«Якщо втомляться такі, як я, ми просто втратимо нашу країну». Інтерв’ю з підполковником ГУР Андрієм Савенком

Андрій Савенко — підполковник Головного управління розвідки України. Військову кар’єру розпочав у 2014-му як доброволець, приєднавшись до 79-ї десантно-штурмової бригади. Згодом потрапив на службу до ГУР.

Все життя Андрія Савенка тісно пов’язане зі спортом. Він — заслужений працівник фізичної культури та спорту, заслужений тренер України та заслужений майстер спорту, триразовий чемпіон світу з бойового джиу-джитсу та чемпіон Європи, а також — віце-президент Федерації рукопашного бою України. З 2015 року організовує турніри пам’яті — Чемпіонати з рукопашного бою для дітей та підлітків, присвячені загиблим військовослужбовцям.

У інтерв’ю NV Андрій Савенко розповідає про службу в ГУР, пояснює, чому спорт є важливою складовою для реабілітації військових, та розмірковує про те, як працювати з культурою збереження пам’яті полеглих героїв.

— ГУР сьогодні — досить популярна і доволі медійна структура, так само як і персоналія її очільника, Кирила Буданова. Які асоціації в пересічних громадян сьогодні, на вашу думку, найчастіше викликає абревіатура ГУР, з цим асоціюється ця робота?

— Дійсно, на даний момент вона стала дуже популярною. Раніше такою ця структура не була, тому що більшість операцій були закриті, проводилися під грифом Таємно. Зараз же багато розвідників дають інтерв’ю, розповідають про свою роботу. І операції здебільшого вже на виду. Тому ГУР — дуже медійне.

Загалом, з приводу ГУР я чую позитивні відгуки. Люди хочуть служити, йдуть до нас. Ми проводимо відбір і беремо їх до себе з радістю, вчимо, і хлопці стають в стрій на захист батьківщини.

Фото: З особистого архіву Андрія Савенка

— Час від часу на загал стає відомо про окремі операції ГУР, як-от атаки БПЛА по території РФ, знищення російських військових літаків та інше. Який відсоток операцій з того, що вдається реалізувати розвідці за час, поки триває повномасштабна війна, стає публічним?

— На даний період, думаю, 50%.

— Останнім часом, коли я читаю соцмережі, спілкуюся з людьми — по роботі або ж просто неформально, бачу багато виснаження, і дуже часто — зневіру в тому, що ми справді зможемо найближчим часом «вийти на кордони 1991 року». На ці настрої впливають і блекаути, і виснажливі нічні атаки, регулярні ракетні удари по українських містах, загибель цілих сімей, малих дітей. Такі настрої часто підігріваються російською пропагандою та ІПСО. Що думаєте про настрої в суспільстві ви?

— Звісно, я відчуваю настрій суспільства. Те, що люди втомилися, всім тяжко. З приводу військових, особисто можу сказати навіть за себе, про таке слово, як «втомитись», я навіть не те, що не думаю, я навіть не маю права його вживати. Тому що, якщо втомляться такі, як я, ми просто втратимо нашу країну.

Ви ж розумієте, що ми зараз втрачаємо території. Ми не просуваємося вперед. Тобто в загальному ситуація на фронті дуже складна.

Все реально, але для цього потрібна дуже велика кількість факторів, які можуть суттєво вплинути на наш наступ, якщо він відбудеться. Це і озброєння, і мобілізація, і підготовка людей, інше.

— Чи не здається вам, що публічна комунікація на державному рівні часто розходиться з тим, що ми бачимо в реальності? Тому що публічно нам часто кажуть, що ми скоро будемо відпочивати на пляжі в Ялті, а насправді, як ви кажете самі, ситуація на фронті — складна.

— На жаль, в нашій країні так завжди. Ці два фактори відрізняються, мабуть, все моє життя. Те, що нам розповідають, і те, що я бачу в реальності на фронті.

Фото: Фото з особистого архіву Андрія Савенка

— Ще одна проблема — це втома від війни власне у самих військових, в яких немає вибору — вони продовжують воювати, багато хто — з першого дня повномасштабної війни, бо питання зі встановленням чітких термінів служби досі не вирішене, ротація не відбувається належним чином, і бійці часто дуже виснажені. Як бути з цим?

