Бабин Яр. Дні болю і страху

У липні 1941 року, на другий місяць німецько-радянської війни, війська вермахту майже впритул підступили до української столиці. До війни Київ був одним з найбільших центрів розселення єврейської діаспори в колишньому СРСР — там проживало 224 тис. євреїв, що на той момент складало 26,5% всіх жителів.

Місто, що розуміло неминучість німецького наступу, почало готуватися до евакуації.

«Київ у нападах лихоманки, що межує з панікою, перетворився на місце повної розгубленості. Всюди метушня, немов у вулику. В установах і на підприємствах спішно палять документи», — писав Олександр Скоцень, львівський футболіст, який переїхав до Києва після анексії Радянським Союзом Західної України.

19 вересня українська столиця, що протрималася 72 дні, пала. Зайнявши місто, нацисти відразу ж почали гоніння єврейського населення Києва. Передчуття трагедії витало в повітрі — за німцями, що раніше захопили Житомир та інші українські міста, тягнувся довгий слід з крові єврейського народу.

1941 рік, Україна, німецькі війська в наступі / Фото: BYHMC

До цього часу розстріли пройшли в Шепетівці, Бердичеві, Вінниці, Кам’янці-Подільському — за літо 1941 нацисти знищили 95 тисяч євреїв.

Через тиждень після захоплення української столиці на її вулицях був розклеєний наказ німецького командування: всім євреям, які проживають у Києві, зібратися о восьмій ранку 29 вересня на розі вулиць Мельника і Доктерівської, взявши з собою «документи, гроші та цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо». Нацисти погрожували розстрілом тим, хто не виконає їхнього розпорядження.

Одночасно з цим загони SS заарештували дев’ять київських рабинів, змусивши їх виступити із заявою про те, що «після санобробки євреї і їхні діти будуть переправлені в безпечні місця».

Серед частини єврейського населення Києва ще зберігалася надія на те, що їм не загрожують страшні наслідки, а з майбутнього попереду — тільки депортація. Як зазначає київський гід Еліна Бондаренко, на це було кілька причин:

1. Багато киян ще пам’ятали німців 1918 року, які тоді окупували Київ і поводилися тут більш ніж пристойно.
2. Недалеко від Бабиного Яру розміщувалася залізнична станція. А в німецькому наказі говорилося, що з собою потрібно взяти необхідні речі.
3. Ніхто інший ще ніколи не вдавався до практики масових розстрілів мирних громадян.

Окупований Київ у вересні 1941 року. На фото — розграбовані магазини Бессарабського ринку / Фото: Фото з колекцій С. Машкевича

Як пише в своїх спогадах київська єврейка Діна Пронічева, якій вдалося врятуватися з Бабиного Яру, 29 вересня євреї йшли до місця розстрілу «сотнями, тисячами».

«Ми жили в страху і жаху. Коли я побачила на вулицях міста плакати і прочитала наказ: «Всім євреям Києва зібратися біля Бабиного Яру», про який ми поняття не мали, серцем відчула біду… Тому я одягла моїх малюків, молодшій 3 роки, а старшому 5 років, спакувала їхні речі в невеликий мішок і відвезла дочку і сина до моєї свекрухи росіянки. Потім взяла хвору маму і разом з нею, згідно з наказом, пішла на дорогу, що веде до Бабиного Яру.

Євреї йшли сотнями, тисячами. Поруч зі мною брів старий єврей, з довгою бородою. На ньому був одягнений талес і тфілін. Він тихо бурмотів. Він молився точно так само, як мій батько, коли я була ще дитиною. Попереду мене йшла жінка з двома дітьми на руках, третій вхопився за її спідницю”, — описує той день Пронічева.

Так виглядали нацистські листівки, розклеєні по Києву напередодні розстрілів в Бабиному Яру / Фото: DR

Незадовго до фатального дня в окупований Київ прибула зондеркоманда 4А айнзацгрупи C — ескадрон смерті, що знищував цивільне населення на територіях, захоплених вермахтом.

Берлінський історик Вольфганг Бенц відзначав, що, супроводжуючи регулярні частини армії Третього рейху, айнзацгрупи «вичищали небажані елементи» на окупованих землях. У той же час, за словами американського історика Тімоті Снайдера, в організації розстрілів брали участь не тільки есесівці й представники СД (нацистської спецслужби, а й звичайні поліцейські, цивільні особи, а також офіцери і солдати вермахту.Вранці 29 вересня 1941 року на розі київських вулиць Мельника і Доктерівської зібралися тисячі євреїв (самі нацисти писали про 20 тис.), яких повели в бік Бабиного Яру — спочатку без збройного супроводу, пізніше — під дулами автоматів есесівців.

