“Так говорить підполковник поліції Василь Коряк, перший заступник командира зведеної бригади «Хижак» Департаменту патрульної поліції України. На війні він з 2015 року. Демобілізувався…”, — write on: armyinform.com.ua
Так говорить підполковник поліції Василь Коряк, перший заступник командира зведеної бригади «Хижак» Департаменту патрульної поліції України.
На війні він з 2015 року. Демобілізувався влітку 2016-го, і вже в 2017-му став до лав Патрульної поліції. Патрулював і столичні Троєщину та Борщагівку, згодом — керував УПП в Ізмаїлі на Одещині та в Білій Церкві.
І саме в Білій Церкві він зустрів широкомасштабне вторгнення росіян. Пригадує, що військові об’єкти міста 24 лютого 2022 року атакували росіяни, горів Васильків.
«Це не порівнювалося із затишною ламповою АТОшечкою. Але доводилося робити впевнене обличчя і всім розповідати, що ми все відіб’ємо і все буде добре», — розповідає він.
Деякий час працював на Київщині, було чимало безпекових та логістичних питань на плечах патрульної поліції, але:
«Я дуже хотів на війну, мені набридло сидіти на місці. І треба було взяти участь в роздаванні п**юлей!», — каже Василь Коряк про квітень 2022 року.
«В поля» він таки потрапив. 17 червня 2022 року Указом Президента України був нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Зараз офіцер працює на одному з найбільш складних напрямків на лінії бойового зіткнення: Костянтинівка-Торецьк.
Про власний бойовий досвід; про те, як вперше коригували вогонь з СПГ за допомогою коптера в 2015 року; про те, що як вперше скидали із «мавіків» ВОГи на голови росіянам в 2022 році; про підготовку до широкомасштабної війни, Харківський контрнаступ, Бахмут, Серебрянське лісництво, Часів Яр, Торецьк, і… дуже щемну мрію офіцера говорила кореспондентка АрміяInform з першим заступником командира зведеної бригади «Хижак» Департаменту патрульної поліції України.
Мобілізація 2015 року: «Бажаю здоров’я, командире мотопіхотного взводу!»
Ви мобілізуватися в квітні 2015 року, командували ротою 41-го мотопіхотного батальйону. Розкажіть про попередній військовий досвід, будь ласка.
Я командував спочатку взводом, потім 2-ю мотопіхотною ротою 41-го мотопіхотного батальйону, який був приданим до 72 ОМБр. Попередній військовий досвід мій був доволі умовним: закінчував військову кафедру при Національному авіаційному університеті… Це був початок 2000-х і будемо чесними: тоді було модно закінчити військову кафедру з аргументом «щоб військкомат не чіпав». Так і зі мною сталося: отримав первинне офіцерське звання — молодший лейтенант запасу — і думав, що все добре… Потім була мобілізація і Батьківщина мені сказала: «Бажаю здоров’я, командире мотопіхотного взводу!». Але вирішив, що прорвуся — і прориваюся відтоді й досі (усміхається).
У війську отримав позивний «Танцор», бо 10 років займався бальними спортивними танцями. У 8 років мене батьки віддали займатися, і в 18, вже коли став студентом, завершив цю справу. Із цим позивним пов’язана купа смішних історій: наприклад, коли брудний, в броні, обвішаний тактичними штуками, представляючись, називаю позивний, і мене перепитують, чому саме таке псевдо, а я у відповідь: «А я хіба не схожий на танцора?» (усміхається).
Що вам було найскладніше на той момент, під час АТО? Ви працювали тоді на маріупольському напрямку, під Донецьком…
На той час для мене, як для недосвідченого командира, було важко керувати людьми. Це була рота мобілізованих, у нас в батальйоні один чи два офіцери (крім комбата) були кадровими військовими. Але побратими в мене в підрозділі були кльові: дарма, що віком були і 50+, і 22 роки. Та всі працювали в одному напрямку і все було добре.