— По-перше, я не бачу біля військкоматів черги з бажаючих йти служити, захищати свою батьківщину. Ми вже навіть дійшли до такого сорому, що здорових хлопців потрібно саджати в якийсь бусік і силоміць тягнути в військкомат. Просто щоб він прийшов та оновив свої дані. Тому, на жаль, маємо таку ситуацію, що бійці, які вже відслужили два і більше років, не можуть піти з фронту, тому що немає ким їх замінити. А якщо просто демобілізувати цих уже досвідчених воїнів, які стали на захист батьківщини, ми відкриємо фронт, і все.

Це питання, мабуть, більше не до військових, а до суспільства, до тих, хто в тилу: чому в військкоматах немає черги? Чому люди не хочуть захищати свою країну? Чому це мають тягнути умовні Андрій, Саша і Петро, і все?

— Чи не здається вам, що це схоже на замкнене коло? Люди можуть не хотіти йти, тому що вони бачать, що якщо вони туди потраплять, то невідомо, коли звідти звільняться.

— Якщо людина за десять років війни не дійшла до військкомату, то в мене особисто питань не виникає, чи хоче вона служити взагалі. Такі люди робитимуть все, щоб уникнути служби, щоб уникнути війни. На жаль, так.

— Давайте поговоримо про те, чим ви безпосередньо займаєтесь. Чому фізична активність є важливою складовою реабілітації ветеранів? І як ви інтегруєте спортивні змагання у реабілітацію?

— Кожен ветеран — це особистість. І до кожного ветерана повинен бути свій підхід. Вони всі — різні. Ми навіть одне слово Україна напишемо кожен по-різному. З різним нахилом і з різним натиском на олівець.

Більшість з моїх побратимів, які намагаються повернутися у мирне життя, це ті, хто пережили серйозні поранення. Найчастіше вони розуміють, що їх тут ніхто не чекає, що той героїчний вчинок, який вони зробили, тут не оцінюється. І, по суті, вони потрібні тільки самі собі, чи, здебільшого, своїм родичам.

Тому одне із завдань, яке я перед собою поставив, це створити платформу, де вони б могли збиратися, спілкуватися, відчувати, що вони — не самі, якось відволікатися від своїх проблем, які будуть з ними все життя через прямі наслідки війни. Саме тому, на мою думку, спортивні заходи є корисними в плані реабілітації військових. У нас відкриті двері для всіх, немає ніяких обмежень. Ми працюємо з різними категоріями, зокрема і з тими, хто повернулися з російського полону.

Враховуючи інтереси військових, було створено два напрямки. Перший — на базі Федерації рукопашного бою розроблена програма підготовки адаптивного спорту, який включили в основний вид спорту Федерації рукопашного бою. Тобто там є окремі змагання, які оцінюються, які регламентовані, затверджені в Міністерстві молоді та спорту. Ветерани беруть участь у них дуже активно.

Перші подібні змагання ми проводили в Бучі цього року. Учасники отримали купу задоволення, було дуже цікаво за ними спостерігати. Мені дуже сподобалося, що цей напрям набув такого розвитку.

Фото: Фото з особистого архіву Андрія Савенка

Другий напрямок — це активності, пов’язані з кіберспортом. Ми розробили окремий напрямок спорту, який теж затвердили в Міністерстві молоді та спорту, він повністю регламентований. Це військово-технологічний спорт за напрямком FPV-перегонів, де військовослужбовці змагаються, піднімаючи безпілотні апарати, літачки, FPV, і влаштовують перегони. Є спеціальна траса, перешкоди, і учасники змагаються на час.

Ми розуміємо, що війна змінилася, і здебільшого наші військові – це вже бойові пілоти, які мають досвід роботи з певними видами БПЛА. Тому цей напрямок дуже стрімко розвивається, і це — цікаво. На таких змаганнях збирається неймовірна купа людей.

— Звідки взялася ця ідея — зробити літання на дронах таким видом спорту, організувати змагання?

— Міністерство у справах ветеранів раніше проводило чемпіонат для ветеранів з кросфіту і кіберспорту. Та навіть особисто мені кросфіт протипоказаний з тими пораненнями, які в мене є. Я б із задоволенням взяв участь у змаганнях із кіберспорту, але кіберспорт у Мінветі включає у себе ігри на приставці FIFA, гру в DOTA. Жоден з моїх знайомих військових не грає ні в те, ні в інше. Так само і я. Мені просто навіть це не цікаво. Тому з’явилася така ідея — чому б не створити окремий напрямок для ветеранів в кіберспорті, але саме FPV-перегони.

