«У Криму абсолютно всі ризикують потрапити до в’язниці». Публічне інтерв’ю Нарімана Джеляла

NV публікує скорочену текстову версію бесіди в рамках інформаційної підтримки проєкту Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе.

Про початок війни

— Ви опинилися в застінках Кремля восени 2021 року. Це був час, коли ще про повномасштабну війну майже не говорили. А повернулися в країну, яка ніби та сама, але контекст зовсім інший. Уже третій рік точиться велика війна, десятки тисяч поранених і загиблих. Якою ви для себе відкрили цю іншу Україну?

— Для мене повернення в Україну, яка вже воює і де є певні зміни всередині і ззовні, не було сюрпризом. Два роки під час судового розгляду справи я перебував у Сімферополі і до мене мали доступ мій адвокат і моя дружина. Вони мене інформували. Дружина роздруковувала різні новини з українських ЗМІ, з Телеграм-каналів, навіть інформацію Генштабу ЗСУ. І це все до мене потрапляло. Була спеціальна технологія, як це відбувалося. Тому я був обізнаний щодо основних подій, які відбувалися в Україні, навіть ділився з іншими політв’язнями, щоб вони також не втрачали надії.

Коли ж мене етапували до Росії, то там можна було дивитися тільки російське телебачення. Емоційно це було важко, і тому в перші дні, коли я повернувся (з полону — ред.), я просто не вимикав українське телебачення, дивився будь-що, навіть просто фоном воно у мене звучало.

— Пам’ятаєте той момент, коли дізналися про початок повномасштабної війни?

— Так, звичайно. Моя дружина з донькою мала їхати в кінці лютого 2022 року з Криму до Києва на лікування. Прийшла до мене і каже: повсюди кажуть про початок війни, я боюся їхати. Ми вирішили зачекати. Я в подробицях пам’ятаю той день. Дружина прийшла до мене в слідчий ізолятор, починає плакати, говорить про Київ. Каже: скільки б я не розповідала, але якщо ти це не побачиш — не зрозумієш. І вона просто сиділа, ридала, я її заспокоював.

У нас в одній чи двох камерах були телевізори, в моїй не було. Але ми просили нашого сусіда кожного вечора передивлятися російські новини і переповідати всім нам. Звичайно, російське телебачення не в перший день початку агресії почало щось розповідати, а на другий чи третій день. Звичайно, я і мої друзі були просто шоковані тим, що почалася відверта, відкрита війна.

Про цензуру

— Тема цензури вам близька, бо ви займалися журналістикою. Зараз багатьох журналістів в Україні це бентежить. Чи бачите ви ризик, що самоцензура, яка з’явилася з міркувань безпеки, може в подальшому дуже серйозно впливати на обмін думками, на дискусії?

— Самоцензура — це необхідний інструмент для будь-якого медійника та й будь-якої відповідальної публічної людини. Не можна публічно говорити все, що тобі заманеться. Журналіст розповідає про те, що відбувається у державі, для того, щоб ця інформація була насамперед корисною.

Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе

Але і обмежувати себе занадто також не можна. Ми знаємо, що певний держслужбовець або представник бізнесстуктури може вимагати про щось не говорити. Так не годиться. Є події, які необхідно висвітлювати задля того, щоб ми завжди мали можливість відрефлексувати те, що відбувається в нашому суспільстві, те, куди ми рухаємося. Тому я б не говорив у контексті — потрібна самоцензура чи ні, а говорив би, якого рівня вона має сягати.

— Де має бути межа цензури чи самоцензури під час війни?

— Мені поки що важко говорити, бо я в це повністю не занурився. Але думаю, що тут не буде універсального правила. На те людина і професійна, щоб відчувати, чи буде на цей момент користь суспільству і державі з того, що він зараз розповість, на чому акцентує.

— Як ви ставитеся до телемарафону?