Чоловіків, жінок і дітей вели по вулиці Дорогожицькій, що йде уздовж Лук’янівського кладовища, біля якого їм наказували зупинитися, здати цінні речі і коштовності. З есесівців з собаками і місцевих поліцаїв був утворений коридор, по якому гнали людей, попутно б’ючи їх. Євреїв пропускали на територію Бабиного Яру групами, за різними оцінками, від 40 до 600 осіб.

«Я пройшов і зрозумів, що там, за колючим дротом, за єврейським цвинтарем, тікати нікуди не можна. Там дуже багато було євреїв. До речі, я прийшов уже пізно ввечері, і нас не роздягали, я був у одязі. До цього за годину, за дві всіх роздягали. (…) Запустили двадцять собак вівчарок, ці вівчарки стали кусати людей за ноги, і люди бігли вперед», — писав про той день київський єврей Давид Айзенберг.

Німецьке командування вибрало як місце масових розстрілів єврейського населення урочище Бабин Яр через його ландшафт — рови та яруги, а також віддаленість від центру міста допомагали нацистам приховувати свої злочини.

Військовополонені засипають ділянку Бабиного Яру, де лежать розстріляні євреї (1941 рік) / Фото: Йоганнес Хеле, DR

Пройшовши через есесівські коридори, люди опинялися на широкому майданчику, відокремленому від яру, який і називався Бабиним Яром. Через земляний насип жертви не бачили самого яру. Євреям наказували роздягтися і змушували бігти через вузькі проходи тісним потоком — зупинитися було не можна.

В кінці шляху людина опинявся на уступі, зробленому на схилі яру, на протилежному боці якого знаходилися кулеметники з зондеркоманди 4А айнзацгрупи C, які відкривали вогонь.

Бабин Яр, Україна, жовтень 1941 року. Німецький солдат риється в речах убитих євреїв / Фото: Архів Яд Вашем

«Поліцейський наказав мені роздягтися і штовхнув мене до обриву… Але ще до того як пролунали постріли, я, ймовірно, від переляку, впала вниз, у яму… Перші хвилини я нічого не могла розібрати: де я, як я сюди потрапила… Я почала мацати руки, ноги, живіт, голову і переконалася, що мене навіть не поранили… Я причаїлася, ніби мертва… А розстріл тривав…

Раптом все стихло. Стало сутеніти… Я відчула, що нас засипають землею… Коли зовсім стемніло і настала тиша, в повному розумінні — мертва тиша, я відкрила очі і, переконавшись, що кругом нікого немає, ніхто мене не бачить, скинула з себе пісок”, — писала Діна Пронічева, яка пережила трагедію тих днів.

Нацисти та їхні посіпаки вбивали людей кілька годин поспіль. Злочинці розділилися на кілька груп: одна розстрілювала населення, інша — укладала трупи в яру, третя сортувала речі, а четверта супроводжувала людей до місця страти.

За два дні — 29 і 30 вересня — в Бабиному Яру нацистські окупанти розстріляли 33 771 особу. Протягом перших днів жовтня 1941 року в урочищі були вбиті ті, хто раніше не з’явився за наказом німецького командування.

Нацистські звірства в Бабиному Яру тривали аж до відступу німецьких військ з Києва в листопаді 1943 року. За час окупації української столиці нацисти знищили в урочищі п’ять ромських таборів; розстріляли 621 члена Організації українських націоналістів, зокрема поетесу Олену Телігу, її чоловіка Михайла і редактора газети Українське слово Івана Рогача; представників етнічної групи караїмів, заручників, підпільників, партизанів і в’язнів Сирецького концтабору.

Всього жертвами Бабиного Яру, за однією з оцінок, стали 200 тисяч осіб, третина з них — євреї.

У липні 1943 року, незадовго до відступу з міста, нацисти почали знищувати свідчення масових вбивств у Бабиному Яру — стартувала так звана «операція 1005», відповідальним за яку був Пауль Блобель, командир зондеркоманди 4А айнзацгрупи C (саме її члени розстрілювали єврейських жителів в Бабиному Яру).

1944, Україна, Київ. Жінка розшукує тіло свого чоловіка серед трупів, які витягли з ям на території Сирецького концентраційного табору. Багатьох в’язнів цього табору розстрілювали в Бабиному Яру / Фото: ЦДКФФА України імені Пшеничного

«У листопаді 1942 року в Берліні Блобель прочитав лекцію перед групою фахівців Ейхмана про єврейське питання на окупованих територіях. Він розповів про спеціальні кремаційні печі, які він особисто сконструював для використання в роботі команди 1005. Його завданням було розкриття могил, видалення з них і спалювання тіл раніше страчених осіб. Команда 1005 діяла в Росії, Польщі та в Прибалтиці. Потім я бачив Блобеля в Угорщині в 1944 році і він підтвердив Ейхману в моїй присутності, що місія команди 1005 виконана», — розповідав один з офіцерів СС під час Нюрнберзького процесу.

