“Участь у дискусіях взяли визволені з полону Оборонці, члени родин полонених та зниклих без вісти, правозахисники, журналісти та експерти. Організував…”, — write on: armyinform.com.ua
Участь у дискусіях взяли визволені з полону Оборонці, члени родин полонених та зниклих без вісти, правозахисники, журналісти та експерти. Організував захід Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.
Під час дискусій обговорили такі питання:
- Як родини полонених, визволених з полону та зниклих без вісти підтримують одна одну й об’єднуються в спільноти.
- Чому та в який спосіб особисті історії полонених мають стати частиною національної пам’яті.
- Як суспільство, медіа та держава можуть та мають зруйнувати табу довкола теми полону та яким чином слід говорити про полон, полонених та визволених з полону.
Перша панель мала назву «Як родини підтримують одна одну й об’єднуються в спільноти». Її модераторкою виступила керівниця Західного регіонального центру Координаційного штабу Анна Кузюта, яка координує роботу з родинами зниклих без вісти та полонених у шести західних областях України.
Її команда організовує виїзні зустрічі, залучає представників державних структур, зокрема ТЦК і Пенсійного фонду, щоб надати реальну допомогу родинам. Вона наголосила, що комунікація з родинами має бути щирою та сталою, а також визнає складність ситуацій, у яких доводиться працювати.
«Для нас кожна родина, яка телефонує щодня і запитує: „Де мій син, де мій чоловік, коли повернеться додому моя донька?“ — це родини, які ми любимо, тому що це родини, які шукають і чекають. На жаль, є ситуації, коли захисників не шукають — і тоді це боляче», — наголосила вона на важливості зворотного зв’язку та включеності родин полонених та зниклих без вісти захисників до пошуку та повернення їхніх рідних.
Цю тезу підтримала та розвинула Ірина Таранова — мати зниклого безвісти, очільниця громадської організації «Жінки роду» та лідерка великої жіночої ініціативи, яка поєднує тисячі родин з усієї України та допомагає їм у переживанні важкого досвіду.
Виступаючи як активістка і мати, яка сама переживає цей біль, вона наголосила на вірі у силу добра та солідарності, які допомагають триматися у найтемніші часи.
«Я ніколи не думала, що буду займатись громадською діяльністю, але займаюсь. Більше року назад ми об’єдналися з жінками територіальної оборони. Дівчата дуже ініціативні і талановиті. Зараз я очолюю офіційну громадську організацію Жінки роду до якої входить 27 об’єднань територіальної оборони України, міст і сіл. Також жінки ЗСУ
Цифра 755 осіб зниклих безвісти входить в нашу організацію якими ми опікуємося. Цифра 755 осіб зниклих безвісти входить в нашу організацію якими ми опікуємося Ми допомагаємо хлопцям які повернулися з полону які виявилося що вони сироти Ми їх не залишаємо осторонь, у нас є таких 100 хлопців, яким ми допомагаємо», — розповіла вона.
Донька полоненого морпіха Катерина Музлова розповіла, що створила благодійний фонд «Серце в дії» після того, як її батько потрапив у полон під Маріуполем і вже четвертий рік перебуває у полоні. Її проєкт Voices of Captives уже об’єднав понад 35 країн і десятки активістів.
Катерина поєднує міжнародну адвокацію з гуманітарною допомогою та підтримкою родин, які часто не знають, куди звертатися. Вона інформує міжнародну спільноту про події в Україні та збирає допомогу для родин військових. Катерина вірить, що родини — це не просто голос полонених, а світло, що утримує надію.
«Я донька морпіха, який обороняв Маріуполь і наразі вже четвертий рік перебуває в полоні. Дійсно, ми намагаємось робити все можливе для того, щоб нас чули. Саме так в 23-му році створилася організація, а саме Благодійний фонд Серце в дії. Чому благодійний фонд? Тому що хочеться робити благі справи, хочеться не лише бути голосом, а і бути тим промінцем світла для родин, який нагадує їм, що про них не забули», — пояснила Катерина Музлова.
Визволений з полону військовослужбовець Десантно-штурмових військ ЗС України Євгеній Дідківський — один із тих, хто публічно говорить про свій досвід після повернення з полону. Він наголосив, що в суспільстві існує інформаційний вакуум щодо тих, хто повернувся з полону. Вони ж самі часто переживають емоційне виснаження та відчуття непотрібності.