— Я чув думку про те, що там мало озвучують справжні проблеми, замовчуються певні теми. Може бути, але так було і раніше, коли не були об’єднані канали. І зараз є палітра різних думок — просто дивіться інші канали, читайте інтернет. Велике щастя, коли сьогодні в Україні є можливість отримати альтернативну інформацію, почитати не того, а іншого журналіста або експерта.

Ми всі щасливі, що незважаючи на існування марафону, на певні інформаційні обмеження, на намагання представників влади і політиків впливати на інформацію, маємо можливість перегорнути сторінку, перемкнути канал, відкрити інший сайт. На окупованих територіях цього немає взагалі.

— Коли мені озвучують такі аргументи, мовляв, подивіться, як у Росії, там навіть такого немає, я у ступор впадаю: чому мене змушують порівнювати Україну з Росією?

— Дійсно, є у деяких людей, які пишуть чи показують, намагання трішки сколихнути ситуацію. Є істеричні подачі. Я не вважаю їх корисними. Але і не вважаю можливим ховати якусь інформацію.

Треба бути надобережними, в першу чергу, людям, які працюють з інформацією. Навіть якщо ми хочемо сказати суцільну правду, треба багато разів подумати, як це зробити, щоб її сприйняли так, як ми хочемо. Але, звичайно, боротися за право висловлюватися, за право донести інформацію ми повинні щодня. І будь-яке порівняння з Росією має бути таким: «Не дай Боже, щоб було як там».

Про адвокацію України за кордоном

— Ви повернулися з робочої поїздки країнами Європи. Чи сильно ви обмежуєте себе, коли вас питають про стан справ в Україні? Бо по собі знаю: тебе запитують, а що там з корупцією, політичною цензурою? Ти ніби розумієш, що є проблема, але якось сказати про це на загал…

— Звичайно, ти думаєш про те, що говориш. Перебуваючи у конкретних країнах, треба брати до уваги їхній контекст. Говорити про цензуру в Туреччині, наприклад, буде дуже дивно. Ви одразу відчуєте, що в нас в країні набагато вільніше, краще. Однак коли порівнюєш Туреччину і Росію, то розумієш, що в Туреччині набагато вільніше почувають себе як громадяни, так і політичні діячі чи журналісти. Все відносно.

Якщо буде корисно конкретному адресату розповісти, що в нашій країні є певні проблеми і ми просимо вас звернути увагу на них, допомогти, я кажу: допомагайте, будь ласка. Чи говорю про ситуацію на окупованих територіях, чи положення кримських татар, чи про корупцію, чи ситуацію на фронті, чи про повернення політв’язнів.

—  Фактично це перша ваша поїздка за кордон після звільнення. З якими меседжами ви зараз їздите по світу?

— Моя поїздка була пов’язана в основному з питанням звільнення наших військовополонених, політв’язнів, цивільних в’язнів. Це тема номер один, мене запросили як людину, яка має певний досвід. Але, звичайно, я використовував будь-яку зустріч, щоб говорити взагалі про Україну, про становище, в якому перебуває наша держава.

У Туреччині є потреба говорити взагалі, чому українці чинять спротив. Там іноді не розуміють. Пересічний громадянин Туреччини може не знати, чого Україна воює, чи закінчилася у нас війна. До нас звертаються: ну, Крим же під Росією, ну, вони ж вам обіцяють те і т. е. Чому ви не погоджуєтеся, нам би було краще вас підтримати, допомогти. І ти пояснюєш елементарні, фундаментальні речі.

Про арешти в Криму

— Ви залишалися у Криму від самого початку окупації і фактично до свого арешту, до 2021 року. І, звісно, в багатьох може виникнути питання: очевидно, ваш арешт мав статися, і ви не могли не усвідомлювати цього, знали, що по вас прийдуть. Чому ви обрали залишитися там?