Станом на осінь 2015 року ми стояли в обороні біля села Старогнатівка, це трішки північніше Гранітного — і на той час ми… сумували. На той час командир батальйону Олександр Олександрович Бакулін (зараз він вже бригадний генерал, командир одного з корпусів) ухвалив рішення, що одну роту треба відправити на підсилення підрозділів біля Новотроїцького.
Він вирішив, що це має бути моя рота — і я йому за це дуже-дуже вдячний. А якщо отримав наказ — то маєш його виконувати так, щоб потім було не соромно в дзеркало дивитися.
Розкажіть про цікавий випадок із тротилом під час АТО…
(Усміхається). Ми знайшли якийсь схрон. Чий він був (наш чи під*рський) — досі не знаю, хоча вже 10 років пройшло. І там був величезний ящик, кілограмів 80, тротилу. І хтось встиг, поперед батька, доповісти в штаб старшого начальника, що знайшли такий скарб! А на той час, для розуміння, це було багатством! Зрештою, до нас приїхала комісія, але ми їм кількість знайденого тротилу не озвучили. Відтак, ми відклали в торбинку десь кілограмів 5 тротилу, мій друг (на той час заступник командира роти, а згодом — і мій кум) Мартин Брест заховав ще кілька пакуночків в пакет АТБ і поклав під ліжко. Я запитав, що він робить — він відповів, що так треба (усміхається). Згодом приїхало начальство, всі все починають описувати, вилучати той пакетик, в якому ну кілограм 5-7 тротилу.
Потім приїздить заступник командира механізованого батальйону й одразу запитує: «Скільки собі заховали?». Ми заперечували, але він все одно просив видати той тротил, котрий заховали… І ми з-під ліжка дістали ще кілька пакетиків тротилу зі словами: «Пане майоре, ну вас не надурити…». Він у відповідь: «Ну так би й одразу!». І поїхав.
Всі задоволені, всі сміються — а в нас у сухому залишку залишилося кілограмів 60 тротилу, який нам дуже допомагав жити та проводити комунікацію із сусідніми підрозділами протягом тривалого часу.
«Я настільки звик до форми, зброї і погонів, що далі вже ніяк без них»
Чи не вперше у 2015 році відбулося коригування вогню по ворогові з СПГ за допомогою коптера. Ви були очевидцем цього?
Не можу стверджувати, що ми були новаторами і найпершими це придумали… Але на той час на нашому напрямку я не знав, щоб в когось ще були дрони. Ми попросили волонтерів і нам прислали DJI Phantom 2 Advance, як зараз пам’ятаю. Станом на сьогодні це досить смішний апарат, але на той час то був «айфон майбах ікс сім» (регоче). Так ми почали коригуватися, куди стріляти.
Ситуація була наступна: був мій взводний опорний пункт — і навпроти мене під*рський опорний пункт. У мене дві БМП — і в них дві БМП. І так вийшло, що вони виїхали в напрямку сусідів справа, 72 ОМБр, і почали атакувати. І ми по них вдарили — далеко не з першого разу — але пристрілялися і одну машину таки підбили. Але ще одна машина залишалася. І десь місяць ми сиділи, «збуджені», і чекали, коли ж вона виїде… А потім було якесь свято — чи день росії, чи день днр — і ми спостерігали за ними, розраховували, що вони будуть бухі, і, мабуть, спробують влаштувати якийсь святковий салют… І так і вийшло: вони викотили машину з укриття, ми побачили, відкрили вогонь, підняли коптер, — і все вийшло.
Тоді під час цих двох уражень БМП я був пілотом дрона. Якщо гучно сказати: коригувальником, хоча моя робота полягала в тому, що я гучно кричав: «Правіше!», «Лівіше!», бо стріляли тоді, так би мовити, «навпомацки».
Чим займалися в цивільному житті після дембеля?