У змаганнях беруть участь багато ветеранів, які мають складні поранення, тяжкі травми, наприклад, ампутації. Деякі пересуваються на колісних кріслах. Але вони кайфують від цих змагань. Тобто людина і на війні була пілотом, і зараз теж продовжує літати. До того ж, для них це можливість зібратися та поспілкуватися між собою. На мою думку, це дуже перспективний напрямок.

— Тривалий час був період затишшя в плані обмінів полоненими. Проте після того, як ЗСУ почали операцію на Курщині та набрали обмінний фонд, ми побачили, що обміни відновилися. Чого слід очікувати найближчим часом?

— Я безпосередньо не займаюся обмінами, тому не можу вказати вам чіткий напрямок чи чіткі терміни. Одне знаю точно: обміни проходять дуже тяжко, на жаль. Особливо це стосується тих, хто були на Азовсталі, в Маріуполі взагалі — їх тяжко повертати. Ну, так, зараз обмінний фонд збільшився, бачите, обміни відновилися, слава Богу.

— Тяжко повертати — це пов’язано з тим, що Росія не хоче повертати, чи їй не потрібні її люди?

— Так, тільки хотів сказати, зняли з язика. Вони не турбуються про своїх військовослужбовців так, як ми думаємо за своїх хлопців. Їм все одно: одним більше, одним менше.

Фото: Фото з особистого архіву Андрія Савенка

— З 2015 року ви регулярно проводите турніри пам’яті — спортивні змагання, метою яких є вшанування пам’яті загиблих бійців. Розкажіть про цю ініціативу більше.

— Це моя ідея. Вона виникла в 2014 році, коли, на жаль, ми втратили своїх перших побратимів. Я помітив, що з часом про них почали забувати. З часом все менше і менше людей, навіть побратимів, згадують, приїжджають на кладовище, допомагають сім’ям загиблих.

Оскільки я все життя організовував спортивні чемпіонати, був у спорті, в мене виникла ідея проводити чемпіонат пам’яті ветеранів. І почав я з вшанування пам’яті своїх друзів-військових. Але робив це таким чином, щоб не просто написати на банері чи на афіші ім’я героя. Я завжди розповідаю про людину, ми зачитуємо його життєвий шлях, ознайомлюючи спортсменів, дітей, які беруть в цих чемпіонатах участь, з цим героєм. Чому він пішов на війну, чому він став на захист батьківщини — на цьому акцентуємо особливу увагу.

Мій товариш, герой України Валерій Чибінєєв, загинув 3 березня 2022 року поблизу Гостомеля на Київщині під час виконання бойового завдання. Валерій ріс без батьків, виховувався у інтернаті. Зберігся його твір, у якому він, навчаючись в дев’ятому класі, писав, що з дитинства мріяв стати військовим, та пояснював, чому. Нам передала цей твір вчителька Валерія. Коли ми зачитали його твір дітям, які брали участь в турнірі на його честь, ми не лише згадали про нього, а і намагалися підготувати цих дітей таким чином, щоб у майбутньому вони так само прийняли рішення, щоб стати на захист своєї батьківщини.

— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що вкладаєте в організацію турнірів власні кошти.Чи намагалися залучати під такі проєкти стороннє фінансування?

— На рік ми проводимо декілька таких чемпіонатів. Буває по-різному: іноді п’ять, іноді два або три. Це залежить від ресурсу, який я можу виділити в певний час. Так, я дійсно вкладаю свої гроші. Можливо, ми щось пробували залучати, але це, чесно, дуже тяжко.

— Щодо теми збереження пам’яті: зараз багато обговорюють те, які підходи до питання меморіалізації російсько-української війни нам підійшли б найкраще, які практики слід брати в роботу. Наприклад, яким чином мають функціонувати військові кладовища, бо це теж про пам’ять — чи це має бути централізовано, як меморіальний комплекс, чи достатньо алей слави на різних кладовищах, як нам коректно працювати з темою культури пам’яті загалом. Що думаєте про це?

— Щодо створення окремого кладовища, моя думка — не треба. Чому врозріз йдуть ці два поняття — військовий і цивільний? Чому військових повинні ховати окремо, а цивільних — окремо? Мені це не зрозуміло. Всі мають бути разом. Так само, як і батьківщину захищати повинні всі разом, так само і лежати в землі повинні всі разом, один біля одного. Це особисто моя думка.