— Це комплексне рішення, яке базується на власних переконаннях, розумінні ситуації і запиті моїх співвітчизників, які прямо казали: нам важливо, що ти робиш, що ти тут. Мій арешт лише підтвердив це. Це було й усвідомлення того, що там моя Батьківщина, моя родина підтримувала мене у цьому. Ти просто для себе приймаєш рішення: я буду тут, буду працювати, незважаючи на ризики. І хоча кожного дня вони присутні у твоїй голові, ти свідомо їх відштовхуєш і не звертаєш на них уваги. Не може воїн воювати, якщо він буде постійно боятися. Не може журналіст працювати, якщо він буде боятися якихось тем. Кожна людина під час виконання завдань, досягнення мети, яку вона для себе ставить, оцінює ризики, але все одно робить все що потрібно, розуміючи, що одного дня це може закінчитися для неї не дуже добре.

— У лютому 2022 року на сторінках Української правди були опубліковані ваші нотатки з ув’язнення. Зацитую. «У 2014 році в Криму оселився страх. Люди бояться виходити за межі дозволених державою думок. Стримуються, стережуться, відокремлюються. Фактично ми опинилися в концтаборі ХХІ століття». Тобто, ви свідомо зробили вибір лишитися у концтаборі?

— Абсолютно так. І мені було дуже важливо допомогти людям зрозуміти те саме. Так, я дійсно писав і казав, що мені порівняно з ними було легше, тому що, вже перебуваючи в в’язниці, я міг побачити і доторкнутися до її стін. Вони — ні. Багато людей на окупованих територіях, зокрема у Криму, не розуміють, в якій ситуації вони перебувають. Вони свідомо уникають цього розуміння. Їм так легше це пережити. І вони кажуть: ну ок, я ось живу, мене не чіпають, я якось пробіжу. Абсолютно хибна думка, як на мене, тому що за час окупації хапали і тих, хто був активним, і тих, хто не мав жодних активностей. Просто чомусь якомусь співробітнику ФСБ чи іншому представнику репресивної системи на думку спало якесь прізвище, і він захотів людину додати до списку терористів, екстремістів, диверсантів.

Необов’язково бути активним, щоб бути схопленим сьогодні у Криму. Звичайно, якщо ти мовчиш, шанси твої збільшуються. Якщо, навпаки, дозволяєш собі висловлюватися, хоч навіть у дуже вузькому колі, хтось може підслухати, розповісти. Абсолютно всі мають ризик потрапити до в’язниці. Я в цьому пересвідчився. Я бачив у в’язниці представників окупаційного уряду, мерів міст, «героїв Кримської весни». Кого я тільки там не бачив.

Про реінтеграцію Криму

— Неодноразово ми чули від української влади, що повернення Криму — це одна зі складових перемоги. Але є реальність, є українське військо, якого недостатньо, щоб військовим методом повернути всі окуповані території. Є дипломатична складова, є вибори у США, і ми звідти уже від окремих радників Дональда Трампа чули такі наративи, мовляв, забудьте про Крим. Нарімане, ви готові до того, що за вашого життя, за життя нашого покоління Крим не повернеться до України?

Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе

— Я доволі прагматична людина. Як я був готовий відсидіти всі 17 років, а може і більше, які мені присудили, так я готовий і до будь-яких викликів. Лише не готовий опускати руки і припиняти боротися за повернення всіх наших територій. Ми розуміємо, що іноді доводиться ухвалювати дуже важкі рішення. Іноді треба відступити, щоб атакувати знову. У ситуації, яка є, ми не можемо визнати окупації наших територій, зокрема Криму.

Це витікає не з емоцій, не тому, що там моя Батьківщина. По-перше, це логіка, яка дає розуміння, що без Криму не буде України, якою ми хочемо її бачити, в якій ми хочемо жити. Питання не в територіях, а в людях. Хто ми такі, якщо ось так погодимося залишити купу наших громадян у ситуації, коли їх репресують, переслідують, вбивають, заарештовують. Перемир’я, проміжні варіанти — все це може бути, все це можна обговорювати, але ми не повинні забувати, чого прагнемо. Не можна віддавати ані Крим, ані Херсонщину, ані Запоріжжя, ані Луганщину, ані Донеччину, і навіть той невеличкий клаптик Харківської області, який під ворогом. Чому? Тому що не буде перемоги.

