«Помилки коштують життя». Як вчать новобранців на БЗВП і чому ця підготовка не завадила б і деяким командирам — інтерв’ю з інструктором

— Почнімо з того, що я чув від свого кіндера, який зараз теж воює, він зараз на покровському напрямку, бойовий медик. Ще коли він приєднувався до своєї військової частини, до свого батальйону, то спочатку у них був курс молодого бійця в самому підрозділі. Його відправляли за законом, звісно, на БЗВП, але йому вже в частині сказали, що БЗВП — це лотерея. Іноді ти потрапиш кудись, де буде суперкруто, але може бути таке, що вогнева підготовка — прекрасно, а тактична медицина трошки на два-три за 12-бальною шкалою. Ми розуміємо причину цього явища, тому що навчальні центри зараз не можуть бути аж великими, роздутими. Тим не менше, ця історія, що БЗВП — це лотерея, і потім, коли людина приходить в частину, то їй кажуть, що забудь все, чому тебе вчили на БЗВП, зараз у нас все буде трошки інакше… Ви з цим стикаєтесь, як ви з цим працюєте, і як ви своїм курсантам пояснюєте, що те, чому ви вчите, воно реально може працювати?

— Так, питання гарне. Я трошки в такому становищі, що, з одного боку, мені некоректно коментувати те, що відбувається не в моєму підрозділі, але, на жаль, від наших випускників, які потім вставали на командні посади, ми чули подібні відгуки.

Вони порівнювали навчання в нашому центрі і результати навчання, з тими результатами, які вони бачили по бійцях з деяких інших [центрів]. Іноді, на жаль, результати бувають невтішні, але, якщо можна, мені було б комфортніше, якби ми говорили про те, як це організовано в нашому навчальному центрі.

— Так, розкажіть про своє, можливо, хтось почує, хтось побачить і зрозуміє: О, а це хороша фішка.

— Останнім часом навіть на рівні командування Сухопутних військ стало зрозумілим те, що іноді невеличкі навчальні центри є більш ефективними, ніж класичні великі організми, саме через те, про що ви сказали.

Тепер стосовно того, як це влаштовано у нас. З одного боку, є програма загальної військової підготовки. Після того, як перейшли на формат 45 робочих днів, ця програма стала максимально наближеною, навіть на папері, до того, що є актуальним зараз на полі бою. З іншого боку, навіть у старій програмі в кінці був прекрасний допис, що інструктори, офіцери групи підготовки повинні адаптувати програму під сучасність, це їхня пряма задача. Навіть в старій програмі було сказано, що програма не є каноном.

Ми стараємось слідувати цим настановам, і в певному сенсі курс базової підготовки у нас копіює схему навчання в класичних вищих навчальних закладах. З одного боку, всі інструктори є універсалами, і при потребі кожен з нас може прочитати будь-які [лекції] з обов’язкових предметів.

З іншого боку, так сталося завдяки командуванню нашої структури, що наш і сержантський, і офіцерський склад насичений профільними спеціалістами: бойовими медиками, психологами, штурмовиками, розвідниками, саперами, артилеристами, людьми, які прийшли з бойових частин. Тому ми стараємось робити так, аби профільні дисципліни вели вузькопрофільні спеціалісти і доводили свій бойовий досвід і досвід своїх побратимів.

— Дуже важлива історія, наскільки курсантам, бачачи, що людина має бойовий досвід, легше слухати якусь теорію, коли інструктор говорить: Ми стояли там, «обізяни» полізли звідти (чи іншим словом зазвичай називають), вони таке робили, ми отак — і воно спрацювало. Тому вчіться, звертайте на такі речі увагу. Що саме зі свого досвіду ви розповідаєте?

— Звичайно, бойовий досвід є незамінним. Не можу сказати, що без нього ніяк, але коли він присутній, коли вчишся на власних помилках, можеш зробити так, аби бійці, яких ти готуєш, не повторили твоїх помилок, які можуть коштувати їм життя.

Бойовий досвід завжди поєднаний із якимись побутовими ситуаціями, байками, страшними історіями, які потім стають веселими, бо ти залишився живим. Коли починаєш спілкуватись із бійцями на курилці, що називається, на коротку, швидше виникає робочий контакт, довіра, бо вони розуміють, що інструктор, який говорить із ними, бере цю науку не зі стелі. Крім того, це додатково надає впевненості інструктору… Бо пам’ятаю, як я без бойового досвіду встав на позицію комвзводу в мінометній батареї, перше, про що я думав: «Господи, зараз прийде купа бойових хлопців, пройшовши строкову службу, як я можу роздавати їм команди». Тому це безсумнівний плюс.

