“Перемоги та провали. Як американська допомога рятувала і топила союзників — огляд ВВС 4 березня, 23:23 Поділитися: Американський військовий у афганській провінції Вардак, 2010 рік (Фото: U.S. Army) «Важливо було не говорити про мир, а досягти його — і досягти правильного миру. Це ми зробили», — говорив один із президентів США у 1970-х перед виводом американських військ з країни-союзника. За два роки цей союзник був повністю завойований супротивником”, — write on: ua.news
Перемоги та провали. Як американська допомога рятувала і топила союзників — огляд ВВС
Американський військовий у афганській провінції Вардак, 2010 рік (Фото: U.S. Army)
«Важливо було не говорити про мир, а досягти його — і досягти правильного миру. Це ми зробили», — говорив один із президентів США у 1970-х перед виводом американських військ з країни-союзника. За два роки цей союзник був повністю завойований супротивником, а США йому не допомогли. На правах інформаційної співпраці NV публікує матеріал Сергія Морфінова для ВВС Україна про те, як союзницька допомога США була важелем для Вашингтона на різних етапах історії.
В обох світових війнах саме військова та фінансова допомога Сполучених Штатів своїм союзникам стала одним з ключових факторів перемог Антанти та Антигітлерівської коаліції.
- Трамп призупинив всю військову допомогу Україні. Як це вдарить по ЗСУ
Після цього були ще цілком успішні випадки союзів Вашингтона у різних регіонах світу, як, наприклад, Південна Корея чи Ізраїль.
Але траплялися й відверті провали, коли альянс із США не рятував союзників, а припинення допомоги призводило до катастроф — від Південного В’єтнаму до Афганістану.
Часто крах відбувався на тлі складних геополітичних умов чи їхньої зміни, як у часи Холодної війни.
Або ж через внутрішні політичні причини у самих Сполучених Штатах, коли керівники Білого дому (під тиском виборців або й без нього) вирішували відмовлятися від союзників.
Тож хроніки американської допомоги — це одночасно історія тріумфів та трагедій.
Пригадаємо обидва ці прояви, які відбувалися протягом останніх десятиліть.
- Платити США за допомогу під час кривавої війни. Як це було у Британії
План Маршалла, НАТО і Японія
Формування новітнього пулу союзників США почалося одразу після завершення Другої світової війни.
Ключовим став План Маршала, про який зараз багато згадують в Україні, — виділення мільярдів доларів на відбудову західноєвропейських країн.
Радянський Союз та сателіти від нього відмовилися.
Через рік після початку реалізації Плану Маршалла заснували НАТО — непохитний протягом довгих десятиліть військово-політичний союз на чолі з США.
Завдяки йому страхи про «радянські танкові колони біля Атлантики» так і залишилися на рівні фобії європейців.
Схожу політику, хоча й без прямого аналога Плану Маршала, Вашингтон проводив і щодо зруйнованої Японії.
Вона також отримала кілька мільярдів доларів на відбудову й згодом створила високотехнологічну економіку.
А США здобули ключового союзника в стратегічному Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Південна Корея
Військова співпраця між Сеулом та Вашингтоном також почалася майже одразу після Другої світової війни, внаслідок якої Корейський півострів був поділений по 38-й паралелі між окупаційними силами США та СРСР.
Американці допомагали організовувати збройні сили новоствореній Республіці Корея (офіційна назва Південної Кореї).
А з початком Корейської війни у 1950 році американські війська стали основою Сил ООН і брали безпосередню участь у боях проти північнокорейців та їхніх союзників.
Втрати американців у Корейській війні оцінюють у понад 36 тисяч бійців.
Після війни Вашингтон та Сеул уклали Договір про взаємну оборону.
Зараз Сполучені Штати мають у Південній Кореї військовий контингент розміром понад 28 тисяч військовослужбовців.
А також сухопутні, морські та військово-повітряні бази.