— Ви згадали про громадян, які залишаються в окупації. Наведу ще одну вашу цитату, нотатки з в’язниці. «Одного разу, вислухавши емоційну промову мого друга щодо його планів зі звільнення Криму, я зауважив, що він може не встигнути, може виявитися, що звільняти немає кого». Ви допускаєте, що в той момент, коли в України будуть засоби і методи військовим або дипломатичним шляхом повернути Крим, повертати не буде кого?

— Я трішки про інше говорив того разу. Справа в тому, що мій друг і багато хто в Україні дивується з того, як поводять себе люди в окупації. Що вони вміють радіти, дозволяють собі розважатися. Вони не посипають попелом голову, не плачуть, не лягають на землю, чекаючи, поки прийдуть ЗСУ. Я сказав: нехай вони живуть, залишаються людьми, зберігають власні переконання. А друг якраз виступав проти того, казав, що ні, вони не мають себе так вести.

Якщо ми будемо їм відмовляти у тому, що вони роблять сьогодні задля збереження власної ідентифікації, для збереження звичайних, але важливих людських якостей, то ми можемо не встигнути. Вони стануть зомбі, яких і хоче виховати російська пропаганда. Тому підтримуйте будь-що, що дозволяє нашим громадянам на окупованих територіях зберігати аналітичне мислення, критичне ставлення до всього, що відбувається. Надавайте їм альтернативну інформацію. Намагайтеся протидіяти прагненню Росії ізолювати їх. Будь-яка людина, яка просто зберігає здоровий глузд в окупації, — це вже наша людина. Тому що вона зрозуміє, що там нічого нормального немає, і буде прагнути до нормальності. І ми не мусимо вбачати в них ворогів.

— От я собі думаю: зараз дитині, яка народилася у 2014-му, 10 років. Вона вже закінчила садочок, ходить у школу і живе в абсолютно іншому контексті. Якщо це дитина, якій було 10 років в 2014 році, то їй вже 20. І вона вже не дитина, ймовірно, навіть якось долучена до війни Росії проти України. Як повертати молоде покоління?

— Кримськотатарський народ має свій досвід у цьому. Я себе пам’ятаю. Я народився в депортації. Ніколи до повернення в 1989 році до Криму не бачив Батьківщини. Але у мене у підсвідомості завжди було — Крим, Батьківщина. Завжди. Люди трішки старшого покоління ще більше знали, що є добро, що є зло. Якось розмовляв з батьком Ахтема Чийгоза, той розповідав, що був школярем, коли вмер Сталін. Він каже: «Я добре пам’ятаю, як дорослі казали — не вмер. Здох!» І це стало його певним критерієм розуміння. Саме так ми маємо працювати сьогодні. Інформаційно у нас набагато більше інструментів, ніж тоді, щоб закласти зерна у свідомість, найперше, дорослих, які мають позитивну пам’ять щодо України і які передадуть її дітям.

— Ми весь час чуємо, що люди сподіваються на звільнення півострова, але гадки не маємо, який відсоток кримчан реально, щиро чекає цього і не боїться розправи з боку України і цих всіх жахіть, про які розповідає російська пропаганда.

— Є мої друзі, не можу називати їхніх імен, які час від часу проводять інтерв’ю серед, в основному, кримських татар. Це доволі якісні соціологічні дослідження, які дають уявлення про те, що в головах людей, які вже 11-й рік проживають в окупованому Криму. Це робиться в закритому колі для зацікавлених осіб, і потім передається з рук в руки. Звичайно, нормальної, відкритої соціології немає. Росіяни проводять свої соціологічні дослідження доволі часто, але ви розумієте їхню якість.