Якщо ж говорити в загальному, то я спостерігаю появу безлічі проєктів: хтось пише книги, хтось проводить події, хтось знімає фільми… Це має втілюватися комплексно.

Я думаю, що можна було б також ввести в шкільну програму уроки, на яких вивчатимуть зокрема біографії героїв, військових, ветеранів, розповідатимуть про те, що вони зробили.

— У шкільній програмі вже з’являється новий предмет — Захист України, який було розроблено саме як альтернативу такому предмету як Допризовна підготовка юнаків, або ДПЮ. Таким чином, цю дисципліну намагалися зокрема адаптувати і для хлопців, і для дівчат.

— Має бути комплексний підхід. Наприклад, дитина має урок у школі, де вивчає таку тему. Потім іде на гурток, займатися спортом, де також розповідають про героїв, присвячують їхній пам’яті змагання. Потім дитина бере на полиці у бібліотеці якусь книжку, і там також знаходить цю інформацію.

— Якби ви оцінили ставлення суспільства до військових та ветеранів загалом? На вашу думку, чи більш відчутною є повага, чи відчувається страх абощо?

— Мені набагато простіше, тому що я не очікую якогось фідбека від людей за те, що я маю робити як чоловік, як людина. Захищати батьківщину — це мій обов’язок. Я не чекаю від будь-кого, що мене будуть носити на руках. Тому мені простіше. Проте на жаль, навіть зараз, під час повномасштабної війни, ми повертаємося до того, що називається «я тебе туди не посилав».

— Чи це якось можна змінити? Якщо йдеться про роботу з дітьми, ви сказали, що треба виховувати нові покоління, закладати їм ці цінності. А як з дорослими?

— Мене так виховували завжди, ще з дитинства. Мені пояснювали мій дідусь, мій тато, що всі чоловіки повинні захищати свою батьківщину, що ти повинен відслужити в армії, в Збройних силах України. Я все життя готувався, щоб бути захисником. Займався спортом, хотів бути сильним. Для чого? Щоб вміти захистити свою сім’ю, свою батьківщину. Це, мабуть, залежить від виховання.

Фото: Фото з особистого архіву Андрія Савенка

Коли у 2014 році після Євромайдану постало це питання, сумнівів не мав. Навіть і під час Майдану, пам’ятаю, я тоді вже тренував, у мене була дуже велика група спортсменів, ми зібралися разом з тренерами, здебільшого, моє оточення — це були спортсмени, і багато з них, хто ще були футбольним фанатами. Ми собі розбили колектив таким чином: частина тренерів залишаються тренувати молодь, а частина — їдуть на Майдан. А потім ми міняємося. Але Майдан так затягнувся, що вже з’явилися ці незрозумілі люди в Криму у формі, і тоді ми зібралися.

Питання стояло таким чином: йдемо служити. Ніхто не знав, куди йти, що робити. Йдемо захищати батьківщину, і все. Я не був підготовлений у військовому плані. Хоч і служив у армії, але за всю службу зробив три постріли на параді, й усе. Я нічого не знав про військову службу, по суті, не був готовий до неї. Але ні в кого з нас не було жодних питань. Всі зібралися і пішли. Хто у ЗСУ, хто в Азов.

Так само і під час повномасштабної війни — більшість моїх товаришів, які демобілізувалися хто в 2015-му, хто в 2016-му, та жили цивільним життям, у 2022 році відразу вступили, хто куди бачив, навіть не розбиралися. Взяли зброю і пішли захищати. Залежить від виховання, від оточення, в якому знаходяться саме чоловіки, тому що більшість захисників — це в нас все ж таки чоловіки.

— Проте жінки на фронті є так само. Як ви ставитеся до такого питання як жіноча мобілізація? Чи вона потрібна?

— Чи можуть бути жінки корисними жінки на фронті? Так, там корисними можуть бути всі. Тому що, на жаль, наш ворог — дуже серйозний. Моя дружина, наприклад, теж воює. І я цим пишаюся.

Якщо жінки хочуть, то чому ні? Але має бути добровільно, а не примусово. Тому що якщо у нас вже жінки примусово йтимуть до війська, а оці «фітнес-хлопчики» будуть тікати, то я не знаю, що тоді від цього суспільства можна очікувати.