“Небо Вячеслава Вороного. Досвідчений пілот без роздумів вилетів на пошуки збитого під Маріуполем гелікоптера — і сам загинув 19 жовтня, 11:15 Поділитися: Льотчик 1-го класу Вячеслав Вороний (Фото:Ілюстратор Сашко Даниленко) Полковник Вячеслав Вороний мав 51 рік. Родом з Одеси, жив на Львівщині, а потім у Києві. Льотчик 1-го класу, служив у військовій та цивільній авіації. 5 квітня 2022 року з блокадного Маріуполя вилетіли”, — write on: ua.news
Льотчик 1-го класу Вячеслав Вороний (Фото:Ілюстратор Сашко Даниленко)
Полковник Вячеслав Вороний мав 51 рік. Родом з Одеси, жив на Львівщині, а потім у Києві. Льотчик 1-го класу, служив у військовій та цивільній авіації. 5 квітня 2022 року з блокадного Маріуполя вилетіли два гелікоптери з пораненими. Один із них росіяни підбили. На допомогу з Дніпра вирушив пошуково-рятувальний Мі-8, яким керував Вороний, але цю машину теж збили. Пілот довго вважався зниклим безвісти, тільки у 2024 році рідні змогли його поховати.
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі». Усі історії з циклу «Місія — Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
авторка: Ганна Курцановська
Тато поряд
«Наша сім’я: я, мама, старша сестра, її чоловік і їхній син, мій племінник Дмитро — копія мого тата. Ми всі зараз живемо у Києві. І тато теж поряд. Похований на Алеї Слави на Лук’янівському кладовищі».
Діана Ворона починає розповідь про свого батька — полковника Вячеслава Вороного, льотчика 1-го класу, начальника групи підготовки навчально-тренувального комплексу, учасника бойових дій та миротворчих місій ООН.
Він один із тих сміливців, які погодилися взяти участь у секретній операції Головного управління розвідки Міністерства оборони України і полетіти в оточений ворогом Маріуполь. Туди пілот доставив добровольців і боєкомплекти з медикаментами, а назад із Азовсталі евакуював важкопоранених оборонців.
У ніч із 4 на 5 квітня 2022 року були останні повітряні рейди. До блокадного Маріуполя полетіли два гелікоптери 12-ї окремої бригади армійської авіації. Дорогою назад, після злету з території морського торговельного порту, один із Мі-8 обстріляли росіяни. Він упав у 4 кілометрах від лінії розмежування на території Запорізької області.
Майже одразу з Дніпра вилетів пошуково-рятувальний борт, пілотом був Вячеслав Вороний. Але і цей Мі-8 збили вороги, усі на борту загинули.
Історія великого кохання
Вячеслав Вороний народився 29 липня 1970 року в Одесі. Зростав, навчався, зустрів кохання свого життя у місті Броди на Львівщині. Маленькі Славко та Оксана жили в сусідніх будинках. Але пішли до різних шкіл.
«Проте вони продовжували спілкуватися, знаю, що тато допомагав мамі з навчанням. Після школи мама переїхала в Тернопіль, де навчалася на бухгалтерку. А тато відправився у Саратовське льотне військове училище, в Україні на той час не було, де вивчитися саме на пілота. Коли вони приїхали додому на канікули, то почали спілкуватися. Відтоді стали розвиватися їхні романтичні стосунки», — розповідає Діана.
Саме Оксана запропонувала Вячеславу одружитися. Це сталося в останній день перед його від’їздом у Казахстан — у середині листопада 1991 року.
«Тато полетів на службу до міста Аягоз. Батьки мало не щодня писали листи одне одному. Друг жартував: якщо Славко отримав листа від Оксани, то він на кілька годин пропаде. Бо треба прочитати і обов’язково відписати. А там такі листи — по чотири аркуші в клітинку списані з обох сторін. Коли у перший день повномасштабного вторгнення тато збирав документи, то поклав і ці листи. Як особливо цінні речі», — каже донька.
Вячеслав не планував залишатися в Казахстані. За три місяці він повернувся в Україну.
«Тато не бачив себе за кордоном. Дуже любив українські ліси, озера, гори, наш Крим», — каже Діана.