— Пригадую, спілкувався з одним генералом української розвідки, який уже давно на пенсії, це було ще в часи АТО. Він розповідав, що коли виїжджає до пацанів, іноді доводиться пояснювати деякі побутові штуки. Наприклад, про облаштування туалету на позиції. Можна собі в окопі вибрати якийсь закуточок, куди кожен зможе відійти попісяти. Але якщо правильно, краще вкопайте залізну трубу під якимось кутом, аби вона заходила в землю, і використовуйте її як специфічне місце. Бо інакше в темряві за допомогою тепловізора за цією цівкою тебе може краще помітити ворог. А так це допомагає в маскуванні. Я би ніколи не додумався, що такі речі можуть бути в пригоді при облаштуванні абсолютно побутової штуки як туалет. Про які такі цікаві речі розповідаєте ви? Наведіть свої історії для бійців, які потрохи відкривають очі.

Читайте також:

Ігор Оболєнський

Вижити і перемогти в бою. У пошуках БЗВП

— Це абсолютно правильно, почнімо з таких побутових речей. Наприклад, усім зрозуміло, бійці не знаходяться на позиціях постійно, їх періодично виводять у так звані райони відновлення, ще називають ППД (пункт постійної дислокації – Ред.). Стараємося налаштовувати побут максимально зручно, аби бійці на відновленні жили по хатах, по селах, із певними зручностями. Але перше, чому навчаємо: якщо ви вибираєте хату в селі, не треба брати найбагатшу з червоним дахом, високим парканом, камерою спостереження, виставляти часових, що віддаватимуть честь офіцерам. Хлопці, краще візьміть закинуту, напіврозвалену, аби ворогу навіть страшно було на неї дивитись. Наведіть усередині лад, облаштуйтесь, бо це ваша безпека.

Психологія працює так, що коли обиратимуть ціль, обиратимуть найбагатшу хату. На жаль, цим принципом нехтує велика кількість людей і через це виникають втрати, яких із легкістю можна було позбутися.

Якщо говорити про [свій] бойовий досвід, то під час першої ротації під Бахмутом, ми навчилися наводитися, стріляти, обирати орієнтири, ніби все вміємо. Поїхали на рекогносцирування, а для артилериста гарно видимий орієнтир — подарунок долі. Де їх шукати? На горі. Випхалися на гору, бачимо трубу Вуглегірської ТЕС у 20 кілометрах, казка. Поставили бусоль, не простояли і трьох хвилин як отримали два постріли з танку, один офіцер був поранений. Після цього ми зрозуміли: якщо в тебе є міномет, став його під горбочком, бо коли ти бачиш на 20 км від ворога, то і ворог бачить тебе, приймає дуже швидкі рішення.

Таких дрібниць дуже багато, перерахувати неможливо. Але ділитися ними з бійцями дуже правильно і корисно.

— У мене була доволі предметна розмова з інструкторами. Один говорить: у мене основна інструкторська кваліфікація — міська забудова, штурмові дії, війна в урбаністичному середовищі. Інший говорить: у мене менше досвіду стосовно війни в урбаністичному середовищі, більше — у лісах, природі. Наскільки ця вузька спеціалізація може бути суперважливим фактором?

— Згадаємо, що БЗВП надає всім бійцям так самий сотий ВОС (військово-облікова спеціальність — Ред.) — це стрілець, підготовка піхотинця. Так сталося, що в бойовій частині я готував артилеристів. Здається, це еліта, люди, які мають певні специфічні знання. Насправді підготувати грамотного піхотинця набагато важче, тому що цей грамотний піхотинець має тримати в голові, як діяти в лісосмузі, як облаштовувати оборону міста, організувати зв’язок, самостійно підняти Мавік і розвідати, що там планує супротивник; як організувати пункти спостереження, маскування тощо. Голова просто пухне.

Важливо, аби інструктори мали і такий вузькопрофільний досвід, і також важливо, аби вони між собою постійно ним обмінювались.

Наприклад, у нас заведено, якщо немає достатньої кваліфікації з саперної справи, сідаю поруч із БЗВПшником на лекції, на занятті, і слухаю, що говорять спеціалісти-сапери.

Ви згадали про дії в міському середовищі, а у нас люди як уявляють бій у місті? Як у бойовиках: група захоплення вривається у приміщення, світить ліхтариками, нарізає сектори. Нічого подібного. Бій у місті – більше про організацію інфраструктури міста, аби вона була готова до відсічі ворогу.

На жаль, коли я читаю новини, приміром, що в Торецьку чи Кураховому ведуться хаотичні міські бої, ворог просочується з усіх можливих напрямків, — це гіркий сміх. Я говорю, що цих командирів би на лекції до нашого інструктора з позивним Бос, про те, як підготувати місто до ведення оборони.