Приховування нацистами своїх злочинів серйозно завадило ідентифікації жертв звірств у Бабиному Яру. Нині однойменний меморіальний центр Голокосту намагається відновити всіх загиблих від рук катів киян поіменно — зараз в списку вже понад 18 тисяч імен.
‍
Кат Бабиного Яру Пауль Блобель після війни постав перед Нюрнберзьким трибуналом і був повішений 7 червня 1951 року. Інші учасники злочину — військовий комендант Києва генерал-майор Курт Еберхард і цивільний губернатор (генеральний комісар) міста Гельмут Квітцрау — уникли покарання, померши своєю смертю в післявоєнній Німеччині.

Бабин Яр поряд з концентраційним табором Освенцим залишається одним з головних і жахливих символів Голокосту.

Коли почалася війна, мені було три роки. Батько був на фронті, а ми з мамою і бабусею залишалися в Києві. Прожили окупацію з бабусею, дідусем, братом (він від першої дружини батька, а я від другої). Бабуся була хороша, хоч навіть і не рідна батькові. Ріднішої за неї людини у мене не було.
‍
Моя мама єврейка, а тато наполовину українець, наполовину росіянин. Якої я національності, я не знаю і не хочу знати — людина є людина. Аби хороша була, як бабуся казала.

Пам’ятаю, як для мене почалася війна: я спала головою біля вікна, і наді мною від удару розбилося скло — Київ почали бомбити. Ми жили біля вокзалу, на вулиці Саксаганського.

Почалася окупація. По місту були розвішані листівки з наказом євреям зібратися в одному місці. Пам’ятаю, як трирічною я сиділа на вулиці біля банки з варенням, накритої газеткою, і намагалася дотягнутися до неї. Це було на одній з вулиць на шляху до площі Перемоги — вже там починали «сортувати» людей.
‍
Тоді вони не думали, що їх відправляють на розстріл — вважали, що будуть у Палестину відправляти. Пам’ятаю, як вели «білих дідусів». Бабуся говорила, що це були єврейські священники — рабини.

Всі ринули подивитися, я залишилася одна, а поруч — великі банки з варенням. Я намагалася пошарудіти в цих банках, озирнулася — і нікого вже не було. Потім я пішла шукати бабусю і побачила «білих дідусів», ці рабини були в спідній білизні.Мама та її єврейські родичі пішли разом з усіма, а бабуся втекла зі мною на руках. Вона сховалася за могилами, і так ми просиділи всю ніч. Бабуся любила нас. Вона не рідна, але врятувала і винесла з цього пекла.
‍
Німці вигнали нас із будинку на Саксаганського, і ми переїхали на Жилянську до родичів бабусі. Всі знали, що мама загинула в Бабиному Яру, але ніхто нас не виказав. Навпаки, попереджали, і ми з дідом ховалися в підвалі на підлозі. Німці заходили на сходинки, але в сам підвал не спускалися — тільки стріляли, а ми голови ховали і залишилися живі.

Я народилася 13 жовтня 1939 року на вулиці Червоноармійській у Києві, де й жила до війни. Моя мама єврейка, і коли в 1941 році прийшла війна і було видано наказ, щоб усі євреї зібралися в одному місці, мама пішла туди разом із бабусею. Мене вони взяли з собою — ніхто не знав, що відбувається. По дорозі до Бабиного Яру стало очевидно, що все це не просто так, і мама, як мені пізніше розповіли, передала мене якійсь жінці, коли один з поліцаїв відвернувся. Ось так я й урятувалася.

Коли маму розстріляли, ми жили на Червоноармійській. Тато і бабуся боялися, що на нас можуть донести. Мене поголили наголо, адже волоссячко було кручене, і моя бабуся, вірянка, повісила срібний хрестик, який я потім згризла — залишився один ланцюжок.

Потім нас із родиною — моєю двоюрідною сестрою, татом, бабусею, тітчиною рідною сестрою — відвезли в Німеччину. Нас зважували, жінок і чоловіків розділили. Пам’ятаю нари і безліч людей, але ми там були недовго.
‍
Під час війни ми перебували в Ессені. А татові, оскільки зовні він був схожий на скандинава або німця і досконало знав німецьку, запропонували посаду кресляра в Дюссельдорфі. Місцевий бюргер був симпатичним старим чоловіком, і його сім’я до нас добре ставилася, тож він виділив для нас кімнатку, де ми й жили. Батько звідти щодня ходив на роботу.