Я демобілізувався влітку 2016 року. Кілька тижнів повалявся в госпіталі, позакривав кілька питань. Потім поїхали відпочили з родиною під Одесою. І далі почав думати над майбутнім. З дружиною все обговорив. Я вже тривалий час мав план: піти в патрульну поліцію. І ще під час служби в АТО мене всі тролили, казали, мовляв, я буду «непридатним психованим ПТСРником», а таких в патрульну поліцію не візьмуть… Але мене це ще більше зацікавило, і я ще більш вперто вирішив спробувати. Вже потім я придумав жарт, який вже зараз смішно жартую: я настільки звик до форми, зброї і погонів, що далі вже ніяк без них!
«Треба поїхати в Ізмаїл, цілину підняти»
І, зрештою, в 2017 році при приєднуєтеся до лав Патрульної поліції. Ваша мотивація?
Було багато відборів, тестування, ВЛК. Із січня 2017 року — чотири місяці «учебки». Мотивація?.. 2014 рік у мене вийшов «іграшковим», навіть і бойовим досвідом не назвеш. 2015-2016 роки — справжня піхотна війна. Після неї, повернувшись в цивілізацію, «на материк», побачив, що Батьківщині легше не стає, плюс переговорив по-чесному з дружиною…
Я був у п’ятій хвилі мобілізації, бачив хлопців 3-4 хвиль, яких ми відпускали на дембель, і потім, доволі велика частина з них поверталися на контракт, бо не знаходили себе в мирному житті. Бо «тягнуло назад». Бо адреналінова залежність.
Ну і звісно ж — не хочу звучати пафосно, але все ж — було бажання зробити щось для своєї країни, щоби не було соромно. З цією мотивацією я і подався в Патрульну поліцію.
Ви керували відділом УПП в Ізмаїлі, згодом — Білої Церкви…
Трішки не так все було… Я спочатку був інспектором патрульної поліції в Києві на Борщагівці, згодом — на Троєщині. Все принципово по-чесному: на загальних підставах проходив відбір і навчання, пітніли всі на рівних під час фізо… Так само по-чесному був на дуже поважній посаді — заступник начальника «пріуса» — і патрулював Борщагівку та Троєщину.
Десь восени 2017 року став командиром роти, працювали в Голосіївському районі Києва. Потім мені зателефонував станом на сьогодні генерал поліції 3 рангу Євгеній Жуков «Маршал» зі словами: «Треба поїхати в Ізмаїл, цілину підняти, що ти про це думаєш?». Але я в анкеті під час вступу в патрульну поліцію чітко вказав, що до відряджень не готовий, після півтора року на війні хочу побачити, як діти ростуть… Ми поговорили, він мене почув, і сказав того ж дня збирати речі, а коли виїжджати — мав сповістити. Так я і поїхав в Ізмаїл.
Широкомасштабне вторгнення: «Це не порівнювалося із затишною ламповою АТОшечкою»
Які менеджерські риси характеру, котрі ви здобули на керівній посаді, пригодилися під час служби у війську з початком повномасштабного вторгнення?
Я навіть не знаю… У будь-якій професії, не важливо якій — директор аптеки ти, птахофабрики чи військового організму — треба бути вимогливим до себе і своїх підлеглих. Важливо, щоб був розумний компроміс між жорсткістю та гуманністю. Цього я навчився в Олександра Бакуліна, в на той час майора Кирила Лапчика, і генерала Жукова, і полковника Білошицького…
Найголовнішим було те, що, на момент початку повномасштабки, вдалося втримати особовий склад. Я на той момент був командиром батальйону патрульної поліції Білої Церкви. Тобто, можна сказати, був «директором» білоцерківської «патрульки», адже тоді був батальйон на все місто.
