинку, щоб переказати гроші за електроенергію. Це, вважаю, нам пощастило. В Дружківці, наприклад, тьотя хотіла 35 тисяч за однушку з обіс…ми килимами. На місяць. І зауваженнями, що військовим не дуже хоче здавати житло, бо «ще прилетить». Але про житло для рядових військових ніхто не переймається. Знову повертаємося до того, що в Україні два світи – збори у Фейсбуці, Телеграмі, повсюдно збори на потреби військових і тьоті, які здають в оренду “бомжатнік” за 35 тисяч тим же військовикам.
Українці єдині і незламні, але «понаїхали зі своїх херсонів тут, ходите в наші кав’ярні, йдіть додому!» Я від 2014 року чую про «данбасян, які обідрали стіни і вкрали чайник». На свою адресу також. Моя улюблена історія: я знаходжу квартиру, дзвоню, укладаю з власницею договір, приходжу вже з грошима, вона мені показує де бойлер, те-се. А потім каже (цитата): «Знаєте, Євгене, ми дуже толерантні власники. В нас даже один раз нєгра жила. Тільки в нас єдина просьба, ніякої Донецької, Луганської пропіски».
Я зі своїм паспортом та луганською реєстрацією сказав тільки: дякую, що я не нєгра. І пішов. Мені таке дуже «подобається» – відкриваєш профіль, а там оця жінка у вишиванці, з соняхами позаду. Вся стрічка у неї: святкуємо День Івасика-Телесика, З Покровою. Потім бачиш, що вона коментарі залишає «смерть жидам».
Про блогерство: його не буде
Не маю жодного бажання щось розповідати. Бо подивишся, почитаєш і починаєш всім говорити «ви всі дурні і не лікуєтеся». А вони кажуть: о, знову у Спіріна загострення, зараз знову буде по 18 дописів на день. Тим часом я вже думаю: Боже, та з ким взагалі тут розмовляти? Перестаю писати десь на два тижня. Потім знову починаю і так по колу. Й без того вважають, що у мене шизофренія якась. Ми назвемо це бути собою і знову повернемося до формули «наші плюс свої».
Типу, оці люди нам подобаються. Так, вони не прийшли в армію, але вони наші друзі. А оці – нам не подобаються, бо ми їх не знаємо і в армію вони не пішли – будемо хейтити. А оце мій кум і він образився, коли ти сказав йому, що ж ти муд…к, третій рік вдома сидиш.
Тусовки оці всі, в яких ти виріс: там тебе редактором зробили, там тебе вчили, там ще щось… Зараз всі сумніваються, мовляв, цього дурачка Спіріна точно не треба кликати, бо він щось як ляпне, потім нам грошей в редакцію не дадуть.
Я умовно про це все кажу, але нам справді пора говорити не на тему, що у нас громадянське суспільство, а про те, у кого які претензії всередині цього суспільства. Хтось колись в коментарях казав, якщо зачинити політиків з різних “таборів” і журналістів різних поглядів в одній кімнаті, то журналісти один-одного знищать, а політики зможуть домовитися. Ну, якось так.
***
У відвертій розмові Євген Спірін нікому не залишив шансів. Бо його реальність розбиває ілюзії про «незламність» українців. Відсутність переможного фіналу, безкінечні претензії всередині суспільства, заміни виснаженим бійцям нема і 14-річні діти, що на руїнах слухають «Басту» — висновок напрошується сам: «облити бензином і спалити все». Або «…пора говорити… про те, у кого які претензії всередині суспільства».