Дуже важкі процеси там відбуваються, але не все так безнадійно, як здається. І ми розуміємо, що не можемо зберегти здоровий глузд чи стійкість у 100%. Але мені достатньо певної здорової частини кримського населення, з якою ми будемо працювати, яка стане нашою опорою, коли ми будемо повертатися.

— Активна меншість?

— Так, у Криму, як це класично завжди буває, є частина наших відвертих опонентів чи ворогів, є невеличка частина наших відвертих друзів, лояльних до України, і є велика частина людей, яка буде дивитися, що відбувається, і реагувати на це. І ми маємо думати в своїй інформаційній, державній, будь-якій політиці щодо окупованих територій, про кожну з цих груп.

— Або мали подумати років 10 тому?

— Ну, мали подумати, але ніколи не пізно це починати робити.

— А що у нас взагалі зараз з політикою реінтеграції? Вона є?

— Вона є, але дуже теоретична. Все поки що в уявленні і в деяких рішеннях невеликої кількості людей, які цим займаються безпосередньо.

— Це ж катастрофа?

— Це реальність, в якій ми живемо.

Про точки розколу і колаборантів

Читайте також:

Валерій Пекар

Чи є розкол серед українців?

— Соціологи кажуть, що точки розколу можуть бути між тими українцями, хто виїхав і хто залишився, хто воював і хто не воював, російськомовними-україномовними, УПЦ МП і ПЦУ, і таке інше. Якщо екстраполювати цю дискусію на Крим, де ви бачите основні точки розколу, якщо, уявімо собі, Збройні Сили України почнуть реально звільняти півострів, або ж стане можливим його звільнення дипломатичним шляхом?

— Більшість цих точок дуже схожі на ті, що ви назвали. З деякими особливостями, акцентами. Наприклад, щодо Криму є великий розкол між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав. Є ті, для кого це принципова справа: «ні, я нікуди не поїду, це моя земля, я хочу тут жити, нехай тут ворог і нехай я з ним не погоджуюсь, але я залишаюся, хоча і терплю дуже багато чого, що мені не подобається». Таким був я і ще дуже багато людей. Але, особливо після повномасштабного вторгнення, багато людей не витримало морально і поїхало. Дуже стресово перебувати там. І вже кілька десятків тисяч людей з Криму зараз в Ірландії, Німеччині, Туреччині, навіть у США, Канаді, Казахстані чи Грузії.

До речі, їдуть доволі освічені висококваліфіковані люди, люди з бізнесу, творчі люди. Це наш кадровий потенціал, який придбає інша держава, що сьогодні приймає наших біженців. Це велика проблема в цілому для суспільства, а для кримських татар це дуже велика історична втрата.

У Криму є поділ — хто співпрацює і хто не співпрацює. Люди навіть не хочуть спілкуватися одне з одним, не хочуть бути присутніми в одному приміщенні. І тому у нас є загроза в майбутньому, що буде бажання у багатьох помститися тим, хто не відповів на очікування своєю поведінкою.

— Що би тоді могла зробити держава у межах своєї політики реінтеграції? Якщо реально Україні вдасться звільнити всі свої території, місць у в’язниці для колаборантів може не вистачити. Якщо ми хочемо об’єднувати людей, чи слід Україні подумати, можливо, про амністію?

— Я знаю людей і в експертному середовищі, і на державних посадах, які про це думають. На жаль, поки що немає рішень, які б задовільнили більшість. Дехто сьогодні, на мій погляд, боягузливо пропонує залишати це все на потім. Я не вважаю це доречним та ефективним, тому що і ми самі, і люди в окупації мають розуміти, що їх очікує завтра. Тому сьогодні ми маємо чітко говорити, наприклад, про колабораційну діяльність — хто і за що буде покараний, хто ні.

