“Передусім дякуємо, що ви з Україною та в Україні і що все це – уже п’ятий наш Саміт перших леді та джентльменів – відбувається, і це важливо, відбувається попри все, попри тривоги й загрози.”, — write: www.president.gov.ua
Дуже дякую!
Слава Україні!
Олено!
Всі учасники й учасниці Саміту!
Наші гості – перші леді та джентльмени з Австрії, Данії, Естонії, Литви, Фінляндії, Сербії, Німеччини!
Дорогий Алексе!
Дуже дякуємо! Дуже дякуємо за підтримку, за участь.
Передусім дякуємо, що ви з Україною та в Україні і що все це – уже п’ятий наш Саміт перших леді та джентльменів – відбувається, і це важливо, відбувається попри все, попри тривоги й загрози. І присвячений Саміт найважливішому – тому, що насправді має перемогти в цій війні. Звісно, незалежність. Звісно, наша суверенна держава. Звісно, надзвичайно сміливі наші люди. Але об’єднане це все людяністю. Саме цим. Людяність має перемогти.
Іноді ми чуємо від політиків – і що далі вони від реальної ситуації, то більш упевнено кажуть: Україну та Росію більш за все розділяє питання територій. Начебто саме це – ключове питання у війні. Звісно, ми б’ємося за нашу землю, ми захищаємо нашу суверенну територію, і це абсолютно справедливо. Але треба поглянути, що саме Росія несе на нашу землю. Це ж завжди впадає в очі: що ближче підходить Росія, то очевидно менше стає життя, будь-якого життя – просто людей менше, усього менше, що з людьми пов’язане, що робить людей щасливими. І завжди що ближче Росія, то більше зруйнованих, на жаль, життів, то більше слідів життя, яке колись було, а стало просто руїнами. Захоплені Росією наші території, наші землі стають часто просто безлюдними. Навіть Донецьк, колись одне з найбагатших, найбільш сильних міст України, росіяни примудрились довести до стану, коли нормально жити там просто неможливо. І це ж усе не тільки про Україну.
За ХХ століття московська держава взяла під контроль різні території, і всюди можна цілком однаково порівняти, як там у них, у Росії чи під російським контролем, і як у сусідів. Зовсім поруч, але зовсім, зовсім по-різному. Наприклад, Карелія та Фінляндія. «Калінінградська область» та воєводства Польщі або землі Німеччини. Ми бачимо, як по-різному все у Білорусі та в Литві. Як відрізняється все, що ми робимо на своїй землі, і те, що Росія робить на нашій тимчасово окупованій території. З усього цього видно, що межа між нами та Росією – це саме ставлення до людей, те, що визначає все інше. Або людяність має значення, і саме на цій основі будується життя, або значення має тільки одна людина, яка вирішує все, і, відповідно, в інших нормального життя немає. Саме це несе Росія. І та людина, яка її очолює.
І що буде після цієї людини?
Тема Саміту – освіта. І не просто система освіти, а впевненість, що завдяки освіті можна захищати людяність, можна запобігати війнам, зміцнювати мир. Чи справді це можливо?
Усі ми можемо знайти інформацію про вчителів Путіна. Російські пропагандисти дуже часто любили показувати його вчительку німецької. Людина досвідчена, і видно, що пишалася своїм учнем. Вона навчила Путіна німецької, але не змогла навчити його бути європейцем. Путін закінчив Ленінградський університет, здобув фах юриста. Але як цей «юрист» зміг правити Росією так, що опинився під ордером Міжнародного кримінального суду? І ще й за що – за викрадення українських дітей. Ми знаємо, що Путін здобув базові уявлення про мораль у спортивному гуртку – у свого тренера. І це був тренер не тільки із дзюдо, а більше з кримінальних понять – із відповідного ставлення до життя та до інших людей. Цей тренер був у Путіна. А як тоді сталося, що мільйони росіян, у яких не було такого тренера, схожі своїм мисленням на їхнього керівника?
Ми маємо справу з чимось значно глибшим, ніж біографія однієї людини та політика одного вбивці. Ми маємо справу із чимось таким, що в культурі Росії, що її неминуче заводить у війну. З ким із сусідів Росія ще не воювала? З усіма. Навіть Китай вони намагалися принизити й колонізувати: був такий час, коли вони намагались привласнити Маньчжурію та інші території Китаю. Чи можуть зараз російські школярі, російські студенти дізнатись у процесі свого навчання про цю правдиву історію Росії? Звісно, ні. Політична нечесність Росії багато в чому базується на академічній нечесності в Росії – на нечесності тих, хто навчає дітей. В історії Росії було немало загарбницьких війн, але чи вибачилась Росія хоча б за одну з них? Звісно, ні. Жодних вибачень. Але впевненість Росії, що нові війни зійдуть їй із рук, ґрунтується зокрема на таких прикладах, як зараз у Грузії, коли влада Грузії своєю поведінкою та ставленням до політичних опонентів, на жаль, більше схожа на російську, ніж на європейську владу. Може, кримінальна зневага до життя тепер не в фаворі в Росії? Навпаки, вони її культивують. І ми бачимо на фронті, що кримінальні поняття в російській армії значать більше, ніж статут російських збройних сил. І це не тільки про «вагнерівців» мова – про багато інших російських підрозділів. Про те, як вони розстрілюють своїх, коли ті намагаються вийти з поля бою. Про те, як вони саджають «у яму», коли людина намагається захистити свої права. Про те, як вони грабують своїх, знущаються із цивільних, катують полонених.
