“Війна та воєнний стан безумовно вимагають зміцнення вертикалі влади для забезпечення ефективного управління та оборони. Проте завжди існує ризик того, що тимчасові заходи для зміцнення вертикалі перетворяться на постійну практику, підриваючи демократичні інститути. Та ж реформа децентралізації мала на меті розширення повноважень громад, і будь-які дії, що потенційно обмежують цю свободу, викликають занепокоєння стосовно майбутнього”, — write on: ua.news
Війна та воєнний стан безумовно вимагають зміцнення вертикалі влади для забезпечення ефективного управління та оборони. Проте завжди існує ризик того, що тимчасові заходи для зміцнення вертикалі перетворяться на постійну практику, підриваючи демократичні інститути. Та ж реформа децентралізації мала на меті розширення повноважень громад, і будь-які дії, що потенційно обмежують цю свободу, викликають занепокоєння стосовно майбутнього політичного ландшафту України.
Останні події навколо мера Одеси Геннадія Труханова, пов’язані з позбавленням його українського громадянства, актуалізують цю дискусію. Хоча кейс Труханова має юридичну основу, пов’язану з національною безпекою та можливою наявністю паспорту держави-агресора (про це заявляє СБУ), він показує, як інструменти державної влади можуть використовуватися для вирішення питань стосовно місцевого управління.
Ситуація навколо Труханова не є ізольованою. В цьому контексті цікаво згадати інших мерів та керівників великих міст, які так чи інакше перебувають у конфлікті з центральною владою. Дехто з них досі знаходиться на посаді, однак у достатньо крихкому становищі, а декого навіть звільнили з мерського крісла. Детальніше — в матеріалі UA.News.
Геннадій Труханов (Одеса)
Ситуація з одеським міським головою Геннадієм Трухановим є найбільш показовою щодо використання важелів нацбезпеки для припинення повноважень обраного на виборах регіонального лідера. Служба безпеки України підтвердила припинення громадянства Труханову, надавши інформацію щодо наявності у нього діючого паспорта Російської Федерації. Це рішення було затверджене указом президента Зеленського на підставі доказової бази СБУ.
На відміну від давніх кримінальних звинувачень, які також висувалися проти Труханова, припинення громадянства надає центральній владі швидкий та дієвий юридичний механізм для його усунення. Хоча сам мер публічно рішуче заперечує наявність у нього паспорта країни-агресора та планує судитися за громадянство України.
Використання кейсу нацбезпеки як важеля для припинення повноважень створює важливий адміністративний прецедент. Центр продемонстрував здатність швидко нейтралізувати регіонального лідера, легалізувавши цю дію через критично важливі для держави механізми. Водночас у стратегічно важливому місті, яке перебуває під постійними обстрілами, виникнення вакууму управління чи тривале з’ясування стосунків між місцевою адміністрацією та центральною владою може призвести до серйозної дестабілізації.
Віталій Кличко (Київ)
Конфлікт між мером Києва Віталієм Кличком та центральною владою є найбільш публічним і тривалим, адже його головний «приз» — це контроль над українською столицею. Кличко відкрито та регулярно заявляє про системний політичний тиск та «шквальну кампанію з дискредитації», яку, на його переконання, здійснює центр.
Головний інструмент тиску на столичну владу — стратегія адміністративного виснаження. Мер наводив статистику: з 2019 по 2025 рік правоохоронні органи розпочали понад 1500 кримінальних проваджень, здійснили понад 1200 обшуків та вручили більш ніж 300 підозр співробітникам КМДА. Кличко стверджує, що ці дії паралізують роботу департаментів і служб міста, вносять хаос в управління столицею та заважають належній роботі критичної інфраструктури, особливо в умовах воєнного часу.
Проте ключовою ознакою політичного характеру цього тиску є диспропорція між процесом та результатом. При такій значній кількості слідчих дій загальна кількість обвинувальних вироків, які набули законної сили, абсолютно мінімальна. Це свідчить про те, що основною метою є не стільки юридичне покарання, скільки сам процес. Таким чином створюється стійкий імідж некомпетентності та винуватості без необхідності доведення справ до суду, що є адміністративно-політичним інструментом боротьби.
Владислав Атрошенко (Чернігів)
Кейс мера Чернігова Владислава Атрошенка є прикладом того, як мінімальне адміністративне правопорушення може бути використане для досягнення максимального політичного наслідку — відсторонення від посади. Атрошенка відсторонили від виконання обов’язків міського голови за правопорушення, пов’язане з конфліктом інтересів.
Формальною підставою для рішення став протокол НАЗК. Згідно з матеріалами справи, у серпні 2022 року Атрошенко нібито дав розпорядження своєму водієві (який забезпечує транспортне обслуговування мера винятково в межах посадових обов’язків) вивезти автомобіль дружини, Tesla Model X, за кордон. НАЗК класифікувало цей вчинок як конфлікт інтересів.