Читайте також:

Марія Красненко

Тимчасово окупована освіта. Що можна зробити для дітей в окупації вже сьогодні

Я чув таку думку, що вчителі, які брали участь в пропагандистських заходах, — всі є колаборантами. Ну, пробачте, що це за ставлення? Хтось каже, що це гуманітарії там розповідають про Росію, а математик — ні? Це також неправильна думка, тому що математик, який має переконання і підтримує відверто Росію, міг зробити більше поганого, ніж учитель історії, який просто допомагав учням зрозуміти, що є правильно, а що неправильно, у межах шкільної програми. Я знаю таких вчителів, бачив, наскільки їм важко. Іноді класній керівниці доводиться дітям, кримським татарам, більшість представників яких переслідують, розповідати, що таке тероризм, що таке екстремізм, коли вони від батьків знають дещо інше.

Ми не можемо просто брати якусь категорію людей, відносити її до ворогів, до колаборантів. Треба напрацьовувати індивідуальний підхід. Це буде важко, ми не зможемо це одразу. У нас є люди, які кажуть, що не тільки правоохоронців, суддів, управлінців, а навіть нотаріусів треба позбавляти ліцензій, права працювати. У мене питання: ви порахували, скільки це людей, де ми знайдемо їм заміну?

Про автономію Криму

— Приблизно рік тому радник глави Офісу президента Михайло Подоляк заявив, що після звільнення Криму можуть скасувати його автономію. Я розумію, це гіпотетична розмова. Ми не знаємо, коли звільнять Крим. Але це доволі серйозна політична заява. Він сказав, що, мовляв, існування автономії у складі унітарної держави є живильним середовищем для сепаратизму. Як ви, кримськотатарська спільнота і кримчани, це сприйняли?

— Заява дуже суперечлива. Така думка дійсно існує в українському експертному, політичному середовищі і, напевно, серед українців. Що треба перетворити Крим на звичайну область — і це врятує нас від сепаратизму. На Донеччині була автономія? На Луганщині була? Чи десь ще в Україні? І що, там не було проросійського сепаратизму, хочете сказати?

З іншого боку, та Автономна Республіка Крим, яка існує юридично всі роки незалежності, також не несе в собі нічого, крім колоніальної політики. Треба згадати, як вона утворювалася — саме в інтересах Москви, керувалася проросійськими силами і використовувалася ними. Кримськотатарський народ як корінний ніколи не підтримував такої форми автономії.

Я і мої колеги, в цілому Меджліс кримськотатарського народу, виступаємо за національну територіальну автономію у складі суверенної незалежної української держави. В тих кордонах, які є визначеними. Немає жодного сепаратизму. Всі правові механізми, як співіснувати національній територіальній автономії зі всією Україною, спілкуватися на управлінському, політичному рівні, вирішуються конкретними рішеннями.

Росія сьогодні — і з інтерв’ю Путіна Такеру Карлсону це було зрозуміло — намагається пояснити свою окупацію півострова претензіями російського народу на Крим. Що може протиставити цьому Україна? Окрім того, що формально під час розпаду Радянського Союзу Крим належав Україні, — нічого. Але якщо Україна підтримує право на самовизначення кримських татар у межах Української держави в національно-територіальній автономії, то у Росії не залишається нічого.

— Україна могла би реалізувати це зараз юридично?

— Абсолютно. Є корінний народ, це визнано Україною, це підтримують всі, це розуміють навіть у Росії, хоча заперечують. Саме тому до кримських татар така увага, репресивна, політична і ідеологічна. І українці, і кримські татари, як народи, які пережили в своїй нещодавній історії дуже трагічні події, які прагнуть до справедливості, мають розуміти, що відновлення прав кримськотатарського народу — це питання звичайної справедливості. Кримські татари вже неодноразово доводили, що у більшості своїй є прихильниками української державності, нашої територіальної цілісності, європейського розвитку.

Про майбутнє України та Росії

— Дуже часто чую, переважно від іноземної аудиторії, що колись Україна і Росія будуть існувати як дві нормальні сусідські держави. Як ви собі уявляєте таке співіснування?