— Ви сказали, основна задача БЗВП — дати сотий ВОС — стрілець, і так воно виглядає. А після того, як люди пройшли це навчання, вони з вами якимось досвідом діляться? Ті курсанти, які раніше проходили ваш курс, ви з ними спілкуєтесь? Розкажіть пару історій, про які вони говорять: пам’ятаєте, Доце, ви нам говорили таке, а ми так зробили і склалось. Або навпаки, ви нам говорили, що такого не буває, а воно сталось.

— Я почну трошечки зі кроку назад. Поруч із тим, що БЗВП дає сотий ВОС, завдяки тому, що в нас зібрані, не так щоби хвалити себе, але не останні профільні спеціалісти, ми ще стараємося додавати факультативні предмети, як передфах. Якщо людина йде до свіжоствореної бригади, аби в неї була певна свобода вибору вузької спеціалізації, бо вона з чимось знайома: з БпЛА, зв’язком, артилерією.

З першими наборами, коли в нас були мобілізовані, ставалось так, що формується штурмовий батальйон і з наших випускників, нашого БЗВП, бригада формує аж дві мінометні батареї. І хлопці, які випускалися, через місяць стають комвзводів мінометних батарей, комвзводів вогневої підтримки, встають на офіцерські посади.

Щодо зворотного зв’язку, безсумнівно, в нас є під час навчання так звані робочі чатики в захищених месенджерах, спілкування з випускниками не закінчується з їхнім випуском. Є такі результати, причетністю до яких можемо пишатись.

Я зараз згадав, що один випускник, батько п’ятьох дітей, доброволець, його два роки не пускали до ТЦК, але він там ночував, поки не домігся, аби його взяли у військо. Хотів стати снайпером, долучився до навчань по артилерійській справі, сподобалось. Через місяць після закінчення БЗВП він, будучи солдатом, вже обіймав офіцерську посаду. Зараз, через чотири місяці після закінчення БЗВП, він кавалер ордена За мужність ІІІ ступеня. Мабуть, ви розумієте, такі нагороди навіть не за кожну звитягу видають. Особисто комбат приїжджав на нього подивитися, що це за баха, що видає такі результати.

Таких прикладів дуже багато, і трансляції з ураження «обізян» із безпілотників нам постійно надсилають, саперам надсилають конструкції саморобних пристроїв, які бійці сконструювали і впровадили самостійно, при тому, що за той час, поки їх у цьому підрозділі не було, ніби досвідчені хлопці не додумалися до такого. Це нас дуже тішить.

Те ж і з медициною. Уже були випадки, коли хлопці писали нашому інструктору: Мінусе, якби не твоє навчання, було би два 200-х і один ампутант. А так два важкі 300-ті, що вижили, і хлопець зі збереженими кінцівками.

— Це важливо.

— Цей зворотний зв’язок і важливий, і водночас мотивуючий для нас розвиватися, робити щось наперед.

— Я спілкувався з кількома інструкторами, які працюють зараз, усі говорили, що час від часу, раз на місяць-півтора, треба поновлювати свій бойовий досвід, виїжджати на бойові. Бо інакше ти втратиш відчуття часу, відчуття війни. Наскільки ця практика обов’язкова в вашому центрі?

— У нашому центрі це не є обов’язковим, відбувається на добровільних засадах. Ця медаль має дві сторони.

Річ у тім, що, попри те, що згори, з кожної праски чуємо, наскільки важливою є професія інструктора, як правило, на інструкторські посади потрапляють люди, вже так звані в минулому обмежено придатні, люди після поранень, травм, контузій. Забрати людину з бойової частини, дуже фахову, потрібну, але яка не має обмежень по медицині, дуже важко. На інструкторських посадах постійно є криза кадрів. А далі ви розумієте, інструктор на бойових, із одного боку, набуває досвід, з іншого — може бути пораненим, надовго вибути зі строю.

Тому командування завжди зважує між доцільністю набуття цього досвіду і банальним збереженням штатки, який би міг підтримувати навчальний процес.

Є компромісний варіант, коли періодами інструктори виїжджають на бойові і постійно спілкуються зі своїми побратимами, переймаючи досвід, принаймні на рівні інформації.

Я говорив про факультативи. Щойно якийсь бойовий побратим будь-якої спеціальності приїжджає у відпустку, на відновлення, ми беремо його за барки, тягнемо до наших курсантів, аби він міг розповісти актуальні новини, поділитись із бійцями і побутовими, і бойовими речами, і заодно підкрутити наші налаштування. Все має робитись у комплексі.