Доводилося з розумним, але впевненим виглядом ходити і казати: «Та не ссіть, це в мене не перша війна, я знаю, що треба робити, все буде добре». Хоча насправді ніфіга не було «добре»: ракети летять, сьомий і п’ятий майданчик вигрібає (ППД 72 бригади — ред.), зенітно-ракетний полк вигрібає, 72 (бригада) вигрібає. Вікна мого кабінету виходили на Васильків — він теж горів. І це не порівнювалося із затишною ламповою АТОшечкою. Але доводилося робити впевнене обличчя і всім розповідати, що ми все відіб’ємо і все буде добре.
Для патрульної поліції повномасштабне вторгнення почалося 23 лютого 2022 року, десь опівдні. Була оголошена спочатку навчальна, а потім бойова тривога, всі прибули до місця служби, отримали зброю — і почали чогось чекати.
Десь одночасно з першими вибухами в нашій групі в месенджері ми отримали голосове повідомлення від начальника Департаменту патрульної поліції Києва «Маршала», нагадаю, це ветеран ДАПу, який казав, як зараз пам’ятаю: «Рєбята, понеслося. Всі знаєте, що робити! Зараз ми відіб’ємося і потужно їм наваляємо!». На той час ті слова нас настільки збадьорили, що було… здорово!
Так, десь влітку 2021 року з’явилися розмови й чутки, всілякі «аналітики» в інтернеті пророкували повномасштабну війну…
Особисто для мене було зрозуміло, що якась глобальна пизд*чка ще має статися. І всіх своїх бійців (патрульних білоцерківських) старався готувати до того, що ми ще всі будемо нормально воювати… Так, до таких моїх настроїв ставилися дещо іронічно, підсміювалися, — мені моя розвідка з внутрішніх підрозділів доповідала, що до цієї моєї риторики ставилися скептично. Типу: «контуженого прислали, все зрозуміло, вояка, що з нього взяти, ще скаже окопи біля будівлі батальйону копати»… Я на це не реагував, бо люди мають право на свою думку.
І от 24 лютого 2022 року. І я підходжу до тих самих людей, котрі наді мною підсміювалися, і запитую: «Друзі, як справи? Коряк, виходить, дурень?».
Чому я про це згадав?.. Десь за пів року до повномасштабного ми з кумом придумали таку штуку: я збираю командирів рот і взводів з патрульної поліції Білої Церкви і проводжу командно-штабні навчання. Легенда навчань була така: ви приїжджаєте на службу, незрозуміла ситуація, зв’язку немає, вам ніхто не відповідає. Старше керівництво відсутнє: комбат застрелився, заступник комбата потрапив у полон, умовно кажучи. Ви — найстарший офіцер. Ваші дії?
І я заслуховував кожного: взводних і заступників, ротних і заступників. І потім у форматі діалогу все проговорювали. І в процесі цієї розмови хтось із хлопців згадав, що в нас є два об’єкти: білоцерківський аеродром, який частково не використовувався, здається, — але військовий. Другий об’єкт знаходиться по трасі М-05 «Київ-Одеса», яку ми теж обслуговували. Це ділянка траси, яка використовується як резервна злітна смуга… Пам’ятаю, що тоді хтось із хлопців пригадав чехословацький варіант, коли літак запрошував типу вимушену посадку, а з нього вибігали «зелені чоловічки» і робили свої погані справи…
Ці навчання з відповідною легендою я проводив влітку 2021 року, і хтось із моїх патрульних командирів рот під час тієї розмови каже: «Не треба дати можливості ворогу сісти на трасу…».
І ось настає 24 лютого 2022-го. Я набираю одного з командирів взводу, кажу, що треба летіти на аеродром. І якщо там нікого немає, то треба брати кілька «патрульок», розташувати їх упоперек злітно-посадкової смуги, увімкнути мигалки і пішки виходити звідти. Але наше геройство там не знадобилося: коли мої хлопці під’їхали, то там вже були спецпризначенці.