Водночас подякував усім тим, хто допоміг йому повернутися в Україну, однак зауважив, що після повернення ветерани стикаються з нестачею інформації щодо програм підтримки визволених з полону і змушені покладатися на «сарафанне радіо». Він підкреслив важливість розголосу, доступності, комунікації, а також усвідомлення суспільством ролі ветеранів.
«Перебуваючи там ти знаходишся в абсолютному інформаційному вакуумі. Жодної інформації навіть від русні ми не отримували практично взагалі. Були деякі інколи випадки, коли вони могли хизуватися якимись своїми досягненнями, і то, чесно кажучи, ми їх піддавали сумніву. Але в тому стані і в тих умовах, в яких ми там перебували приходиш до такого стану, коли ти починаєш десь усвідомлювати, що можливо ти тут нікому не потрібен. Чому тебе не міняють, чому тебе не повертають? Можливо тут взагалі й України вже не існує. Коли ти повертаєшся назад — тільки тоді розумієш, наскільки кропітка, наскільки велика робота проводиться зі сторони державних органів [для визволення полонених]», — розповів Євгеній.
Про цю діяльність державних органів з підтримки ветеранів та родин визволених з полону та зниклих без вісти розповів заступник Міністра у справах ветеранів України й один із головних архітекторів нової ветеранської політики Руслан Приходько. Він визнав, що кадрова нестабільність і слабка комунікація на місцях — це ті проблеми, які держава лише зараз починає системно долати.
Однак попри це ветерани та їхні родини мають бути в центрі державної політики не заради пафосу, а як основа демографічної, економічної та безпекової стратегії майбутнього розвитку України.
«Сьогодні ми сфокусовані на тому, що людина — в центрі політики: ветеран, його родина — основна цінність. Має бути максимальне відновлення до всіх можливих показників. Сьогодні, звісно наш рівень медицини не є ідеальним, але він точно кращий ніж вчора і набагато кращий, ніж рік назад і два [роки] назад», — сказав він.
На другій панельній дискусії під назвою «Історії, які не можна забути: як особисте стає частиною національної пам’яті» йшлося про важливість документування історій полонених і родин для національної пам’яті та фіксування злочинів російської федерації для міжнародних судів. Її модерувала правозахисниця Оксана Покальчук, співвиконавча директорка громадської організації «Truth Hound».
Модераторка наголосила, що особисті історії військовополонених і родин мають не тільки особистісне, але й державне значення, адже стають основою для документування злочинів, судових справ і формування національної пам’яті. Вона підкреслила, що йдеться не лише про емоції, а про правову й історичну відповідальність.
Також Оксана Покальчук наголосила на необхідності шукати баланс між потребами документування та гідністю тих, хто постраждав. Процес збору свідчень має бути людиноцентричним і чутливим до стану визволених з полону. Історії повинні бути відомими, але не сенсаційними — у центрі має бути щирість, гідність і постійне проговорювання теми навіть тоді, коли медіа втрачають до неї інтерес.
«Ця панель про історії, які, з одного боку болючі й особисті, іноді навіть не до кінця проговорені. А з іншого боку, саме ці історії формують національну і культурну пам’ять, стають матеріалами для документування. Вони а стають доказами в судах, вони стають основою для майбутнього визнання того, що відбулось і прокладають нам дорогу до справедливості. Сьогодні ми разом з родинами полонених, визволеними, дослідниками, дослідницями, представниками інституцій поговоримо про те, як зберігати ці історії, як документувати, які виклики виникають і що робити, аби їх не забули ні суспільство, ні держава, ні світ», — підкреслила вона на початку роботи панелі.
Співзасновниця громадської організації «Сім’ї офіцерів та артилеристів 36-ї окремої бригади морської піхоти» дружина військовополоненого офіцера Марина Усенко розповіла, що на початку повномасштабного вторгнення її родина опинилась у кризовій ситуації: чоловік у полоні, а вона сама — наодинці з болем. Спершу мовчання здавалося єдиним варіантом, але пізніше стало зрозуміло, що замовчування шкодить і родині, і суспільству.
З часом з’явилось розуміння важливості об’єднання: родини військових стали гуртуватися, згодом з’явилася громадська організація. Завдяки спільним зусиллям з’явилась можливість отримувати інформацію, комунікувати з державними структурами та підтримувати одне одного. Марина наголошує, що історії таких родин — це вже частина великої історії України. Їхній біль трансформується в силу, і ця сила допомагає боротися й триматися. Особисте стало колективним — і це дає сенс.