США передають південнокорейцям новітні види озброєнь, включно з протиракетними системами THAAD і Patriot, а також винищувачами п’ятого покоління F-35.
За підтримки американців Південна Корея змогла створити один з найкращих військово-промислових комплексів у світі.
Альянс з Сеулом забезпечує Вашингтону військову присутність у тому ж стратегічному Азійсько-тихоокеанському регіоні. А також дає надії перехопити північнокорейські стратегічні ракети, якщо такі будуть направлені на самі Сполучені Штати.
Але зараз темні хмари загрожують Південній Кореї не лише з Півночі – ще під час виборчої кампанії у 2024 році Дональд Трамп запідозрив, що Сеул надто мало платить за американську військову допомогу.
Ізраїль
Військово-політичне союзництво США з Ізраїлем вважається одним з найдовших та стійкіших.
Хоча почалося воно не одразу і Війну за незалежність в кінці 1940-х ізраїльтяни вигравали ще без американської допомоги.
Все змінилося у 1960-х роках, коли Радянський Союз почав співпрацювати з арабськими країнами.
У відповідь США запустили поставки сучасних озброєнь Ізраїлю і підтримали його під час Шестиденної війни 1967 року та у Війні судного дня 1973 року.
З тих часів США залишаються найбільшим постачальником зброї Ізраїлю, а також співпрацюють у сфері виробництва деяких видів озброєнь (наприклад, протиповітряних систем «Залізний купол» та «Праща Давида»).
А для американців ізраїльтяни — стратегічні союзники на Близькому Сході.
У 2017 році, під час свого першого строку президентства, Дональд Трамп офіційно визнав Єрусалим ізраїльською столицею та переніс туди посольство США.
А в 2020 році він же був одним з «локомотивів» укладання Угод Авраама — домовленостей між Ізраїлем та ОАЕ, Бахрейном, Марокко та Суданом.
Показовим було і те, як США безпосередньо допомагали Ізраїлю відбивати ракетну атаку Ірану в жовтні 2024 року.
Однак далеко не всім «друзям США» так пощастило.
Історія союзів зі Сполученими Штатами — це ще й історія програшів та відмови від партнерів.
Згадаємо найбільш відомі з них.
Південний В’єтнам
Кейс Південного В’єтнаму нагадує «Південну Корею, яка не змогла».
Після поразки Франції в Індокитаї в 1954 році Сполучені Штати підтримали створення антикомуністичного Південного В’єтнаму в боротьбі проти комуністичного Північного В’єтнаму — традиційний сценарій Холодної війни.
Коли ж наступного року між ними почалася війна, Вашингтон почав надавати південнов’єтнамцям військову та економічну допомогу.
Пізніше вона розширилася до прибуття американських військових радників.
А інцидент у Тонкінській затоці у 1964 році відкрив шлях до прямої участі американських військ у бойових діях.
У 1968 році кількість військ США, які воювали у В’єтнамі, перевищила 500 тисяч бійців.
Але перемоги це не принесло.
Вплинуло кілька факторів: масштабна і постійна військова підтримка Північного В’єтнаму від Китаю та СРСР, важкі умови війни у джунглях, ідеологічна змотивованість супротивника, а також віддаленість театру бойових від США — та сама «війна, яка йде дуже далеко», як зараз називають російсько-українську війну у Трампа.
Були також і внутрішньоамериканські причини.
Великі втрати (за весь час у В’єтнамі загинуло більш ніж 58 тисяч американських військових) зробили війну дуже непопулярною. Не додавав популярності і призов молодих чоловіків.
Як наслідок, у Сполучених Штатах поширювався антивоєнний рух та масштабні протести — те, чого не могло бути у комуністичних країнах.
З 1969 року президент США Ніксон почав програму «в’єтнамізації» — поступового виведення американських сил з В’єтнаму та «передачі» ведення бойових дій армії Південного В’єтнаму. Яку так і не вдалося перетворити на ефективне формування.