На одеській трасі реакції належної ще не було, я зателефонував взводному, котрий був на трасі за старшого. І сказав йому: «Гаси трасу, як хочеш — але щоб ніхто не сів». Андрій не розгубився — впоперек траси, де немає дерев і відбійників, виставив екіпажі, увімкнув мигалки, і… почав зупиняти фури. Я й досі вдячний кожному з водіїв тих фур. Бо він зупинив одну, дві, три фури і каже прямим текстом: «Друзі, не треба дати можливості сісти ворожим літакам». Ті сказали, що без питань. І десь добу чи дві траса була заблокована фурами та патрульними. Я не знаю, допомогло це чи ні. Але тоді вважали за правильне зробити саме так. Літак не сів — отже, вже трішки перемога (усміхається).
Біла Церква, 2022: «Всі зірки на небі, які занадто яскраво сяяли, — автоматично „називалися“ безпілотниками»
Яка була безпекова ситуація в Білій Церкві в перший місяць повномасштабного вторгнення? Пригадайте якісь цікавинки.
Безпекова ситуація в Білій Церкві була… своєрідною. Набагато менше стало хуліганства, бо людям стало не до нього. Але з’явилися нові виклики: чутки про так звані «мітки», дані про коригувальників тощо. Було безліч викликів від громадян, і їх важко засуджувати, адже люди переживали і теж хотіли лише добра… Але всі зірки на небі, які занадто яскраво сяяли вночі, — автоматично «називалися» безпілотниками. Відповідно, викликалася поліція зі словами: «Виїжджайте, летить безпілотник, терміново його збивайте зі свого Форт-17!».
Було безліч повідомлень про ДРГ. І чув про такі випадки і в інших містах: коли якийсь незрозумілий, напів наркотичного вигляду дядечко щось із ліхтариком робить у підвалі — то викликається патруль начебто до «коригувальника», який «ставить мітки» для нанесення ударів «Іскандерами». Прибуває патрульна поліція, мчить в бік цього чоловіка, а він захищається і виправдовується: «Друзі, я не коригувальник! Я закладчик! Не бийте!».
Ну і варто додати, що патрульна поліція брала участь і в обороні Київської області: Ірпінь, Буча, Ворзель. Але мене не пускали. Я так бісився з цього, записував злі «голосовухи» своїм шефам: невже мій досвід нікому не потрібен?! До мого дому росіянам залишилося 6 км — а я сиджу, «каравани воджу». Ми тоді надавали супровід під час евакуацій посольств, різних установ, — бо все це курсувало по одеській трасі. Шалена робота також була пророблена, наша «патрулька» намотала не одну сотню тисяч кілометрів.
І в один із днів, коли я записував своїм шефам чергову злу «голосовуху» про те, що я хочу по-чесному воювати, а не «каравати водити», мене набрав перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції Олексій Білошицький і сказав одну фразу, після якої я «підзавалив» і заспокоївся. Вона звучала так: «Вася, запам’ятай: воїни виграють битви, а війну виграє той, в кого краща логістика. Займайся логістикою». Моя відповідь була лаконічною: «Так точно, пане полковнику». Я завалив і робив свою роботу. Але все ж попросив не забути про мене і коли треба буде — покликати на війну.
«Я дуже хотів на війну, треба було взяти участь в роздаванні п**юлей!»
Як ви опинилися з посади начальника УПП Білої Церкви — «в полях»? На яких напрямках і в якому підрозділі працювали?
8 квітня 2022 року в складі 5 взводу (16 бійців разом зі мною) ми поїхали на Миколаївський напрямок. Я не вперше чую здивування щодо того, як це, мовляв, командир батальйону може поїхати взводним… Але я дуже хотів на війну, мені набридло сидіти на місці. І треба було взяти участь в роздаванні п**юлей! Спочатку ми були резервним взводом і потрапили в останній момент в цей двіж — у зведений загін патрульної поліції, який вже мав досвід після оборони Київщини, але все ще розростався потужностями.