— Все залежить від того, якою буде Росія. Тому що, якою хоче бути Україна, ми знаємо, прагнемо і, думаю, досягнемо цього. З Росією питання відкрите. Тому що ми бачимо імперський рецидив, відчуваємо його наслідки. Однак треба працювати, докладати зусиль, щоб підтримати будь-які здорові суспільні і політичні сили в самій Росії, які б забезпечили нам нормальне співіснування.

— А вони хіба є в Росії?

— Вони є, не можна говорити, що все там погано, всі вони однакові. Відповідальність за те, що вони дозволяють режиму Путіна, — це одне, але говорити про те, що всі вони як один підтримують його, не можна категорично. В Україні розуміння цього є, але воно не стало напрямом державної політики. Поки що це у руках окремих політиків, деяких суспільних сил.

Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе

У Росії є народи, які, як і ми, перебувають під окупацією, там є національні рухи, які прагнуть звільнення. І серед чеченців, і в Татарстані, і в Башкортостані. Їхніх лідерів переслідують, ув’язнюють. Ми можемо їх підтримувати, хоча б морально. І є з їхнього боку надія на нас, вони пов’язують своє майбутнє з нашою перемогою.

Другий напрямок, як на мене, більш дискусійний. Це так звана опозиція режиму Путіну, яка зараз акумулюється в Європі. Політична еміграція дуже різна. Є абсолютно імперська. Люди, які готові попрацювати над демократизацією Росії, — це непогано, але вони заперечують те, що Росія має суттєво змінитися, можливо навіть територіально, вони заперечують, що в їхній країні не всім гарно живеться, що деякі народи Росії хочуть реалізувати своє право на самовизначення і, можливо, навіть вийти зі складу Російської Федерації, жити окремо. Але є і ті, які дуже добре нас розуміють, підтримують Україну повністю і навіть воюють на нашому боці. Це треба все аналізувати, осмислювати і використовувати нам на користь.

Наші західні партнери активно з ними працюють і вже планують щось робити з майбутньою Росією. Ми не можемо допустити, щоб це відбувалося без нас, тому що Росія — наш сусід. Ми маємо брати участь в тому проєкті, який буде розроблятися чи розробляється для Росії.

— Я собі просто уявила, що з’являється відео або фото в якійсь європейській столиці, де сидять за столом Юлія Навальна, Ілля Яшин або ще хтось, якісь європейські лідери і хтось від України. Так цю ж людину просто з’їдять тут!

— Не обов’язково ходити і фоткатися з усіма. Можна робити справу потихеньку, напрацьовуючи певні контакти, доносити до них розуміння. Якщо хтось сприймає цих чи інших людей з Росії як майбутніх політичних лідерів, то ми маємо з ними поговорити і пояснити, хто ми є такі і як вони повинні нас сприймати. Вимагати від них визнання нашої територіальної цілісності, нашого права жити як ми хочемо, права обирати вектор зовнішнього і внутрішнього розвитку тощо. Якщо вони будуть з цим погоджуватися, чому б потім не сісти поряд і не сфотографуватися, якщо вже так комусь потрібно.

— Ви уявляєте, що лідери російської політичної еміграції прибудуть на Кримську платформу?

— Уявляю. Можливо, не ті, хто є лідерами сьогодні.

Записала Анастасія Крупка

Проєкт Медіадні організований Премією імені Георгія Ґонґадзе, яка заснована Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською Бізнес-Школою та її випускниками, виданням Українська правда, а також родиною Георгія Ґонґадзе. Проведення Медіаднів підтримується National Endowment for Democracy (NED).

Інформаційні партнери: УП клуб, NV, LMF, Суспільне мовлення, Радіо Свобода, Медіамейкер, Інститут масової інформації (ІМІ), ZMINA, Детектор медіа, Еспресо, КЖЕ, Медіацентр Україна.