У 1970-х Конгрес увів обмеження на фінансування підтримки південнов’єтнамського уряду.
А в 1973 році всі сторони підписали Паризьку мирну угоду і американські війська повністю залишили В’єтнам.
Водночас угода не передбачала виведення північнов’єтнамських сил з утримуваних ними районів Південного В’єтнаму.
«Важливо було не говорити про мир, а досягти його — і досягти правильного миру. Це ми зробили», — заявив Ніксон.
Навесні 1975 року Північний В’єтнам почав масштабний наступ і за два місяці Південний В’єтнам перестав існувати.
Запит уряду виділити Південному В’єтнаму новий пакет допомоги, щоб той протистояв наступу, Конгрес ухвалити не встиг — все затягнулось надто на довгий час.
Камбоджа
Історія союзництва США з Камбоджею в 1970-х тісно пов’язана з В’єтнамською війною.
До 1970 року країною керував обраний на виборах принц Нородом Сіанук.
Формально Камбоджа була нейтральною. Але дозволяла силам сусіднього Північного В’єтнаму використовувати східні райони для баз та постачання по «Стежці Хо Ші Міна».
Через що Камбоджу періодично бомбили американські B-52.
У 1970 році в Камбоджі відбувся переворот і до влади прийшов прозахідний генерал Лон Нол. Він звернувся до США по військову допомогу в боротьбі з північнокорейцями, а також власними комуністичними партизанами, відомими також як «червоні кхмери».
І Сполучені Штати допомогли — разом з південнов’єтнамськими силами вони провели кілька успішних наземних операцій (так звана «Камбоджійська кампанія»).
У США це, однак, викликало хвилю студентських протестів, які вирішили, що Річард Ніксон поруч з В’єтнамською розпочав ще одну війну — тепер Камбоджійську.
Утім, союзництво Сполучених Штатів з Камбоджею мало більше форму фінансової підтримки, постачання озброєнь, навчання місцевих військ американськими інструкторами, а також авіаударів по позиціях комуністів.
Після Паризької мирної угоди військова підтримка Камбоджі дуже скоротилася, авіаудари припинилися.
США йшли з регіону, а їхні союзники залишалися сам на сам з ворогами. У яких підтримка від СРСР та Китаю не зменшувалася.
У квітні 1975 року, майже одночасно з падінням Південного В’єтнаму, камбоджійські комуністи захопили столицю Пномпень.
До влади прийшли «червоні кхмери» на чолі з Пол Потом. Нова влада вбила сотні тисяч людей.
Іран
Припинення військово-політичного альянсу США з режимом іранського шаха Мохаммеда Реза Пехлеві – це скоріше історія зі світу спецслужб. Яка, до того ж, не так давно перестала бути конспірологією.
Але вона є ще одним прикладом того, як Вашингтон може вирішити змінити пріоритети щодо своїх союзників.
Під час Другої світової Іран був окупований Британією та СРСР, а згодом ще й США, щоб закрити доступ до його нафтових ресурсів для нацистської Німеччини.
Після завершення війни та окупації країною керував 35-й і останній шах Ірану Мохаммед Реза Пехлеві.
Однак з кінця 1940-х там набрав популярності прем’єр Мохаммед Мосаддек, який націоналізував нафтову промисловість. Це суперечило західним інтересам.
У підсумку в 1953 році ЦРУ та британська розвідка організували переворот проти прем’єра (операція «Аякс») і повернули всю владу шаху Пехлеві.
Відтоді Сполучені Штати стали ключовим зовнішнім партнером Ірану, а між країнами почалася інтенсивна військово-економічна співпраця.
Іран був одним із найбільших покупців американської зброї – США продавали іранцям винищувачі F-14 Tomcat, танки M60 та інше сучасне озброєння. Тисячі американських інструкторів проводили навчання іранських офіцерів, а ЦРУ допомогла шаху створити свою спецслужбу SAVAK, що боролося проти прокомуністичних та ісламістських сил.