Потім до нас приїхала перша гаубиця Д-30. Я згадав свій досвід пілотування тим самим DJI Phantom, яким працював ще в 2015-му.
Пам’ятаю одну з перших вилазок: ми на пузі проповзли в якісь кущі, підняли Mavic, політали, повернулися із записаними відео та розвіданими позиціями, і… так сумно стало! Ми усвідомили, наскільки їх (росіян) дох…ра, їх було дуже-дуже багато. Навпроти нас стояла добряча механізована рота, з технікою закопаною… Це десь район Яковлівки та Березнегуватого орієнтовно, на межі Херсонської і Миколаївської областей.
Пам’ятаю, що була спека. Ми жваво обговорювали ту кількість росіян, і дійшли такої думки: якщо по-чесному з росіянами воювати, штик-в-штик, ніж-у-ніж, автомат-в-автомат — то вони нас зітруть, бо нас менше набагато. Тоді хтось із побратимів каже: «То давайте їх най*бувати!». І ми почали думати, як же їх можна на*бати… Ми тоді вже впевнено користувалися нашою гарматою Д-30: забезпечували розвідку цілі, коригування вогню та підтвердження ураження.
Потім з’явилась батарея 120-мм мінометів, і після цього ми взагалі почали відчувати себе крепкими мужчинами. А потім приходить побратим «Бритва» і каже: «Слухайте, я чув, що із „мавіків“ можна скидати ВОГи, дивіться, вже таке роблять» і показує просто живе відео з квітня-травня 2022 року. І ми реально бачимо: підлітає мавік, кидає і під*р умирає. Класно! А що для цього треба?
Як ми не повбивалися тими ВОГами — я й досі не розумію. Пам’ятаю тільки, як один з наших побратимів акумуляторною болгаркою по колу пиляє, а сам стоїть без футболки. Я запитав, де одяг. Відповідає: «Та шкода, якщо ї*ане — футболка ж нова, жалко буде». Ми досі регочемо з цього випадку…
Але командири підтримали і сказали розвивати цю тему. І вже потім влітку на півдні — Велике Артакове, Андріївка, Благодатівка — ми росіянам влаштовували справжній геноцид. Користувались тоді росіяни аналоговим зв’язком, ми взяли тоді рацію Baofeng, просканували їх частоту, повісили її на дерево, назвали її «Під*рFM» і слухали, що вони про нас розповідають. Там багато смішного було… Але одного дня взводний опорний пункт росіян «Макдональдс» ми закошмарили двома мінометами і скидами з «мавіка» до того, що на вечір вже командир того під*рського опорного пункту свого старшого начальника просив, щоби їм прислали хоча би чотирьох людей, бо немає кого на ніч на чергування поставити.
Тоді ми зрозуміли, що щось в нас таки виходить, навіть приємно було. Були шалені емоції, перші відбиті штурми, перші враження техніки, КАМАЗи, БТРи, БМП, БМД. Нормально так, по-багатому ми там на накришили…
«Патрульні вигрібали від ворога нарівні з розвідниками»
Чи брали ви участь у харківському контрнаступі? Розкажіть про випадок, будь ласка, коли ви 20 комплектів російської форми виміняли на автомобіль для підрозділу…
Десь в останні дні літа 2022 року ми терміново отримали наказ: визначену кількість наших сил та засобів (аеророзвідку, міномети, на той час єдину гармату) перекинути під Балаклію. Ми отримали БР-ку, через дві години мав бути старт колони. «Зрада» була неймовірна, ми не хотіли їхати з півдня.
Були роздратовані: ми все літо стояли на півдні, даруйте за фразу не для публікації, але з пісні слів не викинеш: ми все літо ї*али і нам не дали ви*бати до кінця. Ми вже кожного під*ра знали в обличчя, знали, де їхні позиції, де заміновані ділянки тощо…
Пам’ятаю першу нараду і слова генерала Фацевича, який на карті показує склади біля Балаклії і каже: «Мужики, наше завдання — взяти склади, далі — як вийде». Я коли подивився на ту карту і приблизний розклад сил та засобів — зрозумів, що треба подумати… Але все вийшло.
