Московське прокляття. Збивати цивільні літаки і звинувачувати в тому весь світ, стиль Кремля. Ось історичний приклад

8 вересня 1983 року тривають радянсько-американські переговори щодо роззброєння і створення без’ядерної зони в Центральній Європі. Біля столу не сидять, а стоять міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико та американський держсекретар Джордж Шульц. Обмінявшись ударами кулаків по столу, глава радянського МЗС і його візаві на межі зриву. Ось-ось і вони вчепляться один одному в горлянку. Супроводжуючі їх делегації завмерли. Це, мабуть, перший випадок у світовій дипломатії, коли переговори двох високопосадовців найбільших держав планети ледь не перейшли в бійку.

«Бійкі» передувала трагедія, що трапилася за тиждень до цієї недружній зустрічі.

У ніч із 31 серпня на 1 вересня 1983 року в небі над Камчаткою радянський винищувач СУ-15 розстріляв південнокорейський пасажирський лайнер Боїнг-747, який прямував рейсом Нью-Йорк — Сеул. Літак впав в Охотське море. Загинуло 269 осіб. За версією Вашингтона лайнер збився з маршруту, і ухилившись на 500 км залетів на територію Радянського Союзу. За версією Москви — пілот південнокорейських авіаліній навмисно порушив державний кордон, оскільки в інтересах США вів розвідувальні роботи.

Згаданий Шульц на згаданій зустрічі, звертаючись до Громика, каже, що у нього є доручення від президента США зробити заяву з приводу збитого лайнера.

— У мене є свої пропозиції щодо порядку денного, — відбивається Громико. — Мене не обходить, що вам там наказав зробити ваш президент. Я хочу обговорювати питання, від яких дійсно залежать долі планети: ситуація у світі, відносини між СРСР і США.

Шульц наполягає, почати переговори потрібно саме із заяв щодо збитого в небі СРСР Боїнга 747. А вже потім переходити до всіх інших питань.

Літак впав в Охотське море. Загинуло 269 людей. Це катастрофа.

— Ну, якщо так, тоді взагалі розмови не буде, — вибухає вічно спокійний Громико. — Я доповім, коли приїду до Москви, що американці відмовляються вести з нами справу, не хочуть говорити про справді нагальні, найважливіші проблеми у світі.

Радянські моряки вантажать ящики з уламками та документами з рейсу 007 Korean Airlines на борт вантажівки у Невельську, рибальському порту на острові Сахалін. 26 вересня 1983 року. / Фото: AP Photo/Neal Ulevich

Громико б’є кулаком об стіл і підхоплюється з місця. Шульц теж грюкнув кулаком по тому ж столу і теж вскочив. Вони стояли і мовчки дивилися один на одного.

Дипломати заспокоїлися і сяк-так завершили переговори. Але обійти тему збитого лайнера в міжнародних відносинах було неможливо. Мовчати теж. Тож за справу взялася радянська пропаганда.

2 вересня. Заява ТАСС: «У керівних колах Радянського Союзу висловлюють жаль у зв’язку з людськими жертвами і водночас рішуче засуджують тих, хто свідомо або внаслідок злочинного нехтування допустив загибель людей».

Кількість жертв у радянській пресі не згадувалася. Скільки саме загинуло пасажирів і членів екіпажу, радянські люди дізналися через заборонені західні радіостанції.

5 вересня газета «Ізвєстія» (тобто ще до зустрічі Громико з Шульцем)

У розширеній заяві ТАСС:

«Вивергаючи потоки грубої лайки, представники адміністрації США хочуть уникнути відповіді на зрозумілі запитання: чому літак опинився в повітряному просторі СРСР, відхилившись на 500 км від встановленої міжнародної траси».

«Американські офіційні особи ретельно намагаються довести, що все це «випадкові збіги» і що «літак збився з курсу», «втратив зв’язок».

Ізвєстія, 5 вересня 1983-го, стаття «Провокатори замітають сліди»

«У своїх виступах, пронизаних несамовитою злістю до радянської країни, до соціалізму, глава Білого дому намагається схилити громадську думку до того, що нібито СРСР винен у людських жертвах».

Картину світу довершує абзац у статті газети Красная звєзда: «Наклепницька промова глави Білого дому».

«Рейган голослівно говорив про те, що Радянський Союз — держава, де порушуються права людини. І це заявив президент країни, де мільйони людей викинуті на вулицю, не мають роботи і даху над головою, де влада розганяє профспілки, а їхніх активістів кидають за ґрати».

