“З 2014 року 21 листопада в Україні відзначається як День Гідності та Свободи. Дата обрана не випадково: це річниця початку двох надважливих подій, які докорінно змінили державу і визначили її майбутнє. Йдеться про Помаранчеву революцію, яка почалася 22 листопада 2004-го, та про Революцію Гідності (Євромайдан), що стартувала 21 листопада 2013-го. Або ж ще простіше: Майдан-1”, — write on: ua.news
З 2014 року 21 листопада в Україні відзначається як День Гідності та Свободи. Дата обрана не випадково: це річниця початку двох надважливих подій, які докорінно змінили державу і визначили її майбутнє. Йдеться про Помаранчеву революцію, яка почалася 22 листопада 2004-го, та про Революцію Гідності (Євромайдан), що стартувала 21 листопада 2013-го. Або ж ще простіше: Майдан-1 та Майдан-2.
Цей день є наступником свята Дня Свободи, що святкувався 22 листопада на честь Помаранчевої революції у 2005—2011 роках, поки не був скасований указом президента-втікача Віктора Януковича. 13 листопада 2014 року тодішній голова держави Петро Порошенко підписав указ, згідно з яким в Україні 21 листопада святкується День Гідності та Свободи. Так відбувається і дотепер.
На події обох Майданів немає і не може існувати однакового погляду. Оцінки цих політичних явищ завжди полярні і протилежні. Істина ж, як завжди, десь посередині. Однак і прихильники, і противники сходяться в одному: і Помаранчевий протест, і Євромайдан докорінно змінили Україну, українське суспільство та українську державу, змінивши також весь вектор їхнього подальшого розвитку.
В річницю цих буремних подій видання UA.News вирішило звернутися до відомих політичних експертів та запитати в них, як вони оцінюють обидві революції та що можна сказати 12 та 20 років потому відповідно. Детальніше — в нашому матеріалі із прямою мовою спікерів.
Обидві революції не були даремні: директор Інституту світової політики Євген Магда
Третя декада листопада для України дуже показова, тому що це був старт двох революцій — найвідоміших, наймасштабніших. І тут питання не в тому, чи варто було здійснювати ці революції. Питання в тому, що три революції за 25 років свідчать про таку особливість українського суспільства. Третьою, якщо що, була революція на граніті 1990 року.
Так от виявляється, що українському суспільству легше вийти на Майдан, ніж проголосувати осмислено та якісно, проголосувати за тих, хто не лише обіцяє, а реально робить. І це, на мою думку, найбільша проблема, через яку ми опинилися в такій ситуації. Я думаю, що ці вже понад 20 років – період достатньо стрімкого розвитку України і період нашого прощання з радянським минулим. Це прощання відбувається дуже болісно. В ньому не буде простих рішень. Але я знаю, що ці революції були не даремні.
І розстріл на Інститутській — знаєте, я дуже добре пам’ятаю той день, світило сонце, день був абсолютно весняний. І в цей день розстрілювали беззбройних людей. І ми досі не знаємо всієї правди про те, хто і як це зробив. Але я б схилявся до думки, що це зробили росіяни. Для Росії українські революції – це суміш страху і можливостей вплинути на ситуацію. Вони не очікували під час Помаранчевої революції настільки великого протесту, цього не очікували і українські політики. А під час Революції Гідності намагалися зробити висновки зі своїх помилок — тому кров пролилася, на жаль, достатньо швидко.
Але в будь-якому випадку Україна не просто прожила ці революції: вони стали частиною нашої новітньої історії. Вони показали, що ми суб’єктні. І те, що Україна після Революції Гідності зуміла дати відсіч Росії — дуже позитивний факт нашої спільної біографії. Мабуть, не будемо називати Київ містом трьох революцій. Ми просто будемо і повинні робити все для того, щоб це була столиця держави в центрі Європи. держави, вплив якої максимально відповідає її потенціалу.
Цілі Майданів поки що не досягнуті: директор Українського інституту політики Руслан Бортнік
Оцінювати ці події дуже важко, тому що ми досі живемо в циклі після Революції Гідності. З 2014 року, після перемоги Революції Гідності, ми знаходимося у політичному циклі, пов’язаному з серйозними внутрішніми трансформаціями, зміною політичного, гуманітарного, соціального, демографічного та економічного балансу в Україні. І, звичайно, в ситуації прямого конфлікту з РФ, розвороту на Захід до НАТО і ЄС. Ми живемо всередині цього циклу, і трохи рано поки що підбивати його підсумки. Бо те, як опишуть цей період в історії України, буде залежати від того. як цей цикл завершиться.
Якщо він закінчиться інтеграцією України на Захід і забезпеченням високого рівня життя та демократичних стандартів, про Революцію Гідності напишуть як про велику звитягу. Якщо він завершиться епохою розпаду України, деградації демократії, втратою більшої частини населення і значної частини території — про цей цикл напишуть як про нову українську «Руїну». Багато буде залежати від того, хто в Україні знаходитиметься при владі: противники чи прихильники подій 2014 року.