Вячеслав та Оксана взяли шлюб 30 травня 1992 року.
«У батьків було велике кохання. Вони ходили за ручку, цілувалися, обіймались. Тато був галантним — відкривав перед мамою двері, носив важкі торби, допомагав і підтримував. На жаль, він багато часу проводив у відрядженнях. Той час, коли ми всі були разом, завжди дуже цінували», — згадує Діана Ворона.
«У нього не було питання: чи йти?»
Для родини Вороних війна почалася у 2014 році. Вячеслав тоді уже був на пенсії, працював у цивільній авіації. У 41 рік із нуля вивчив англійську, продовжував удосконалювати льотні навички.
«Тато був командиром екіпажу гелікоптера. Доставляв на Донеччину та Луганщину бійців, різний вантаж, а також евакуював поранених. Це було не постійно, лише певний час. Також він брав участь у миротворчих місіях ООН і Міжнародного Червоного Хреста. Пілотував гелікоптер, який гасив пожежі, допомагав під час повеней у Карпатах. Мені запам’яталася історія. Тато розповів, як вони готувалися доставити припаси в Карпати, у віддалений населений пункт, постраждалий від повені. І ось вони прилітають, а в селі гуляють весілля. Бо ж усе заплановано, заготовлено, гостей покликали. Тато був приголомшений. Це змусило його посміятись та разом з тим зрозуміти, що наші люди — дуже сильні», — каже Діана.
24 лютого 2022 року. Сім’я у Києві, тільки у різних районах. Речі, на випадок вторгнення, зібрала тільки старша донька Марія. Вона годину вмовляла батьків узяти все необхідне і їхати на Львівщину. Вирушили з Києва о сьомій ранку, в Бродах були о 09:00 наступного дня.
«Поки їхали, над ними літали вертольоти, кружляли безпілотники, всюди все вибухало. Але тато підтримував, багато жартував, відволікав. Дорогою зателефонував друзям-військовим. Запитав: йому в ТЦК чи в частину? В нього не було питання: чи йти? Було питання — куди йти. Приїхали в Броди. Тато прийняв душ і одразу в ТЦК. Повернувся близько 17:00, уже з торбою та речами», — пригадує Діана.
Вячеслав Вороний мобілізувався у Бродах і прослужив там до 11 березня 2022-го. Далі було відрядження в іншу військову частину, він почав виконувати завдання на гелікоптерах.
Остання історія, яку Діана почула від батька — про порятунок напарника. Це було на Київщині 22 березня, у день народження старшої дочки Марії. Росіяни підбили вертоліт. Його змогли його посадити, але «вертушка» перекинулася на бік. Вячеслав не тільки зумів сам врятуватися, а й витягнув другого пілота.
«Є світлина, каска того пілота дуже понівечена. Але він живий, здоровий і вдячний моєму татові», — говорить дівчина.
«Коли хтось близький на війні, ви до останнього не вірите у найгірше»
Що Вячеслав став одним із добровольців унікальної місії в Маріуполь, рідні не здогадувалися. Що літав в оточене місто — дізналися після його загибелі.
«4 квітня у Дмитрика, татового онука, був день народження, два роки. Тато зателефонував по відеозв’язку і привітав. Він зазвичай вітає нас усіх із самого ранку. А тоді ще й увечері надіслав привітання. Я здивувалась, але не надала особливого значення. Ще у тата з мамою був ритуал — обов’язково щоранку написати одне одному кілька речень. Проте 5 квітня тато не вийшов на зв’язок. Мама зателефонувала мені по обіді. Я як могла її заспокоювала. Була впевнена — з татом усе гаразд. Коли хтось близький на війні, ви не вірите до останнього, що може трапитись найгірше. Просто немає зв’язку, але він через якийсь час обов’язково повернеться з чергового важливого завдання», — каже Діана.
5 квітня указом президента України Вячеслава Вороного нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня за операцію в місті Попасна на Луганщині. Ця новина надійшла зранку, а ввечері того дня рідня дізналася, що Вячеслав вилетів на допомогу побратимам з підбитого росіянами вертольота.
