“Велика демографічна криза, що загрожує Україні, змушує владні установи ще до завершення війни думати про збереження головного надбання держави – дітей. І якщо у перші місяці повномасштабного вторгнення вихованців дитячих будинків та інтернатів доводилося масово евакуювати за кордон, то зараз держава поступово повертає їх на Батьківщину. Один із таких масштабних проєктів завершився наприкінці 2024 року. У”, — write on: ua.news
Велика демографічна криза, що загрожує Україні, змушує владні установи ще до завершення війни думати про збереження головного надбання держави – дітей. І якщо у перші місяці повномасштабного вторгнення вихованців дитячих будинків та інтернатів доводилося масово евакуювати за кордон, то зараз держава поступово повертає їх на Батьківщину.
Один із таких масштабних проєктів завершився наприкінці 2024 року. У перші місяці вторгнення Благодійний фонд Руслана Шостака в рамках проєкту «Дитинство без війни» евакуював 3500 дітей-сиріт та їх супроводжуючих із прифронтових регіонів: Херсонської, Миколаївської, Одеської, Чернігівської та Дніпропетровської областей. Після завершення проєкту цих діток повернули до України.
Що робить держава для адаптації таких дітей на Батьківщині та чи стали українці більше всиновлювати під час війни – в інтерв’ю UA. News розповів Петро Добромільський, голова Державної служби України у справах дітей.
Скільки дітей-сиріт чи без батьківської опіки було евакуйовано з України за кордон від початку Великої війни? І що держава робить для них після повернення?
Петро Добромільський: За кордоном перебуває понад 2 000 українських дітей. Вони проживають у більш ніж 15-ти країнах: Польщі, Чехії, Австрії, Німеччині, Словаччині, Нідерландах, Швейцарії, Швеції та багатьох інших.
Йдеться про дітей, які були евакуйовані у складі різних закладів: центрів соціально-психологічної підтримки, дитячих будинків, інтернатів, спеціалізованих шкіл. Цих діток евакуювали за кордон, бо в Україні не вистачало місць, коли почалося повномасштабне вторгнення.
Ми вже зараз намагаємося знайти для них сім’ї в Україні та повертаємо майже всіх дітей. Наприклад, у Туреччині вже завершився проєкт Фонду Руслана Шостака. На фінальному етапі там перебувало не так багато – близько 200-т дітей. За цей період ми влаштували у сімї вже 50 дітей. Щодо решти – коли ми зрозуміли, що для більшості з них теж знайдуться сім’ї, їх також повернули.
Для цих дітей розробили реінтеграційну програму спільно з UNICEF та Координаційним центром. Програма допоможе їм краще адаптуватися, пройти медичний чекап, одержати соціальну підтримку. Дітей повернули в безпечну зону на Закарпатті. Нині їм усім шукаємо родини, якщо треба залучаємо відповідні Служби у справах дітей з різних областей. Хочемо, щоб усі повернуті діти зростали у сім’ї. Це зараз наше основне завдання.
Відповідно, спочатку діти працюють з психологами, для них діє Інклюзивно-ресурсний центр. Після того, як їм знаходять сім’ю, забезпечується супровід. Наприклад, якщо дитина має якийсь розлад і потребує окремої освітньої програми. Дуже важливо, щоб потім цих дітей не повернули назад, щоб нові батьки отримали правильну, об’єктивну інформацію що треба робити. А держава їм допомогла впоратися з тією чи іншою життєвою ситуацією.
Що найскладніше у процесі пошуку сімей для дітей-сиріт, яких повертають до України?
Петро Добромільський: Складність процесу полягає у тому, що кожен кейс особливий. У таких випадках не може бути однакового підходу. Бо кожна доля – особлива, кожна дитинка – унікальна. І ми завжди враховуємо думку дитини, чи хоче вона жити у родині, яка прагне її взяти до себе.