Поки що ми можемо констатувати, що цілі, проголошені на Майдані — демократична, вільна, благополучна країна, інтегрована в ЄС і НАТО — поки що не досягнуті. Незважаючи на багато позитивних кроків, Україна після Революції Гідності зіштовхнулася з агресією Росії, яка разом із неефективним корумпованим управлінням призвела до того, що сьогодні Україна не контролює майже п’яту частину території та втратила майже половину свого довоєнного, початкового населення. Рівень свободи і політичної конкуренції значно звузився, рівень життя і добробуту українців сильно впав.
Тому поки що ми знаходимося в періоді, коли оцінки нашого життя є негативними, хоча для цього є і об’єктивні, і суб’єктивні фактори. Кінцева оцінка Майдана (Майданів) буде залежати від того, чи переможуть його ідеї. В період після Революції Гідності наша країна, на жаль, потрапила у вир геополітичних перипетиій, перенесла і продовжує переносити величезну кількість страждань. Однак це не означає, що люди, які виходили на Майдан, робили щось неправильно. Адже люди хотіли кращого: кращого життя, більшої демократії, більшої свободи. Проте еліти, які прийшли до влади в результаті Революції Гідності, не змогли належним чином використати цю соціальну енергію, вчинили величезну кількість помилок і самі загрузли у корупції та внутрішніх протистояннях.
Майдани — це приклад українського чуда: директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко
Можна сказати, що все водночас просто і складно. І перший, і другий Майдан — це була повна несподіванка. Це був приклад українського чуда. Третє українське чудо — вже без Майдану, коли українці почали опиратися ворогу після віроломного нападу Росії 24 лютого. Жорстко, по всій країні, без усіляких наказів зверху.
Так само і з Майданами. Ніхто їх не готував: ні перший, ні другий. Люди обидва рази вийшли цілком самостійно. Все це говорить про те, що всередині українського суспільства є величезний запас солідарності, що протистоїть корумпованій і несправедливій владі.
Те, що врешті мало що вийшло — ну, в будь-якому бунті таке відбувається. Майдан взагалі деякі політологи на Заході вважають окремим видом соціальної активності. Є революції, перевороти, повстання, заколоти — а є Майдан. Щось особливо.
І я не вважаю, що це було дарма. Все було не дарма. Це перша в історії України подія, яка запам’яталася українцям. У нас виникла спільна історична національна пам’ять.
На жаль, переміг не Майдан, а його сцена: директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов
На момент отримання незалежності Україна вже мала більшу частину формальних атрибутів та інститутів державності. Однак вона пішла не шляхом наповнення їх новим змістом і оптимізації функціонала, а найбільш простим шляхом екстенсивного розвитку. Це призвело до того, що країна на десятиліття застрягла в пострадянській реальності, в якій еліта сприймала незалежність тільки як можливість безконтрольно збагачуватися, а інтереси населення вимушено фокусувалися на вирішенні задач моментального виживання.
В такій ситуації декларування багатовекторності або європейської і євроатлантичної інтеграції, слов’янської єдності та спільного економічного простору чи балто-чорноморського співробітництва, пріоритетного розвитку відносин з Росією чи з США — все це було фікцією. За цим завжди ховалося одне і те ж бажання законсервувати ситуацію, яка вигідна ключовим політичним гравцям.
При цьому боротьба між Заходом та Росією за вплив на Україну була одним з факторів збереження пострадянського застою. Поділ країни на «прозахідний» та «проросійський» табори блокував формування власного національного порядку денного і спільної моделі майбутнього. Так і не сформувалася партійно-політична система. І це призвело до відкритого конфлікту часів першого та другого Майдану.
Європейський вибір був гаслом Революції Гідності, але він не був головною її вимогою. Головною вимогою була демократизація і модернізація країни. На жаль, це так і залишилось гаслом, а політична еліта займалася більше розфарбовуванням мостів і парканів, поваленням пам’ятників, зміною табличок на вулицях. Було бажання нібито «жити по-новому», але нічого не змінювати по суті. Система залишилася такою, як і була. На жаль, головний результат Майдану фактично в тому, що переміг не він — перемогла його сцена та політики, які на ній стояли. Те, що вимагав народ, так і залишилося гаслами.
Однак російська збройна агресія визначила геополітичний вектор розвитку України. Почався процес модернізації за західним зразком. Та ця модернізація має несистемний характер. Деякі реформи не проводяться внаслідок опору з боку еліт, деякі неприйнятні для суспільства. Деякі з реформ, які дали позитивний результат в країнах Східної Європи, не накладаються на українські реалії. Ще частина носить половинчастий характер.
Чверть століття, змінюючи ідеологічні вивіски, Україна гаяла час для модернізації за західним, європейським зразком. Однак останні події та політичні тенденції в країнах Європи дають підстави говорити, що стара європейська модель переживає системну кризу. Вона теж змінюється.
Україна намагається побудувати європейське вчора. Але це «вчора» рано чи пізно призведе до геть не найрадіснішого «сьогодні».
Читай нас у Telegram та Sends