«Спочатку здавалося, що це тільки наш біль — тільки нам болить і така проблема тільки у нас. Ми були наодинці з цим горем і болем, і ми мовчали. Але згодом зрозуміли, що мовчання шкодить як нам, так по факту і суспільству. Тому що суспільство думає що війна — це тільки там десь бойові дії, а війна — це безліч родин, які живуть з надією, чекають на дзвінок або, на жаль, уже з втратою. Спочатку було якось страшно говорити, а потім я зрозуміла, що нас сотні таких родин, які мовчать і не знають що робити», — розповіла вона. Це спонукало об’єднуватися та розповідати про свій досвід суспільству.
Про потребу та складність донесення до суспільству досвіду військовополонених розповіла визволена з полону військовослужбовиця бригади «Азов» Валерія «Нава» Суботіна, яка написала про це книгу «Полон» і займається адвокаційною діяльністю та фіксацією воєнних злочинів.
Вона підкреслила важливість розповіді особистих історій, які мають більший емоційний вплив, ніж абстрактні цифри. Саме це спонукало її написати після визволення книгу. На її думку, досвід перебування в полоні має фіксуватися відразу, поки пам’ять свіжа, адже з часом захисні механізми психіки стирають важливі деталі.
Однак, зауважила військовослужбовиця, слід також поважати вибір тих, хто не готовий говорити. Ключ — у гідності: кожна історія має бути розказана з гідністю й не зводитись до жалості чи сенсацій. Говорити потрібно завжди — не тільки тоді, коли для цього є «інформаційний привід».
«Поки ми не повернемо всіх — це завжди буде інформаційним приводом. Ми не маємо чогось вигадувати, щоб це було цікаво. Ми вже не маємо вражати більше, тому що навіть перебування військовослужбовця в полоні, який навіть, слава Богу, не піддавався якимось жахливим тортурам, але все одно було обмеження волі, все одно були якісь певні побої, все одно були приниження, інформаційний голод і голод фізичний, фізіологічний — цього вже, як на мене, достатньо і дуже важливо просто продовжувати говорити і нам, і медійникам. Навіть коли вони думають, що це вже не „інформаційний привід“», — наголосила Валерія Суботіна.
Заступник голови Українського інституту національної пам’яті та дослідник історичної пам’яті Володимир Тиліщак порівняв досвід нинішньої війни з Другою світовою, наголосивши, що в основі мають бути не паради, а пам’ять про людину. Він підкреслив, що документування — це перший крок до формування національної пам’яті, яка має бути живою, а не ідеологізованою.
Українського інституту національної пам’яті з 2014 року фіксує усні історії, створює архіви, підтримує громадські ініціативи, але постає завдання збереження цих матеріалів на державному рівні. Зібрані свідчення мають бути не лише документом, а й основою для фільмів, книг, мистецьких проєктів. Ключове — осмислити досвід через людські долі. Саме через ці історії суспільство зможе зрозуміти масштаб трагедії й трансформувати пам’ять у силу.
«Найважливіше — говорити і робити ці історії відомими, знаними. І другий дуже важливий момент — це залишатися щирими і перейматися цією проблемою, не зводити все до інформаційних приводів, до формальностей. Це потрібно відчувати своїм обов’язком, а не лише просто роботою», — наголосив науковець.
Представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Олег Гущин розповів, що документування свідчень військовополонених розпочинається відразу після їхнього звільнення для того, щоб не втратити цінну інформацію. Саме ці свідчення стали основою для унікального документа — так званої «Московської конвенції» про методи катування в російських тюрмах.
Зібрані завдяки опитуванню дані про російські воєнні злосини передаються міжнародним партнерам і використовуються в адвокаційних кампаніях. Завдяки цій роботі світ отримує об’єктивну інформацію, а українські родини — підтвердження про стан і місцезнаходження рідних. Олег Гущин наголосив, що інформацію не можна втрачати — її необхідно фіксувати і передавати навіть попри травматизм.
Панель засвідчила ключову роль особистих історій у формуванні національної пам’яті та веденні міжнародної адвокації. Лише через збереження й осмислення людських доль українське суспільство зможе гідно вшанувати ветеранів і наблизити перемогу. Також ці свідчення мають практичне значення у міжнародних перемовинах і формуванні державної політики. Тож особисте не можна забувати — воно має стати основою нашої колективної пам’яті.