Сполучені Штати розглядали Іран як важливий антирадянський форпост у регіоні, зокрема розмістили там станції радіоелектронної розвідки.
Природно важливим було і питання нафти.
А Іран міг не лише розбудовувати свою армію, а й швидко модернізувати всю країну.
Водночас шах Пехлеві, навчений попереднім досвідом, докладав великих зусиль для збереження влади, обмежував політичний активізм, а SAVAK боровся ще й проти опозиціонерів.
У 1978 році в Ірані починаються масові протести, шах Пехлеві виїздить з Ірану «на відпочинок». А натомість туди повертається лідер проісламських опозиціонерів аятола Хомейні, який 15 років до того перебував у вигнанні.
Наступного року Ісламська революція перемогла.
Як вважалося, Сполучені Штати якщо й завинили чимось перед своїм союзником шахом, то це у тому, що невчасно розгледіли загрозу ісламістів та недостатньо допомагали боротися з ними.
Сподіватися на пряму участь американських військ в Ірані після В’єтнаму не доводилося.
Але в 2016 році були опубліковані документи ЦРУ й дипломатична переписка про контакти Вашингтона з аятолою Хомейні та інші події навколо Ірану 1970-х.
З документів випливає, що у 1978 році американський посол в Ірані писав про «приреченість» шаха Пехлеві.
А Хомейні ще з 1963 року направляв листи американській владі, в яких переконував, що у випадку приходу до влади ісламської опозиції вона не буде діяти всупереч американським інтересам.
З розкритих протоколів також стало відомо, що шах Пехлеві поїхав «відпочивати» у Каліфорнію після того, як йому прямо про це сказав американський президент Картер.
Зрештою, Сполучені Штати встановили прямі контакти з Хомейні, якого вважали меншою небезпекою, ніж хаос громадянської війни в Ірані (сучасна іранська духовна влада це заперечує).
Хомейні запевнив, що Іран залишатиметься вільним від впливу Радянського Союзу, нейтральним (чи навіть проамериканським) і не скорочуватиме поставки нафти західним країнам.
У підсумку американська адміністрація дала вказівку іранським військовим з уряду Пехлеві не вживати ніяких різких дій, а повітряний простір Ірану відкрили для літака, на якому повернувся аятола Хомейні.
Незабаром почнуться страти іранського військового командування та інших представників старої влади, ісламісти захоплять американських заручників.
А Хомейні проголосить: «Америка ні на що не здатна».
Афганістан
Це найсвіжіший приклад фіаско американського військового партнерства.
Він народився у диму Всесвітнього торгового центру 11 вересня 2001 року і безславно завершився двадцять років потому картиною зльоту літаків з Кабульського аеропорту, за які намагалися зачепитися афганські втікачі від Талібану.
Американці прийшли в Афганістан за Бен Ладеном та «Аль-Каїдою» восени 2001 року (операція Enduring Freedom). І вже до кінця листопада контролювали Кабул та більшість територій.
Правлячий до цього ісламістський режим Талібану був розбитий та пішов у підпілля.
Була сформована нова держава Ісламська Республіка Афганістан з новою конституцією та регулярними виборами.
Вашингтон уклав з Кабулом угоди про стратегічне партнерство та про безпеку.
США розбудовувати Афганську національну армію (ANA) та Афганську національну поліцію (ANP), які офіційно нараховували понад 350 тисяч бійців.
За двадцять років вони отримали від Сполучених Штатів тисячі одиниць бронетехніки та артилерії, а також авіацію, включно з легкими штурмовиками Super Tucano, транспортниками Hercules та гелікоптерами Black Hawk.
Паралельно в країні діяв великий контингент американських військ, який на піку у 2010−2011 роках перевищував 100 тисяч військовослужбовців.
Все це не допомогло повністю подолати Талібан, який розв’язав громадянську війну, а таліби в деяких регіонах відігравали роль «тіньового уряду».