Харківський контрнаступ був досить стрімким. Для нас він увінчався звільненням Лиману. Потім ще були спроби атакувати Червону Попівку та перерізати трасу Сватово-Кремінна… Пізньою осінню 2022-го контрнаступ зупинився. Але враховуючи, що ми силами нашого загону патрульних поліцейських працювали з розвідзводом 3 батальйону 25-ї повітрянодесантної бригади, то доступ до трофеїв у нас був такий, як треба.
Так, ми, патрульні, були нарівні із розвідниками. І вигрібали від ворога точно так само. Так, багато хто не вірив, і, можливо, й зараз не вірить. Але так було. І це чимало людей можуть підтвердити.
Тому й трофеїв у нас накопичилася досить таки хороша кількість. І тут телефонує мій знайомий з часу АТО офіцер і запитує, чи є в мене російська форма, комплектів 10-20. Взамін він обіцяв мені «царський підгон». Та я відмовився від «підгону», але якщо для справи справді важливої, то я пообіцяв назбирати тієї форми. Живучи в Лимані, ми пішли назад, в напрямку Ізюма, де воювали — і збирали та виколупували ту форму росіян… Бо на тлі інших трофеїв ми й не дивилися в бік одягу.
І коли зрештою я надіслав фото форми, визбираної в болотах, і котра сушилася, розкладена на траві, — мені пообіцяли в обмін… автомобіль. І я його отримав.
Які висновки зробили для себе після харківського контрнаступу?
З одного боку — величезне піднесення від усвідомлення того, що можна ворога бити та гнати. З’ясувалося, що вони можуть бігти від нас, тікати, кидаючи свої особисті речі, документи на полі бою. В тому числі — офіцери.
Але з іншого боку — жаль, що тоді я особисто допустив помилку: занадто повірив у себе; повірив у те, що ми росіян будемо гнати до Уралу, дуже далеко… Вірив, що протягом зими в Бахмуті покріпимося, а на весну як жахнемо! Але поки що жахнути так, як би хотілося, — не вийшло. Тому тоді, виходить, я себе трішки переоцінив…
А після боїв за Бахмут що було найважчим?
Найважчим було змиритися з тим, що поки що стрімкий контрнаступ, вихід на оперативний простір та кава в Криму… трохи відкладаються. І тепер треба спробувати стояти в обороні.
Після Бахмуту ми змінювали кілька напрямків. Було і Серебрянське лісництво з 63-ю бригадою. Толкові військові, приємно було працювати. Далі — Курдюмівка, Кліщіївка, Часів Яр, Торецьк.
«Коли починаємо втрачати людей — це найважче»
На якій ділянці фронту зараз працюєте? Які виклики на нинішній посаді долати найважче?
Працюємо зараз в Торецьку. Найважчий виклик для командира будь-якого рівня — втрачати особовий склад. Але, на жаль, так буває: люди гинуть.
Можна багато вересків почути у мережі чи просто на вулицях українських міст про те, що, мовляв, «поліція не воює»… Та ні, друзі, воює. І, на жаль, патрульні поліцейські теж гинуть від снарядів, під*рської FPVшки. І КАБу теж байдуже, хто ти: нацгвардієць, прикордонник, «збройник», ТРОшник, спецпризначенець чи патрульний поліцейський. Він просто прилітає — і все.
Я страшенно нервую і закипаю, коли ми втрачаємо якесь дорогоцінне дефіцитне майно: бронетехніку чи різні системи ведення вогню (міномети, артилерія, дрони, — з якими у всіх завжди дефіцит). У нас ситуація — слава Богу, завдяки керівництву Департаменту патрульної поліції — непогана, але завжди хочеться більше. Тому я страшенно нервую, коли ми втрачаємо щось із техніки чи озброєння. Але я нервую до того моменту, поки не починаємо втрачати людей.