«Мама тоді була у Польщі разом з сестрою і племінником. Я — у Бродах. Ми намагалися усвідомити цю жахливу новину. Я одяглася і пішла гуляти темними вулицями рідного міста. Раптом усвідомила, що ходжу улюбленими місцями тата. Прийшла до військової частини, де ми обіймалися востаннє, де сказала йому останню традиційну та особливу для нас фразу: „Будь уважним і обережним“. Гадаю, він знав уже тоді про те, що полетить у Маріуполь. Але нам нічого не сказав», — журиться Діана.
«Після 22 місяців сліпої надії ми зрозуміли: росіяни вбили тата»
У всіх екіпажів місії ГУР було завдання — доставити бійців або вантаж у Маріуполь. На зворотному шляху — забрати тяжко поранених.
«Тато брав участь в одному з двох перших вильотів на Азовсталь — 28 березня. Все заплановане вдалося зробити та без ушкоджень повернутися. Пізніше, за словами знайомих, він літав ще кілька разів. 5 квітня два вертольоти з пораненими на борту летіли назад, але дістатися кінцевого пункту не змогли… На їх пошуки полетів інший вертоліт, командиром екіпажу був мій тато. Ми не розуміємо: чому не можна було на розвідку послати дрон? Туди, де тільки-но росіяни збили вертоліт? Через те, що тоді полетів вертоліт, а не дрон, Україна втратила надзвичайно професійного військового, професійного командира екіпажу та чудову людину», — зі сльозами на очах каже Діана.
Загиблих з тих збитих вертольотів поховали у братській могилі на окупованій території. Їх було загорнуто в один парашут.
У травні 2023 року тіла обміняли.
«Наприкінці травня нам повідомили про збіг за показниками первинної ДНК-експертизи, а у вересні 2023-го повідомили про збіг 99,9%», — розповідає донька пілота.
Слідча поліції показала їм із мамою фото останків Вячеслава. Ця картина, каже Діана, закарбувалася у пам’яті.
Далі були зустрічі з експертом досудової медичної експертизи, сім’я хотіла переконатися, чи правильно провели процедуру ідентифікації.
«Ми уважно прочитали всі документи з результатами експертизи, виписали собі питання, які нас цікавили. Експерт пояснив, що помилка неможлива. І після 22 місяців сліпої надії ми зрозуміли, що це правда — росіяни вбили тата. Тоді ж ми ухвалили рішення про поховання», — говорить донька.
Остання дорога
Похорон організовувала Діана. Спочатку вона хапалася за голову — куди бігти і що робити. А потім згадала слова тата: «Постає питання — тоді його вирішуємо…»
«Подзвонила у військову частину в Бродах. Тато в цьому місті прожив все життя і в цій частині служив. Тут його всі знають і шанують як дуже компетентного військового та найголовніше — хорошу людину», — каже Діана.
Прощання відбулося в цьому місті 2 лютого 2024 року.
«На превеликий жаль, найкращі йдуть першими. Вячеслав Олегович залишиться для нас світлим спогадом, мужнім авіатором, який передав свої знання багатьом із нас», — сказав під час церемонії на плацу командир частини.
Труну з тілом героя провезли центром міста до військової частини: Вячеслав любив гуляти цими вулицями. Для доньок і дружини це була наче остання прогулянка з ним.
Вячеслав Вороний спочиває на Алеї слави Лук’янівського цвинтаря в Києві.
«У лютому 2024 року військова частина, в якій служив тато, подала клопотання, щоб йому надали звання Героя України. Там були перераховані всі миротворчі місії, згадано про його військові заслуги ще до 2014 року і вже після повномасштабного вторгнення. А це і польоти в Попасну, і в Маріуполь, — зазначає Діана. — Та надійшла відмова від начальника управління персоналу штабу командування Сухопутних військ Збройних Сил України полковника Миколи Качаненка. Там розписана стандартна відповідь, чому не можна надати це звання моєму татові, попри всі його заслуги. Згодом хочемо ще раз спробувати, адже тато дійсно вчинив героїчно — не лише неодноразово літав на Азовсталь, але й не відмовився від завдання допомогти побратимам, при цьому знаючи, на який ризик іде і що це, швидше за все, буде останній політ».