Сам Атрошенко назвав це рішення політичною справою, підкреслюючи, що суддя районного суду не ухвалив би такого вердикту без «вказівки зверху», і що в його особі чиниться тиск на місцеве самоврядування. Він також згадав давній конфлікт із президентом Зеленським, який почався ще в часи пандемії Covid-19, до війни. Також цей випадок викликав публічну солідарність мерів: Віталій Кличко та Андрій Садовий заявили, що Асоціація міст України звертатиметься до Європейського суду.
Олександр Мамай (Полтава)
Ситуація з міським головою Полтави Олександром Мамаєм демонструє ефективність тактичного використання юридичних інструментів для гарантованого усунення небажаного мера з посади. Наприкінці 2022 року Мамай зіткнувся із серйозною підозрою у розголошенні інформації про розташування військових підрозділів. Сам мер вважав це звинувачення необґрунтованим та політично мотивованим, стверджуючи, що інформація, яку він поширював на пресконференції, була відкритою.
Проте подальші дії показали зміну вектора тиску. Замість складного і політично чутливого процесу щодо військової інформації ВАКС визнав Мамая винним у справі, пов’язаній з організацією розтрати майна комунального підприємства. Суд встановив , що мер фіктивно влаштував на роботу двох жінок, завдавши бюджету збитків на майже 600 тисяч грн.
В результаті ВАКС призначив йому п’ять років позбавлення волі з іспитовим терміном в один рік, але з обов’язковою забороною обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій місцевого самоврядування. На підставі цього вироку, який набрав сили у квітні 2023 року, виконавчий комітет Полтавської міськради звільнив Олександра Мамая із займаної посади.
Сергій Надал (Тернопіль)
Мер Тернополя Сергій Надал перебуває під перманентним слідчим контролем, що також може вважатися механізмом впливу з боку центральної влади. Надал регулярно потрапляє у фокус уваги НАБУ і САП. Відкривалися провадження щодо можливого незаконного збагачення, зокрема, пов’язаного з нерухомістю.
Хоча випадок Надала не настільки фатальний для кар’єри мера, як це було в Атрошенка чи Мамая, сам факт постійної уваги та тривалих розслідувань є потужним важелем адміністративного тиску. Медійна увага до підозр створює Надалу становище політичної невизначеності. Цей «підвішений» статус значно обмежує його політичний маневр та змушує діяти вкрай обережно.
У разі, коли швидке усунення мера є надто складним або недоцільним, перманентний слідчий контроль стає найкращим інструментом впливу. Міський голова фактично стає «політичним заручником», а центр отримує змогу зберігати вплив без необхідності формального відсторонення керівника міста.
Олександр Вілкул (Кривий Ріг)
Кейс Олександра Вілкула у Кривому Розі, хоча і не є конфліктом у традиційному розумінні, залишається яскравим прикладом трансформації місцевого самоврядування в умовах війни. Вілкул до повномасштабного вторгнення РФ був дуже поміркованим політиком, який належав до опозиційних «біло-блакитних» сил. Згодом він очолив військову адміністрацію та став фактичним головою Кривого Рога — міста, де народився чинний український президент.
У самого Вілкула довгий час були достатньо напружені відносини з українською владою, він її критикував. 10 років до цього містом керував його батько, а на місцевих виборах обидва Вілкули підтримали Костянтина Павлова, який висувався від нині забороненої «ОПЗЖ» та виграв у кандидата від «Слуги народу». За рік Павлов загинув при загадкових обставинах.
Згодом Олександр Вілкул фактично очолив Кривий Ріг, і під час війни особливих публічних конфліктів між ним та центром не фіксувалося. Однак зараз, на фоні кейса Труханова, деякі відомі блогери, афільовані з центральною владою, почали активно критикувати голову Ради оборони міста. Це може вказувати на те, що крісло під Вілкулом не настільки міцне, як здавалося раніше.
Шість різних кейсів очільників великих міст можуть виглядати чимось відокремленим та на перший погляд не пов’язаним між собою. Однак разом вони складаються в певну систему, яка підтверджує, що відносини між центром і регіонами є доволі напруженими та асиметричними, навіть попри заявлену національну єдність. Центральна влада використовує цілий спектр потужних та різноманітних важелів для досягнення адміністративного контролю: від прямого усунення до «взяття змором» через масові розслідування та перманентний слідчий контроль.
Системний характер тиску на мерів, особливо в умовах обмежених політичних свобод, що зумовлено воєнним станом, становить серйозну загрозу для досягнень реформи децентралізації. Ця реформа нівелюється, коли обрані лідери усуваються з посад або змушені підкорятися вертикалі через юридичні чи адміністративні важелі. Що, в свою чергу, змушує тривожитися за майбутнє демократичних процесів у місцевому самоврядуванні України.
Хоча консолідація управління є логічною та необхідною під час війни, методи, використані для досягнення адміністративного контролю над мерами, викликають занепокоєння. Справжня перемога України залежить не лише від успіхів на фронті, але й від збереження внутрішньої демократичної стійкості та здатності поважати інститути місцевого самоврядування.