А от коли починаємо втрачати людей — це найважче. Тоді вже пох*р на ті дрони… Просиш просто летіти подалі, дати картинку, щоб зрозуміти, як врятувати людей, яку техніку за ними відправити тощо. Іноді це получається, іноді — ні… Як казав один патрульний офіцер: є чим пишатися, є чого соромитися. Мабуть, у всіх так.
Як змінилося поле бою, на вашу думку, з 2022 року по 2025-ий? Хто крокує вперед в контексті технологій у цій війні: ми чи ворог?
Поле бою змінилося колосально. Якщо в 2022 році ми просто ґвалтували москалів дронами — то зараз, як мінімум, спостерігається паритет. Плюс-мінус на рівних ідемо, дай Боже, щоб на цих позиціях і втриматися. Ворог масштабується, прогресує, вони геть не дурні.
На вашу думку, в чому ми переважаємо росіян, а в чому ворог нас?
Москалі сильно підтягнулися щодо використання дронів. КАБи — то суперзброя їхня і, на жаль, поки що я не бачу нашої технологічної відповіді їхнім КАБам в такій же кількості.
Сильно попереду росіяни і в розвідувальних дронах. Принаймні, це моя точка зору щодо нашого напрямку, Торецьк-Костянтинівка. Ну і росіян більше. Так, вони не настільки навчені і не такі мотивовані, як ми. Але їх більше. Тому розслаблятися немає причин, противник не є слабким. Вони швидко вчаться, отримують техніку з-за кордону…
Але глобально: ми переможемо, бо за нас стоїть все добро цієї планети. За росіян — всі злодії, за нас — всі гарні чуваки зі своїми технологіями та розробками, бажанням покарати зло та, перепрошую, грошима. Бо, як співають Nord Division: раніше думали, що воювати страшно — а з’ясувалося, що дорого. Так от: це, с*ка, дуже дорого!.
«Мрію стати начальником патрульної поліції українського Криму»
Що для вас буде завершенням війни?
Особисто для мене — дзвінок від мого керівництва, які й скажуть: все, війна зупинилася. Ти 8 квітня поїхав — от збирай всіх, хто там є, і всі по домівках роз’їжджайтеся, а завтра виходьте на службу в патруль. От це вже буде завершенням війни. Не скажу, на яких саме рубежах і кордонах — я не є політиком чи «експертом з інтернету»…
Який ваш особистий запас міцності у цій війні?
Не знаю. Він просто є. У 2022 році зі мною пішли 15 патрульних (охочих було більше десь уп’ятеро, але дозволили лише 15). Зараз хтось не з нами з різних причин, але в основному всі ті люди — кістяк батальйону безпілотних систем. 50% наших пілотів мають «корені» із Білої Церкви. Жартуємо, що новобранців бригади вчать ті, кого вчили ті, кого вчили ми. Це вже третє чи четверте покоління…
Приємно, що наші хлопці ростуть в посадах: хтось ротний, хтось комбат, хтось заступник командира батальйону. І це неймовірно круто, вони цього заслуговують. Я їх страшенно сварю, звісно, за кожен «зальот» чи недолік. Але люблю — більше.
Про що ви мрієте?
Мрій багато. Але найбільша — завершити цю війну так, щоб, по-перше, перемогти, а по-друге, дослужитися до того, щоб стати начальником патрульної поліції українського Криму… Я люблю Крим, ми там не раз були з дружиною та дитиною ще до 2014 року, нам там дуже сподобалося. І от там, начальником патрульки Криму, можна й дослужувати до пенсії, пишатися собою та всім навколо розповідати про ратні подвиги…
Фото з особистого архіву Василя Коряка