До нас добре ставилися. Пам’ятаю булочну через дорогу, де бабусі давали в борг хліб. Тато потім заносив гроші. Дочка нашого господаря знала, що мою матір розстріляли, а я сама єврейка. Пам’ятаю, як на Новий рік вони з батьком принесли нам величезного іграшкового ведмедя, що «говорив».

Літак Королівських військово-повітряних сил Великої Британії над німецьким Ессеном. Фото зроблено між 1942 і 1945 роком / Фото: Imperial War Museums

Одного разу мій тато потрапив під обстріл, прийшов додому весь у крейді, обличчя розбите — розповідав, як бігла німкеня з дитиною і він накрив її собою, коли поруч обвалився будинок. Обстріли були страшні, потрібно було бігати в бункер. Я була найменшою, тож моєю «ношею» був нічний горщик. Коли вночі починала звучати сирена, я хапала горщик і бігла з усіма в бункер під трасуючими кулями і вогняним дощем.

Зараз я дуже часто подумки повертаюся в той час. Тоді люди випадково залишилися живі, просто випадково. Коли поверталися додому, починалися страшні обстріли, і всі падали під вагони.

Пам’ятаю, як американці увійшли в Ессен, їздили по місту на маленьких джипах. Якось ми йшли вулицею, і повз проходив високий американець із сіткою з апельсинами. Апельсини випали з сітки, він обернувся, засміявся і пішов далі — п’яний був.

Повернулися до Києва, а тут — нікого. У тата була адреса сестри, тітки Жені, яка з сім’єю евакуювалася до Ташкента. Якийсь час ми жили у неї. Потім переїхали до сестри бабусі на Поділ, у неї там був приватний будинок.

Батько мені завжди говорив нікому нічого не розповідати про те, що я єврейка і була в Німеччині. Коли я подорослішала і закінчила школу, він дав мені мамині сережки, перстеник і ланцюжок. Каже, «це мамине — бережи». Її золоті сережки у мене є досі.

Я народилася в Подільському районі Києва 19 жовтня 1931 року. Коли почалася війна, мого батька забрали на фронт, і ми з мамою і двома братами залишилися самі. Я працювала і доглядала за дітьми. У вересні 1941 року німці наказали всім євреям з’явитися в Бабин Яр. 28 вересня я з мамою пішла в комендатуру, і ми простояли там цілий день — мама хотіла зареєструватися, але нам не вдалося через велику кількість людей. Пощастило — інакше мене б тут вже не було.

Наступного дня ми зібралися йти до Бабиного Яру, але мій брат захворів — у нього відняло ноги. Він просто не міг вийти з квартири. Мама сказала нам побути вдома, поки вона піде подивиться. Так вона пішла і до сьогодні не повернулася… Маму ми не дочекалися. Одна наша знайома розповідала, що бачила, як вона в Бабиному Яру кричала і плакала, щоб її випустили; говорила, що вдома її чекають троє дітей.

Наша приятелька прийшла і сказала, щоб ми не чекали, оскільки мами вже немає. Мені було дев’ять років, а братам — дванадцять і тринадцять з половиною. У той день, коли люди йшли до Бабиного Яру, наші сусіди зібралися і навіть найняли бричку з кіньми, поїхали туди. Дива не сталося.
‍
До приходу батька з фронту ми жили на вулиці Воздвиженській на Подолі, нас врятували татові родичі — українці. Батько повернувся 1 вересня 1942-го поранений і хворий. Нам довелося залишити цей район і виїхати в село за 50 км від Києва, де він мав невеличкий будинок. Там було несолодко, доводилося ховатися. Те, що тато українець, було нашим порятунком. Його паспорт нас рятував. Якби не батько, то ми б не дожили до цього часу.Не всі німці нас переслідували. Здебільшого цим займалися офіцери в чорному одязі — гестапівці. Звичайний же німець проходив і не звертав на нас уваги, тоді як гестапівець міг на вулиці схопити і куди завгодно відвести. Проїжджала машина і могла забрати будь-яку людину. Були випадки, коли дівчаток-підлітків забирали до Німеччини.

Мого старшого брата заарештовували двічі, і добре, що це траплялося при батькові, який забирав його з комендатури. Доводилося з самого ранку не показуватися на вулиці. Той рік, коли батько прийшов з фронту, був для нас пеклом. Просто не віриться, що я жива досі. Якесь диво.

Я відвідую Бабин Яр у пам’ятні дні, але не можу там довго перебувати. Як ногою ступаю на землю, то все на мене тисне, ніби мене повинні закопати.