Корупція ж призвела до того, що реальна кількість афганських сил оборони була значно меншою від 350 тисяч. Існували цілі «примарні батальйони», на які, тим не менше, витрачалися кошти.
Експерти оцінювали, що станом на літо 2021 року реальна чисельність афганської армії складала 53 тисячі бійців, а поліції – близько 70 тисяч бійців (тобто, загалом — 120 тис. людей).
20-річна війна в Афганістані стала найдовшою в історії Сполучених Штатів, а загальні витрати на неї перевищили 2 трлн доларів.
Ключовою для всього конфлікту стала Дохійська угода між Сполученими Штатами і Талібаном в лютому 2020 року.
Ініціаторами просування угоди фактично була адміністрація Дональда Трампа (тоді в нього тривав перший президентський строк).
Причому офіційний уряд Афганістану — країни-союзниці США — не став стороною цієї «угоди про відновлення миру», адже Талібан відмовлявся вести прямі переговори з ним. Американська сторона пішла тут на поступки талібам заради результату.
В угоді, окрім пункту про обмін полоненими (5 тисяч талібів в обмін на 1 тисячу полонених урядових силовиків), йшлося про те, що США та їхні союзники виведуть з Афганістану всі свої сили з п’яти військових баз.
Невдовзі Дональд Трамп провів першу відому в історії пряму телефонну розмову президента США з лідерами Талібану.
Яку він охарактеризував як «дуже гарну».
«Вони прагнуть до завершення всього цього. І ми прагнемо до завершення цього. Здається, у нас усіх є спільні інтереси», — поділився Дональд Трамп.
І все справді закінчилося.
1 травня 2021 року стартувало офіційне виведення військ США і НАТО.
Тоді ж почався масштабний наступ талібів, який деморалізовані та малочисельні в реальності урядові сили оборони Афганістану (позбавлені також обіцяної авіаційної підтримки) не змогли зупинити.
15 серпня таліби увійшли у Кабул, Ісламська Республіка Афганістан припинила існування.
Уроки для союзників
Статус наддержави, а після розвалу Радянського Союзу — ще й світового гегемона, створює особливі очікування щодо військових союзів зі Сполученими Штатами.
Країна з такими економічними та військовими ресурсами дійсно може багато чого дати своїм партнерам.
Але результат війни часто залежить від багатьох факторів, які можуть переважати американську підтримку — сила супротивника та його союзників, неготовність до довгих війн на виснаження, відверта слабкість та корумпованість самих партнерів.
А мінливість американської влади та її пріоритетів загрожують катастрофою для того, хто стане надто залежним від постачань Сполучених Штатів.
Нарешті, не можна забувати, що США, попри всі декларації про відстоювання демократичних ліберальних цінностей по всьому світу, мають свої державні інтереси.
Які насправді і є їхнім пріоритетом.
«Америка може швидко кудись „вписуватися“, але потім це чомусь все закінчується не дуже добре для цих країн. І не тому, що Америка якась погана… Просто проблема у тому, що Сполучені Штати виступають з власного уявлення про цінності. Якими в основному є гроші та сила. В їхньому уявленні – сила впливу», — пояснює військовий оглядач Майк Накі.
Такими цінностями та інтересами часто можуть бути й банальні ресурси — від нафти до гіпотетичних рідкісноземельних металів. Угоду про які США хотіли укласти в Афганістані за Трампа.
Українська дипломатка Лана Зеркаль описує це так: «Наше сприйняття США завжди було трохи ідеалістичним і ґрунтувалося на голлівудському міфі про героїв-захисників демократії та цінностей. А чи це відповідало дійсності, ми не замислювалися, бо картинка здебільшого була занадто гарною».
- Чи виживе Україна без американської зброї
- Гудбай, Америко. Що це було і що буде далі
- Відносини України та США: чи можливе «перезавантаження» після сварки в Овальному кабінеті