Звісно, якби було більше кадрового забезпечення на місцях: соціальних фахівців, психологів та більше послуг на рівні громади, то таких би і питань не виникало, було би менше дітей у соціальних інституціях. Тому зараз ми працюємо над тим, щоб забезпечити підтримку на рівні громади, доки родина, яка погодилася опікуватися дитиною, увійде у нормальний повноцінний ритм життя.
А чи є загальні дані, скільки діток з прифронтових інтернатів, дитячих будинків та інших закладів було евакуйовано в межах України?
Петро Добромільський: Я не надам зараз вам всю інформацію, але це досить багато дітей. Наскільки я пам’ятаю, було переміщено близько 10 будинків дитини. Це маленькі діти від нуля до чотирьох років. Про решту інституцій не скажу, бо це процес динамічний. Нещодавно ми евакуювали один із закладів Сумщини. Місцевий Будинок дитини перемістили на Волинь. Тобто кожен день триває евакуація. Змінюються лінії оборони – і треба відселяти дітей.
Ризиків багато і проблем багато, але це процес, який ми мусимо проходити. Водночас треба більше думати про те, яким чином налаштувати роботу, щоб діти взагалі не потрапляли у такі заклади. Це основне питання. Але, на жаль, війна вносить свої корективи.
А як працює система усиновлення дітей на третій рік війни?
Петро Добромільський: Система як працювала, так і працює навіть в умовах війни. До речі, з досвіду інших країн, коли починалася війна, у них припинялися процеси всиновлення. А у нас такого не сталося. Заборонено міждержавне всиновлення, тобто наших дітей можуть всиновлювати тільки українці. В принципі, процес досить динамічний. За підсумками 2024 року очікуємо позитивних результатів. Тобто більшість тих дітей, яких хотіли усиновити, були усиновлені.
Питання в тому, що багато бажаючих хочуть взяти саме маленьких діток. Зі 100% бажаючих – 70% хочуть дітей до шести років. А таких дітей тільки 30% від усієї кількості. Тобто виникають питання щодо всиновлення дітей, яким вже є 10, 12, 14 років. Для них цей процес проходить більш складно, але він проходить.
Чи збільшилася кількість сімей, які хочуть усиновити діток?
Петро Добромільський: Так, заявок стає більше. Це результати кампанії, яку проводимо і ми, і Міністерство соцполітики, і Перша леді України, і загалом керівництво держави. Українці почали ставитися до усиновлення більш позитивно, активніше долучатися до цього процесу.
Ми маємо сформувати нову толерантність самого суспільства до дітей в інституціях. Тому що держава сама це питання не вирішить. Адже рішення про прийом або усиновлення все ж таки ухвалює сім’я. Ми можемо створити хороші умови, затвердити правильне законодавство, але якщо сім’я не наважиться поділитися теплом і любов’ю з іншою дитиною, то нічого не вдіємо. Тому стоїть питання підтримки таких сімей, щоб вони могли усвідомлено ухвалювати рішення про всиновлення дітей.
Чи може Україна переймати якийсь успішний досвід інших країн щодо кампаній усиновлення?
Петро Добромільський: На мою думку, більше досвіду, ніж є у нас, скоро не буде у жодної країни. Тому що за останні 100 років такої війни в Європі не було. І ми розуміємо, що ми зараз попереду всієї планети у питанні всиновлення.
Можливо, у нас не вистачає певних ресурсів, але законодавчо у нас не настільки забюрократизована система. У нас вона відкрита, прозора і досить недовготривала. Є певні питання щодо судових рішень, але це все відбувається в межах. Оскільки ми повинні балансувати між безпекою і користю для дитини, швидкістю і доцільністю цього рішення. Тут швидкість не головне, коли мова йде про усиновлення.
Читайте також:
Евакуація дітей-сиріт, що увійшла до Світової книги рекордів: про інсайти проєкту розповідає Євгенія Бут
Увесь інсайд та актуальна інформація на нашому Телеграм-каналі, а також бонуси та швидкі новини.