Тобто це в культурі Росії, що плодить «путіних», учить їх зневажати людей і людське, – це продовжує існувати й навіть посилюється. Саме тому так складно домовитися з Росією про мир. Саме тому торгівля з Росією, економічна співпраця, будь-які спільні проєкти не допоможуть утримати Росію від війни, але тільки дадуть їй заробити гроші на нову війну. Росія так навчає своїх людей – у школах, у спортивних гуртках, в університетах, але також, на жаль, і в багатьох сім’ях, і в продуктах масової культури. І це великий урок для всіх нас – для тих, хто хоче захисту від Росії, гарантованої безпеки для наших дітей. Поки в російських школах не вчать людяності, договори з Росією не працюватимуть. Поки російські університети можуть вважати поважними випускниками міжнародних злочинців, нам усім, сусідам Росії, треба дбати про безпеку. І якщо Росія буде такою й надалі, нам усім треба думати, як і надалі обмежувати її вплив на свої країни, на свої економіки, на свою культуру, на свої медіа, на свою освіту – на наших дітей. Саме тому, коли ми говоримо про ізоляцію Росії за війну, ми говоримо про значно більше, ніж тільки про санкції. Ми говоримо фактично про самозахист – про збереження людей і людяності в наших країнах.
Потрібна така сімейна політика, така підтримка родин у наших країнах, яка б дозволила батькам більше можливостей бачити, як ростуть їхні діти й чим вони живуть. Нам потрібно значно більше зв’язків між країнами не просто на рівні політики, а на рівні громад, на рівні наших людей. А це, зокрема, і шкільні обміни, і можливості студентів. Потрібно уважно ставитись до всього – від контенту, який дивляться діти, до співпраці на рівні університетів, якщо це перетинається з академічним середовищем або будь-яким іншим середовищем у Росі. Тобто з людьми, які не знайшли в собі сил засудити цю загарбницьку війну, хоча мають про неї всю інформацію, всю правду. Нам треба бути сучасними в просуванні правдивого історичного знання. Росія сучасна в просуванні пропаганди, і ми маємо відповідати на це не тільки підручниками, але й масовою культурою. Вчора, до речі, у мене була зустріч із Прем’єр-міністром України, з міністром фінансів, із командою нашої сфери культури, і ми говорили зокрема про це – про створення контенту. Тисяч, тисяч, тисяч годин контенту, який має бути альтернативою російському. Це завдання кожної країни – свідомо підтримувати свою культуру, свою освіту, свої сім’ї. І щоб це було на основі поваги до людей, до людського, до людяності.
Моя перша вчителька була в Монголії. Мій батько там працював, і там я пішов до школи, у перший клас. Ми були в класі дуже різні діти, абсолютно, із різних куточків: із Монголії, з Бурятії, з України, з інших країн. Вчителька найперше, чого вчила нас – щоб ми могли бути разом, поруч одне з одним, приймали одне одного й поважали. Щоб ми спілкувались. Щоб ми, маленькі, могли співіснувати – без конфліктів, у мирі. І, на мій погляд, вона досягла успіху. І важливо, щоб у наших країнах завжди в цьому досягався успіх. Хоч би які різні були діти, вони мають навчитися бути європейцями.
Я вчився в університеті, здобув фах юриста. Мені не дуже хотілося бути юристом. Але так сталося, що все ж таки юриспруденція з’явилась у моєму житті. І багато важливих законів, указів сьогодні, державне регулювання, багато різних процедур, робота з партнерами, з міжнародними організаціями, інституціями. І серед іншого все ж таки ми підвели російського лідера під ордер Міжнародного кримінального суду. Він заслужив на це. І важливо, щоб у наших країнах це працювало – невідворотність покарання, відчуття справедливості, а отже, нормальна юридична освіта. Щоб відрізнялись від «фахівців» із Ленінградського університету.
Може, це забагато про себе, але тим не менше… Мій батько – майстер спорту і доктор технічних наук. Він професор, викладач в університеті. Все життя займається освітою. Він завжди мені говорить: знання дуже важливі, а от ступені – ні. При тому, що він має і звання, і ступені. Я все життя займаюся спортом, не став майстром спорту, але це дуже допомагає мені. Особливо зараз, коли вміння бути дисциплінованим означає вміння бути результативним. І багато питань доводиться вивчати дуже прискіпливо, особливо що стосується безпеки, зброї. Часто знання України про наявність тієї чи іншої зброї в партнерів кращі, ніж у самих цих партнерів. І це допомагає нам триматися вже стільки часу повномасштабної війни. Ми в Україні тримаємось завдяки тому, що мільйони наших людей уміють щось краще за інших. Знають, що таке самодисципліна. Знають, що знання виграє. Вони навчалися цього вдома. Навчалися цього в школі. Навчилися цього в університеті. Багато хто – у спортивних гуртках, але в таких, які про спорт, а не про поняття. Тобто зрештою ми маємо вигравати і на полі закону, і на полі культури, а отже – на полі освіти, щоб мати перевагу й надалі в площині безпеки. І важливо, що ми сприймаємо цей виклик однаково – усі, різні, але однаково – людяність має перемогти.
Дякую.
Слава Україні!