Під час роботи третьої панелі «Тема зниклих і полонених: табу чи обов’язок суспільства» йшлося про роль медіа, громадськості та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими у подоланні табу й адвокації теми полонених та зниклих безвісти.
Модераторка панелі журналістка та медіаменеджерка, голова Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України, членкиня Комісії журналістської етики Світлана Остапа звернула увагу на обмеження й виклики для медіа у висвітленні теми військовополонених. Вона підкреслила, що надмірний пафос та емоційне маніпулювання шкодять довірі до журналістики.
З другого боку, бездумна експлуатація трагедій несе ризики для родин. Основним принципом має залишатися «не нашкодити». Вона також підтримала ідею подальшої розробки етичних стандартів через Комісію журналістської етики. Медіа мають шукати баланс між публічністю та відповідальністю, бо від них залежить не лише обізнаність, але й довіра.
Визволений з полону морський піхотинець Юліан Пилипей, який провів у полоні понад два роки, підкреслив, що рівень підтримки в суспільстві безпосередньо впливає на процеси повернення полонених. Чим вищим є суспільний інтерес і тиск — тим більше шансів на дієвість рішень.
Водночас він наголосив на необхідності балансу між відкритістю та конфіденційністю. Суспільство не має права забувати про полонених — ця тема завжди має бути в топі. Він акцентував, що навіть якщо комусь здається, що люди втомились від війни, то ті, хто в полоні, живуть в реальному щоденному жаху.
«Ця тема в суспільстві ніколи не може бути забута. Вона завжди повинна бути в топі, завжди. Можливо там хтось втомився від війни, від можливо від цих акцій, від нагадування, але давайте згадаємо, як хлопцям там», — сказав він.
Військовий психолог Андрій Козінчук, який працює з визволеними з полону та їхніми родинами, акцентував, що медіа мають демонструвати не лише героїчні, але й травматичні, важкі історії, не втрачаючи етичних меж. Бо найгірше — це забуття.
Водночас слід уникати порушення приватності та експлуатації болю. Висвітлення має бути багатоплановим: історії ком’юніті, приклади адаптації, психологічні виклики. Також важливо показувати, що звільнення з полону — це лише початок, бо надалі йде складний шлях до відновлення. Адаптація полонених — приклад для всього суспільства.
«Є дві неприпустимих речі: перша — це нічого не робити і забути про це, і друга — це порушувати кордони», — наголосив він.
Брат полоненого з бригади «Азов» та ініціатор регулярних акцій на підтримку полонених Руслан Олійник розповів про шлях родин «азовців» до активних акцій. Після півтора року «тиші» вони зрозуміли, що треба діяти. Почали з невеликих зібрань, які згодом переросли у масові акції, зокрема «Не мовчи — полон вбиває».
Участь у таких акціях — спосіб достукатись до суспільства, влади, світу. Він наголосив, що завдяки цим акціям почались звільнення. Сьогодні до ініціативи долучились десятки підрозділів — і це вже загальноукраїнський рух солідарності.
Представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Олег Слободяник наголосив, що кожна історія полону — унікальна, але біль однаковий. Координаційний штаб працює з родинами з різних напрямків і бригад, намагаючись охопити всю складну картину.
Він пояснив, що надмірна публічність у певних випадках може шкодити перемовинам. Водночас важливо не замовчувати проблеми — і це теж частина стратегії. Штаб не забороняє акцій, але просить враховувати ризики. Його меседж: розуміння, емпатія, відповідальність і системна адвокація — ось основа стратегії.
Учасники панелі підкреслили, що тема військовополонених і зниклих безвісти потребує делікатного, але постійного висвітлення. Медійна активність важлива для суспільного розуміння, але не завжди корисна для переговорів. Родини шукають підтримки і відповіді, а Координаційний штаб намагається балансувати між безпекою і відкритістю. Етичні підходи до висвітлення, координація дій і солідарність громадян — ключові елементи, що можуть посилити позиції України в боротьбі за своїх людей.
Довідково: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими — це міжвідомчий орган при Кабінеті Міністрів України, створений для координації дій державних інституцій щодо обліку, забезпечення прав і повернення українських військовополонених, а також взаємодії з родинами полонених та міжнародними організаціями.
Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими створений 11 березня 2022 року згідно з постановою КМУ № 257 для координації діяльності органів влади, силових структур і громадських об’єднань. Очолює КШ Кирило Буданов, начальник ГУР МО України. За час роботи Штаб організував 64 обміни, завдяки яким додому повернулися 4757 громадян України.