Далі газета Красная звеєзда за 7 вересня 1983 року.

“…кинути тінь на Радянський Союз і його народ, що намагається в ці дні з особливою люттю робити вашингтонська адміністрація, не вдасться. Її задуми розбиваються об незаперечні факти”.

Спростують «неспростовні факти» за 10 років, у 1993-му. Ну а поки що на дворі 1983-й.

Чергова стаття в Красной звєздє: «Заява радянського уряду». У ній повідомляються подробиці повітряного бою. Подробиці, як не дуже скоро з’ясується легко «спростовуються.

«Винищувач зробив попереджувальні постріли трасувальними снарядами за курсом руху літака-порушника. Такий захід також передбачений міжнародними правилами»

Американці спростували це твердження, кажучи, що жодних трасувальних пострілів не було.

Наступний абзац із тієї ж статті:

«Радянські льотчики, припиняючи дії літака-порушника, не могли знати, що це цивільний літак. Він йшов без аеронавігаційних вогнів. Твердження президента США, ніби радянським льотчикам було відомо, що це цивільний літак, абсолютно не відповідають дійсності».

З інтерв’ю з начальником штабу військ ППО генерал-полковником Романовим:

— А радянський льотчик бачив, що це пасажирський літак?

— Ні, він цього бачити вночі не міг. Літак летів без запалених вогнів.

Через 20 років після тих подій 29 серпня 2003 року газета Комсомольская правда взяла інтерв’ю у Геннадія Осиповича, того самого льотчика, який пілотував тим самим винищувачем СУ-15 і двома пострілами (один повз, інший точний) збив південно-корейський борт:

“…ми коригували запис нашого із землею радіообміну, — згадує Осипович. — Зробили так, ніби я доповів: «Мигалка» не горить”. Щоб переконати світ, ніби ми не знали, що літак цивільний. Хоча я чесно доповідав, що «мигалка» горить. Щоб на землі зрозуміли, що це цивільний”.

Так чи інакше, флоти США і СРСР майже одразу ж кинулися виловлювати в морі уламки лайнера. Стояло надзавдання — знайти чорну скриньку, яка могла пролити світло на те, що сталося.

Ящик знайшли. Знайшли радянські водолази. Знахідка була засекречена на 9 років. У 1992 році, після розпаду СРСР, Борис Єльцин, президент РФ напередодні візиту до Південної Кореї передав Асоціації родичів жертв катастрофи літака Боїнг-747 документи, пов’язані з катастрофою. Загалом було передано 12 документів російською мовою, зокрема розшифровку радіообміну екіпажу з іншими літаками, зі службою управління повітряним рухом, текст магнітного запису бортового мовного реєстратора, довідка про аналіз інформації аварійного самописця.

Через рік записи потрапили в розпорядження Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО). Після вивчення вмісту записів диктофона, підтвердилася первинна версія — вторгнення в радянський повітряний простір було випадковим.

З інтерв’ю Осиповича «Комсомолці» (29 серпня 2003 року)

— У вас після цієї історії залишилися хоч якісь запитання? — запитує кореспондент Комсомолки

— Питань у мене немає. — відповідає Осипович. — Крім одного. До начальства. Шкурного. Багато хто отримав у нас за збитий мною літак подвійні оклади. Усі, крім мене. Є справедливість? А про орден навіть говорити не хочу! Вручили через рік! «За успіхи в бойовій і політичній підготовці».

Трагедія в небі над Сахаліном стала ключовою точкою, після якої закипіла каша, заварена лідерами двох наддержав — СРСР і США.

У листопаді 1983-го американці провели в Західній Європі великі військові навчання під кодовою назвою Able Аrcher («досвідчений стрілець»). Війська НАТО відпрацьовували прийоми на випадок ядерної війни. І це було логічно: після збитого Боїнга її ймовірність надзвичайно зросла.

Того ж дня радянські збройні сили в Чехословаччині та НДР були приведені в бойову готовність. Ракетні війська стратегічного призначення в країнах Балтії розчохлили боєголовки.

На щастя для світу, через три місяці Андропов помер. Ще через рік помер його наступник — Костянтин Черненко. Ще через шість років захворів і помер СРСР. І от, як казав тамтешній прем’єр Віктор Черномирдін: «Ніколи такого не було і от знов».